Іван Литвиненко.
У середині двадцятих років минулого століття у Рівному, переповідають, діяв кінотеатр, що користувався великою популярністю у городян. Але під його дахом показували не лише кіно — заклад був «дахом» для розвідувального пункту. Тут збиралася інформація, через нього проходили агенти, яких засилали на радянську територію, координувалася їхня робота.
Господарем закладу, кажуть, був Іван Литвиненко, уродженець Хоружівки, що на Сумщині... Наскільки достовірні ці дані? Свідчення про них різні. Проте безсумнівне те, що ця людина була одним із командирів армії Української Народної Республіки, стояла біля витоків формування розвідки Української Повстанської армії. Іван Литвиненко нікого не видав, потрапивши до рук НКВС, і був розстріляний. Дата його загибелі довго не була відомою, як і взагалі дуже мало хто знав про «східняка», який багато років свого життя присвятив боротьбі за незалежність України. Нині є дані, що убили його 17 лютого 1947 року.
Івана Литвиненка відкрив землякам один із авторів цього матеріалу, директор Державного архіву Сумської області Геннадій Іванущенко. До того не було відомим, чи лишився хтось із рідні українського розвідника. У послужному списку 1920 року, що зберігся в архівах СБУ і на який посилався у своїй публікації дослідник Ярослав Тинченко, Іван вказував, що в Хоружівці залишилися його дружина з одинадцятирічною донькою та восьмирічним сином. Можливо, народилася ще одна дитина, але після 1918–го жодної звісточки з рідного села він не отримував.
Після появи публікацій до Геннадія Іванущенка озвався онук українського розвідника Володимир Будяк. Він і нині мешкає в Хоружівці. Те нове, що Володимир дізнався про свого діда, стало цінною сторінкою до біографії їхнього роду. Адже досі напевне нічого знати не могли.
Для краєзнавця це стало ще одним підтвердженням того, що пам’ять неординарної особистості потребує увічнення, — про цю людину слід розповідати, бо постать її — це той новий штрих до історії нашої державності, яку ми поволі відновлюємо, змиваючи верхні нашарування фарб радянської ідеології.
У день незалежності України в селі, на пагорбі біля недавно побудованої церкви урочисто відкрили дошку пам’яті Івана Литвиненка, встановлену дещо раніше. На свято прийшли і троє його праправнуків, яким тепер зможуть розповісти про легенду їхнього роду.
Про дитячі роки Івана Литвиненка спогадів не збереглося. Як і взагалі про його особисте життя. У метричній книзі Катерининської церкви села Хоружівка за 1891 рік зафіксовано, що 4 січня, за старим стилем, у селянина– власника Данила Костянтиновича Литвиненка та його дружини Анастасії Кузьмівни, православних, народився хлопчик Іван. Родина була досить заможною і дала хлопцеві добру освіту — за деякими даними, після школи він закінчив комерційні курси у Москві. І до Першої світової займався підприємництвом. Потім почався його шлях як воїна.
Івана Литвиненка було мобілізовано, вже з фронту направлено до школи прапорщиків, він стає офіцером. Лютнева революція застала Литвиненка у Києві. Він — учасник військових з’їздів і проголошення універсалів Центральної Ради. Тоді почалася його служба вже в українській армії. Спочатку — у складі 147–ї пішої Воронезької дружини. У грудні 1917–го був переведений до Першого українського вартового полку, де служить командиром куреня. Полк на той час згадується як такий, що перебував у стадії формування. Є дані, що в ньому було немало земляків–сумчан.
У лютому 18–го підпоручик Литвиненко разом із залишками пошматованих красногвардійцями українських військ слідом за урядом відступає житомирським шляхом. Але військові частини переформуються, і хоружівець стає одним із командирів першого Запорізького пішого полку імені гетьмана Дорошенка — одного з найперших полків української армії.
Жорстокі бої військ із значно більшими силами противника, безжальний тиф, що терзає армію, — це спонукає до нового переформатування. Розділившись на чотири підрозділи, Армія УНР вирушає у Перший зимовий похід тилами більшовиків і денікінців. Іван Литвиненко очолює Збірний запорізький кінний полк імені Богдана Хмельницького. То була одна з визначних сторінок боротьби українського народу за свою державність. Похід підняв повстанський рух на території сучасної Сумщини та прилеглих районів Чернігівщини і Полтавщини, за різними оцінками, діяло кілька сотень партизанських загонів.
