Каменяр Незалежності

                Проголошення Акту Незалежності 24 серпня 1991 року громадський діяч Михайло Бунь, свого часу ув'язнений за зв'язки з УПА, сприйняв не як «несподіванку», а як закономірність. Адже мільйони його попередників, сучасників і послідовників віддали за свободу і державність свого народу свої кращі роки, а то й життя. Пан Михайло за свої понівечені в «соцтаборі» роки не шкодує, і в нинішній політичній ситуації радить не розчаровуватися, а довершити справу звільнення. Тиждень тому, 22 серпня, Михайлові Буню виповнилося 75 років. Наша з ним розмова — про його власну дорогу до свободи як частину шляху нації.

                — Пане Михайле, чому ваші сучасники так уперто хотіли самостійності й соборності?

                — У 1917—20-ті роки розпалися імперії і наші західні народи-сусіди — Польща, Угорщина, Чехія, Литва отримали свободу й збудували власні держави. Українці ж виявилися розділеними між двома державами, але плекали дух свободи. В Галичині діяли громадські рухи, «Просвіта», жіночі й дитячі організації — «Союз Українок», «Пласт». Моя мати і всі в нашому селі, а також у всіх галицьких селах були виховані в дусі свободи. Коли в 1939 році прийшла радянська влада, то українські організації й видавництва були закриті, були розстріляні сотні тисяч людей. У 1944 році, коли «совєти» вдруге зайняли Західну Україну, усе доросле населення пішло в ліс або допомагало повстанцям. Я був ще малий, але всіма силами також намагався допомогти.

                — А як ви опинилися за гратами?

                — Після легалізації УПА я почав ходити в свою школу. Закінчилося перше півріччя. Директор школи, парторг, завуч, секретар комсомольської організації, може, й бухгалтер, виїхали до Львова з піврічним звітом. Як мені потім стало відомо під час слідства, мене видав мій друг, з яким сиділи за однією партою, я йому багато що розповідав. Роки два ми з ним вели розмови на політичні теми: що в нас немає демократії, що Україна перебуває під політичним тиском. І листівки я давав йому читати. Але на нього «там» натиснули, а він на той час вже став секретарем комсомольської організації школи. Коли його запрошували вступати в комсомол, він мене питав: «Міша, що будемо робити?». Я сказав: «Я, Колю, в комсомол не піду».

                — А ви так і називали одне одного — Міша, Коля? Це ж було на Івано-Франківщині...

                — Той хлопець був з Вінниччини. Їхня сім'я — батько, мати і п'ятеро дітей — переїхала до Івано-Франківська у 1947 році, коли був голод.

                І от якось у січні 1949-го на уроці біології вчителька викликала мене до дошки відповідати урок. Раптом заходить завуч Обридьба Павло Григорович, східняк, старенький такий, невисокий, хороший учитель. І каже: «Станіславо Михайлівно, Буня викликає директор». А перед цим двох дівчат з десятого класу арештували, я з ними був трохи пов'язаний. Подумав, може, вони зізналися. Коли вийшов з класу, то побачив, що внизу біля сходів стоїть чоловік у цивільному пальто, під яким — воєнний кітель з голубою окантовкою. Він спитав мене: «Ви Бунь Міхаіл Фьодоровіч? Тут больше нєт такіх, как ви?». «Ні, кажу, більше немає». Він поцікавився, хто б міг забрати й занести додому мій портфель. Я сказав, що сусідка, Марія Стефанишин. Тоді він послав завуча, щоб принесли мою куртку. Ми вийшли зі школи, пройшли метрів 50 і опинилися перед машиною «студебекер», що стояла впритул до будинку. Наверху сиділо з дванадцятеро солдат. Кагебіст підвів до машини і каже: «Ну, бандьора, тепер поєдєм к тєбє домой і ти покажеш лістовкі і оружіе, котороє ти показивал Ухову». Тобто отому Колі з Вінниччини. Я втішився, бо то було не найстрашніше. Ухов про мене багато не знав.

                Мені тоді було шістнадцять з половиною років. Поклали мене пластом на «студебекер». Під'їхали до краю села. Тоді взяли мене в кабіну, бо не знали, куди далі їхати. Машина їде селом нешвидко, люди дивляться, впізнають мене, беруться за голову: «Ще один попався...».

                — А яка була загалом реакція людей, коли хтось попадався? Вони співчували чи більше переживали, щоб і їх це не зачепило?

                — Кожен боявся, щоб його не видали. Найстрашніше було, як тебе вже арештували, щоб ти нікого не видав. Щоб потім міг дивитися людям в очі і твоя рідня була спокійна. Дуже рідко бувало, що люди не витримували тортур і когось видавали.

                — На очах у ваших учителів такі арешти відбувалися не раз і не двічі. А самих педагогів не брали?

                — З нашої школи — ні. Там було багато східняків. Кілька хлопців з нашого села Угорники, що тепер у складі Франківська, і я серед них, пішли до престижнішої школи в Станіслав (тепер Івано-Франківськ). За німців учителі були свої, місцеві. А потому приїхали східняки. А з наших учителів — хто в Польщу поїхав, хто на пенсію вийшов, багато хто пішов в УПА, багатьох арештували.

