По ЦЕЙ бік світу

                «...М'яса тепер немає. Появляється м'ясо дуже рідко по жахливо дорогій ціні. В кооперативах нема нічого. Цебто немає ні матерії, ні білизни. Чулок немає ніяких. Мила немає. Ниток немає. Що це означає, ніхто нічого не знає. Правди немає. Всі брешуть один одному, починаючи з верхівки. Брешуть комуністи, брешуть безпартійні. Нема героїв. Нема ідейних, порядних людей. Владу ненавидять всі. Розмінних грошей немає...».

                Цей довгий, «дефіцитоносний» ряд — немає правди, мила, героїв, «чулок», порядних людей, білизни і м'яса — з щоденника вчительки Олександри Радченко, засудженої, власне, за сам щоденник. Уривки з нього містить книжка «Розсекречена пам'ять», видана і презентована днями СБУ, про що «Україна молода» вже писала. Вчительці Радченко відносно пощастило — вона вела свої нотатки з 1926 року, проте «органи» дізнались про її маленьке домашнє захоплення лише в 1945-му. Відразу після перемоги в Другій світовій війні сталінська каральна машина працювала з відчутними збоями — треба ж було «порадувати» чимось країну, що придушила фашизм. Нові хвилі репресій почнуться дещо згодом — у 1948, 1952-му... Так що громадянку Радченко О. М. з її «антирадянською пропагандою» навіть не розстріляли, ні, її засудили до 10 років таборів, з яких вона вийшла вже за хрущовської відлиги.               

                Але поки могла, жінка вела свій щоденник — для дочок Еліди, Віри та Діни, аби ті дізнались, який страшний був голод у їхній країні. У 1932-му Радченко в своїх записках перейшла чомусь на російську (можливо, на рідну мову, хтозна...). Один раз вона описала «мертвого старика — оборванного, худого, сапог на нем не было». Старий лежав посеред поля, нікому не потрібний (вочевидь, то був самий лише початок голоду, адже потім людей, які самі помирали цією лютою смертю, не бентежили й цілі гори трупів). «Когда я заговорила в Бабчанском сельсовете, что мертвого нужно убрать, председатель, улыбаясь, спросил: «А как лежит он? Сюда ногами или к Зарожному? Если к Зарожному, то пусть Зароженский сельсовет и убирает...»

                ...Що ж, документ є документ. І цей щоденник належить до категорії пам'яток епохи, видати які було не просто доброю, чи то пак корисною справою, а справою — аби тільки не впасти у зайвий пафос! — святою. За що Службі безпеки — респект. Але... Стадію осмислення злочинів, які волочаться за попередніми поколіннями, ми успішно проходимо. Висновки — робимо. Ганьбою тавруємо, пам'ять вшановуємо, квіти покладаємо, свічки запалюємо, месиджi розсилаємо. А от на стадії «око за око» — пробуксовуємо... Я справді не знаю, що робити з яким-небудь 90-річним Іваном Іваненком, котрий з юним комсомольським завзяттям цілком міг у 1933-му допомагати старшим товаришам ліквідовувати «кулацьку наволоч», вириваючи з рук спухлої від голоду дитини останній кусень хліба. Але робити щось треба. Тільки навряд чи це «щось» коли-небудь буде втілене у життя.

                У цьому контексті цікаво відстежити, як у художніх творах (про Голодомор зокрема) винуватців злочинів ніколи не карають уповноважені на це інстанції. Ба навіть люди як такі своє ж плем'я до відповіді не тягнуть. Радше — Бог чи диявол, чи провидіння, чи якісь незнані сили — що (і хто) завгодно, але не судді і не прокурори. В оповіданні Катерини Мотрич «За таїною неба» «героїня-плюс» обіцяє «героєві-мінус» покарати його з того світу. Не складно здогадатись, що останній належить до категорії озброєних партквитком душогубців, а перша — до сонму безневинних жертв. А ще «голос з неба» обіцяє протагоністу Федору Соломасі — радянському уряднику, колгоспному розпоряднику: «битиму тебе десять раз». Відтак дев'ятеро власних дітей поховає Соломаха, а з десятою дочкою повернеться до нього душа загубленої ним Соломії. Повернеться, аби вказати на скоєне ним зло і піти за іншими — слід думати, на небеса, які у такий спосіб розв'язують наші земні проблеми.

                І в блискучому романі Леоніда Кононовича «Тема для медитації» всю компартійно-людожерську когорту за гріхи 1933 року накриває прокляття могутніх, але не людських сил, помсту яких прикликає одна-єдина Велика Посвячена... Знов «тайна неба», чи, радше, знов — інферно, знов розчахнута брама раю і дзеркально відбите пекло, де бісам й бісенятам Ленін разом із «Карлою-Марлою» править за улюблену іграшку...

                Тільки перу недооціненого у нас Стівена Кінга належить роман, де по спокій та благополуччя старого фашиста, який сто разів переконав себе, що знаходиться у цілковитій безпеці, приходить не голос згори і не чорт із рогами, а саме людина, хоча й досить специфічна. Мова про книжку «Здібний учень», однойменний герой якої — цілковито успішний американський підліток (як у школі, так й в своїх збоченських ігрищах) — шантажує дідуся Фріца (чи як його там у Кінга звали?) його ганебною тайною, вимагаючи, аби той марширував перед ним у нацистській формі й вигукував «Хайль Гітлер!». «Дружба» старої і малої погані триває доти, доки кат і жертва не міняються місцями, i вже фашист не починає шантажувати юного американця плямами на його власній репутації. Що ж, нація, яка породила Моніку Левінскі, у такий спосіб розв'язує проблему злочину й кари. Кожному — своє...

                Нам, наприклад, сподівання на те, що справедливість упаде на нас згори. Що ТУТ не буде, судячи з усього, ніяких більше Нюрнбергів, ніяких судів та люстрацій, зате ТАМ на нас чекатиме рай. Тільки, Україно моя миролюбна, державо ти моя, від зла відсторонена, заколисуючи себе на ніч подібними думками, дивись, як казав той голова Бабчанської сільради, в який бік лягаєш ногами. Бо там ти і прокинешся, там тобі і воздадуть. Адже й заповіді прощати боржникам нашим слід дотримуватися без фанатизму. Інакше це аж надто розбещує боржників...