За свідченнями, Іван Литвиненко став героєм однієї з найбільших перемог походу у Вознесенську. Завдавши поразки частинам 14–ї більшовицької армії, війська Армії УНР захопили 28 гармат, 32 тисячі гарматних набоїв, 48 кулеметів і 5 тисяч рушниць та 2 мільйони набоїв до них, 4 тисячі возів з одягом, взуттям та іншим майном, ще й 10 мільйонів рублів...
За оцінками воєнних істориків, Перший зимовий похід Армії УНР є найгероїчнішою сторінкою військового мистецтва періоду національно–визвольних змагань в Україні 1917—1921 років. Українське військо вперше вдало застосувало партизанські методи боротьби з численними ворогами. І головне — була збережена Армія УНР. Подальша доля полковника Литвиненка пов’язана з командуванням другою бригадою першої Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР. У визначений час він став головою військової делегації до Добровольчої армії генерала Врангеля. І хоча мав звання полковника, а у складі делегації були і генерали, саме його, селянського сина з Хоружівки, головний отаман Симон Петлюра уповноважив проводити переговори з бароном.
Історія мовчить про те, де і за яких обставин Іван Литвиненко став професійним військовим розвідником. За одними даними, для керівництва розвідувальною діяльністю проти СРСР він був відряджений до Рівного також розпорядженням Симона Петлюри. І там, у 1923–му, почалася його робота як розвідника. Інші історики стверджують, що Іван Литвиненко–Морозенко — а саме таким стало його розвідницьке псевдо — залучений до роботи керівником спецслужб УНР Миколою Чеботаревим у 1924–му. В будь–якому випадку подальша діяльність його тісно пов’язана з контррозвідкою Державного центру УНР в екзилі. Містечко Могиляни поблизу Острога, Рівного... Тут ніби він і закінчив свою розвідувальну діяльність у тридцять п’ятому. Потім перебрався до Варшави і ще близько року перебував у розпорядженні іншого відомого контррозвідника, генерала Всеволода Змієнка.
Причетний до розвідувальної діяльності в екзилі український військовий і політичний діяч Тарас Бульба–Боровець писав: «Полковник Іван Литвиненко мешкав тоді в Рівному. З наказу уряду УНР він керував українською розвідкою на польсько–радянському кордоні. Я одразу став його співпрацівником для виконання кур’єрних обов’язків. З наказу полковника Литвиненка наша молодь передавала на другу сторону директиви уряду УНР та літературу, а звідти отримувала різні матеріали, совєтську пресу та книжки. Ця наша робота була особливо пожвавлена під час великого голоду в Україні 1932—1933 років. Ми приносили з–за кордону цілу масу зразків «хліба», печеного з дерев’яної кори, листя, просяної лупи, буряків та інших складників... Ці експонати голоду в СРСР уряд УНР із меморандумами надсилав до Ліги Націй та поширював на весь світ, хоч той світ був на все глухий... Ми включились до антибільшовицької кампанії усією душею і проводили боротьбу всіма можливими засобами...»
З цих же вуст отримуємо чи не єдину коротку характеристику Литвиненка. «Полковник Іван Данилович Литвиненко був одним із найактивніших членів нашої організації з–посеред старшої генерації. Військовою мовою — він був наче начальник штабу. Я заприязнився з ним ще в 30–х роках. Це палкий патріот трудової України, відважний вояк, далекозорий політик, найщиріший товариш і батько вояка. Зразу після капітуляції Польщі, восени 1939–го року, ми зустрілися з ним у Варшаві...»
Відомо, що з 1941 року, коли фашисти вже почали війну, очевидно, з метою конспірації Литвиненко працює директором млина в селі Межиріч Острозького району на Рівненщині. Згодом, у вересні 1943, він ще з двома колишніми полковниками Армії УНР переходить до Української Повстанської армії. Його організаторський хист і бойовий досвід стають у великій нагоді молодій українській формації, яка повела боротьбу проти гітлерівської Німеччини і сталінського СРСР. Він стояв практично біля витоків розвідки УПА, очоливши відділ розвідки крайового військового штабу УПА — Північ. Згодом був інструктором старшинської школи УПА «Дружинники». Але прогресуюча недуга, отримана ще в тому далекому зимовому поході, змушує звільнитися з військової служби. Деякий час він перебував у підпіллі. А згодом Івана Литвиненка виявили і заарештували органи НКВС. Подальша його доля маловідома. Є версія, що був розстріляний в Лук’янівській в’язниці на початку 1947 року.
У нелегкій, завжди оповитій серпанком таємничості, роботі розвідника Іван Литвиненко, окрім псевдо Морозенка, користувався йменнями Солончак, в УПА — Євшан. Про цього Морозенка досі не знала Україна і не оплакала його...
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