                — Про що ви думали, коли кагебісти везли вас селом?

                — Я знав, що вже не вирвуся. Для мене найголовнішим було нікого не видати і скоріше перебратися звідси, щоб мене вивезли. Щоб не повторилося те, що було в 1941 році, коли всіх в'язнів перед відступом радянської влади постріляли. А саме ж тривала «холодна війна» й витала ідея третьої світової. Слід було скоріше на етап... Мені пощастило, що я потрапив не в районне КДБ, а в міське. Бо якби в районне — їх би цікавило, що робиться в селі. А я і листівки роздавав, і їсти повстанцям носив, і відомості для них збирав. Жили вони в різних місцях — у сараях, навіть у кімнатах під підлогою могла бути криївка. У нас якось бандерівець ночував у печі. П'ять червоноармійців у хаті, а він — там.

                І от, приїхали до мого дому — мами саме не було. А ми жили вдвох, батько загинув як боєць Червоної армії на кордоні з Німеччиною. Я ще й одержував по 40 рублів за нього і дещо з американської допомоги. Посадили мене серед хати — шукають і нічого не знаходять. Пооббивали стіни, зірвали підлогу, поваляли загату. Зляться, давай мене бити! Посадили в машину, повезли у Франківськ у КГБ. Нині це вулиця Сахарова, а тоді була Чекістів. Спочатку мене п'ять днів тримали в кабінеті. Не давали не те що лягти, а й сісти. Бо я не зізнавався. Два солдати пильнували, що б я не кинувся у вікно. Вони мінялися через кілька годин. То були хороші хлопці, жаліли мене, бо я пацан був. Дозволяли мені сідати на табуретку і прислухалися, чи йде хто в коридорі.

                — А ті солдати звідки були?

                — Один — з Кубані. Навіть співав мені пісню: «Не для меня придет весна, не для меня Дон разольется, возьмет меня конвой жестокий и повезет меня в Сибирь»... Вони розуміли мою ситуацію. Я подружив з ними і навіть уже підходив до вікна дивитися. А там внизу мама ходить, а мене не бачить. Наші люди вже знали, куди йти шукати, коли когось забирали. Я попросив солдата сходити сказати мамі, щоб подивилася у вікно.

                 Кагебісти цілий день десь бігають, а вночі — допити. Катівні я не бачив, били в самому кабінеті. Потому зробили очну ставку. Саме якісь вибори були — чи то у Верховну Раду УРСР, чи Союзу. Привезли того Колю Ухова, переляканого, він на очній ставці кричав мені: «Ти хотів мене в болото затягти, а я ж був піонером, тепер комсомолець!». Я кажу: «Коля, думай, що говориш». Тоді привезли Климця з сьомого класу, а той з переляку ще більше наговорив. Люди загалом були перелякані насмерть. Тоді сказали, що викличуть на очну ставку мою маму. То було для мене найстрашніше. І я за ніч склав легенду, як воно нібито було. Уранці розповів, що «увечері йшов зі школи, а в селі були бандерівці (це було не дивно, вони були всюди), спитали мене, що я бачив у селі. Я розповів, що через голод переїхала сім'я з Вінниччини. Бандерівці дали мені листівки, щоб я передав для тієї сім'ї». Вони як почули цю легенду — зраділи, принесли мені з буфету поїсти, навіть плитку шоколаду. Слідчий пішов у прокуратуру, оформив ордер на арешт, і мене відправили в підвал. Увесь підвал — тюрма КГБ. Там тримали тільки політичних. Завели в камеру — а я нічого не бачу. Два віконця високо вгорі, у камері 55 людей, і стоїть пар, усі рушниками обмахуються. Я лише тоді зрозумів, навіщо людині брови — щоб піт в очі не затікав.

                Ніяких нар. Цементна підлога. Кожен мав якусь одежину, куртку чи пальто, стелив і всі лежали в два ряди валетом, як оселедці, поверталися по команді. Тюрми були переповнені... Моя справа була нескладна. Лейтенант Шмаков дав мені підтвердити протокол. Потому був суд, 30 квітня 1949 року. Пригадую, що головою військового трибуналу був підполковник Федотьєв, і ще були два засідателі — Абрамов і Абрамович, старшина Савельєв і адвокат Жмур зі Східної України. Я весь час думав — скільки ж мені дадуть? Я ж пацан, батько загинув. Може, років 10? А вони — 25! Я не просив про помилування, не писав жодної скарги чи прохання. Водій вантажівки, якою везли нас, кількох підсудних, був з сусіднього села і впізнав мене. Кажу: «Передайте мамі, що мені дали 25 років».

                У Казахстан на рудники нас везли поїздом три тижні, у телячих вагонах. Уночі везуть, удень відстоюють у тупиках. Коли назвали місце призначення Джезказган, я відразу згадав, що там мій брат двоюрідний сидить і ще одна дівчина з нашого села, Марія. Коли приїхали, я такий був голодний, що поміняв майже нові чоботи на півбуханки хліба. Хліб з'їв і смаку не почув, і чобіт не стало. Через три дні знайшов брата. Бараки там спершу були дерев'яні, а потім такий табiр розбудували — з каменя! Усі були політичні, спокійні.

                Були там і узбеки, і таджики, грузини, росіяни, які чи в полоні були, чи старостами при німцях. Найбільше було нас, галичан, і посилали нас на прості чорні роботи, не бригадирами і не нарядчиками. Були в таборі й німці, корейці. Робота була важка. Перший рік я працював на поверхні, бо ще не мав 18 років. Але то теж було не золото — треба було рити траншеї в піску й камені, у 30-градусний мороз, в буран, а вдягнені ми слабенько. По настанню повноліття бригадир мене спитав, ким я хочу бути — бурильником, насипщиком чи відкатчиком? Я вибрав тягати вагонетки. Місяць покатав вагонетку — потому вона мене катала, вже сил не було. То мене перекинули на овочесховище військової частини, ми там сортували капусту, картоплю, моркву. Поїв хоч сирого. Потому знову в шахти. Пізніше працював пробником — уже ні вагонетки не котить, ні лантухи не тягать, а в мішечки брати проби копалин.

                У таборі я дружив з євреями. Вони потрапляли переважно за те, що «не так» щось сказали. Зі мною сидів Олександр Зонін, ленінградський поет, чоловік Віри Кетлінської, знаменитої в СРСР письменниці, яка написала роман «Одетые камнем». Ще був у нашій бригаді Євгеній Кременецький, кореспондент «Красного знамени» по Далекому Сходу, теж єврей. Ми розуміли один одного. До речі, релігійні свята у таборі справляли: ми свої, євреї — свої, мусульмани — свої. Був у нашому таборі й бунт, коли пiднялося повстання в Кінгірі, а це від нас всього 10 кілометрів. 5 днів у нашому таборі не було ніякого начальства.

                Після смерті Сталіна з мене судом зняли 16 років. А 848 днів я заробив заліками. Вважалося, що я вже 9 років відсидів. Приїхав додому — як на світ народився. Люди спокійно ходять. До 1950 року в нас по селах був траур. Весілля влаштовували без музики. Люди гинуть, а тут музика гратиме! А тепер уже й танці, й музика. Я танцювати навчився. Закінчив вечірню школу. Поступив на заочне навчання в лісотехнічний інститут у Донецьку.

                — Як ви у 1991-му зустріли звістку про незалежність України?

                — У 1991 році я був у Броварах, де жив із 1976 року. Деякий час працював у Москві. Надіявся, що незалежність буде. У мене в Москві була наречена, і ми в неї на квартирі зустрічали Новий 1984 рік. Її мама старенька, Любов Федотівна, батько, брат з дружиною і дочкою. І от у новорічний вечір по телевізору показували передачу про бандерівців. А ми вже за столом, підвипили. Стара каже: «Фу, как я ненавижу етих бандеровцев!». А я їй: «А что ви понімаєтє в етом?». Посварилися... Коли ж в Україні почалися мітинги, вільна преса, — ми ловили кожне слово про волю і я був на всіх акціях, які організовувалися в Києві. Вступив у Рух, був заступником Броварського міськрайонного осередку. 24 серпня не стало для мене несподіванкою. Я дуже довго очiкував такої події.

                — А як ви сприйняли Майдан-2004? Зараз нерідко можна почути закиди, мовляв, тоді були використані якісь психотехніки, що підтримували людей у стані ейфорії, навіть якісь випромінювачі або ж розпилювачі психотропних речовин...

                — Майдан відвідали кілька мільйонів людей. Видно було в них іскру надії, що буде краще. Мені жаль, що багато хто зневірився, часом від великої любові. Дуже надіявся, що враз покращає. Але ж то не так просто. Усе відразу не буває. Слід бути мудрим. Взяти владу і керувати. А російська влада і політтехнологи ідуть на нас страшним тиском. Люди цього не розуміють. Багато партій — це робота рук Москви. Роз'єднувати, розколювати — це фах московських політтехнологів. Українські демократичні партії мають об'єднатися в одну силу. Я Костенку й Зайцю на засіданнях УНП завжди про це нагадую. Не всі люди в наших партіях налаштовані демократично. Багато хто проник туди після Майдану, сподіваючися, що ця сила «винесе» їх у велику політику. По районних осередках є хамство. І з цим треба боротися. Треба поступово йти до єдності. Скільки мільйонів людей поклали голови за незалежність і вже майже є результат, слід лише ледь-ледь довершити — а вони починають ставати в позу.

                — Ви шкодуєте, що ваша доля виявилася такою складною?

                — Ні, не шкодую. Я не знаю, ким би я був, якби не така доля. Може, в тому молосі, який ішов, став би однією з моральних жертв. А так я був патріотом і залишився ним, загартувався. Я в душі був налаштований на свободу i я як мiг сприяв її наближенню.