Наддністрянська «прописка» Богоматері

                Якимось дивним чином кілька населених пунктів, що розкинулися вниз за течією Дністра за півтора десятка кілометрів від княжого Галича, у давнину «поріднилися» назвами з демонічними силами — Чешибіси, Чортополь, Вовчків. Щоправда, цю, з християнської точки зору, недоречність у часи пізнього середньовіччя вдалося виправити. Та ще як! Розташовані на правому березі Чешибіси стали Єзуполем (на честь Ісуса Христа), а поселення на протилежному березі в 1691 році офіційно назване іменем Божої Матері. І на цих топонімічних трансформаціях дива не закінчуються.

Твердиня, неприступна для ординців

                Перед звільненим з-під «впливу» нечистої сили лівобережним містечком, яке отримало Магдебурзьке право, вже на початку вісімнадцятого століття відкривалися багатообіцяючі перспективи. Його власником — за указом польського короля Яна ІІІ — став знаний у тогочасній Європі воєначальник — великокоронний гетьман Станіслав Ян Яблоновський, уславлений перемогами над турецько-татарськими військами під Хотином (1673 рік) та Віднем (1683 рік). Власне, гетьману й приписують ініціативу перейменування одержаного у власність містечка. За однією з легенд, він у цій місцевості потрапив в оточення ворожої кінноти. Рятуючись, кинувся на коні в Дністер і майже добрався до протилежного берега, проте знесилений швидкою течією скакун вибився з сил. У розпачі Яблоновський звернувся за поміччю до Діви Марії, і вона почула його моління — кінь ступив на твердий грунт. У подяку за спасіння полководець назвав подарований королем населений пункт Маріямполем.

                Крутий, заввившки близько ста метрів над рівнем ріки, лівий берег Дністра справді був ідеальною з фортифікаційних міркувань місциною для спорудження твердині, неприступної для турецько-татарських полчищ, набіги яких на галицькі землі в ті часи відзначалися найбільшою частотою і жорстокістю. І тепер із Замкової гори на північний захід відкривається дивної краси панорама Дністра з густо вкритим листяними деревами островом на середині річки, куди, як стверджують місцеві жителі, злітаються на пісенні турніри солов'ї з усієї округи.

                Три століття тому, використовуючи унікальне стратегічне розташування, Яблоновські спорудили на горі фортецю з чотирма сторожовими вежами і замком завдовжки 200 і завширшки 150 метрів. Дотепер звідси до колишнього монастиря капуцинів веде підземний хід. Поруч почало розростатися місто з обов'язковими елементами тодішніх полісів — ринковою площею та ратушею. І не знати, чи не втратив би Івано-Франківськ (тоді Станіслав) свого адміністративного верховенства на Прикарпатті, якби на початку ХVІІІ століття не почав згасати мілітарний ентузіазм ординців. Принаймні, як стверджує виходець з Маріямполя професор Володимир Боцюрко, котрий був моїм гідом, ринкова площа містечка над Дністром займає територію в 10 тисяч квадратних метрів і на двісті «квадратів» більша за івано-франківську (аналогічні площі закладалися з розрахунку один квадратний метр на чотирьох мешканців).

                Перший опікун міста Марії помер від ран 3 квітня 1702 року і похований у львівському костьолі єзуїтів. Після кончини Станіслава Яблоновського Маріямпіль не витримав запланованих темпів розвитку і почав втрачати позиції в конкуренції з потужнішими містами Прикарпаття. Та Матір Божа знову прийшла на допомогу, точніше — її чудотворний образ.

Богоматір із рицарською славою

                За оцінками фахівців, образ Маріямпільської Мадонни з дитям намалював на полотні талановитий митець, котрий репрезентував італійське мистецтво середнього ренесансу і був добре обізнаний з композиційними досягненнями і технікою малюнку Рафаеля Санті та Леонардо да Вінчі. Можливо, цей образ належить пензлю Яна Антонія ді Баззі. Як би там не було, безсумнівно одне: це — велика мистецька й духовна цінність.

                — Маріямпіль після батька успадкував один з його синів — воєвода Руський, учений і письменник Ян Станіслав, — розповідає Володимир Боцюрко. — За його вказівкою, у місті було споруджено парафіяльний костьол Святої Трійці і в його головному вівтарі вміщено образ Богоматері Маріямпільської. Дослідники вважають, що ікона належала коронному гетьману Яблоновському, котрий брав її у військові походи і до неї перед битвами молилося все польське рицарство, тому вона ще має назви «Переможниця», «Гетьманська» та «Рицарська». За магічну силу зцілення, зміцнення віри й очищення грішників спеціальна церковна комісія, що складалася з вищих духовних осіб, у 1737 році офіційно визнала образ Маріямпільської Богоматері чудотворним, і слава про неї поширилася по Європі. На відпусти, що відбувалися двічі на рік — другого липня і восьмого вересня — в Маріямпіль прибували тисячі паломників, іноді долаючи сотні кілометрів.

                По завершенні Другої світової війни «Рицарська Богоматір» після двох з половиною століть перебування в Маріямполі змінила прописку спершу на польський Шлеськ, а потім — Вроцлав. Її помістили у новозбудованому 13-верхому костьолі на П'яску. Образ переносили туди чотири єпископи, серед яких був і майбутній Папа Римський, тоді — архієпископ Краківський Кароль Войтила. 10 вересня 1989 року після спеціального дозволу Папи Івана Павла ІІ, скріпленого його особистою печаткою, образ Найсвятішої Діви Марії був урочисто коронований у Вроцлаві. Там він зберігається і нині, хоча маріямпільці плекають надію повернути його додому.

Від колегіуму — до ЛТП та колонії

                Сучасний Маріямпіль не зберіг давнього гонору і міського статусу, хоча тут залишилося чимало цікавих історичних слідів, зокрема — 400-літній дуб діаметром стовбура у прикореневій частині близько семи метрів, під яким відпочивав Симон Петлюра.

                І тепер побутують назви першого та другого передмістя і міста, тобто нинішньої центральної частини села. Власне, з другим приходом совітів Маріямпіль втратив і свою божественну назву. Вочевидь, місцеві партійно-радянські активісти підказали прибульцям зі сходу, чиє ім'я носить містечко, і його офіційно переінакшили на Маринопіль, не знати тільки, на честь якої саме Марини. Топонімічну справедливість поновила Верховна Рада вже незалежної України після проведення сільського референдуму 30 березня 2003 року, учасники якого одностайно висловилися за повернення історичної назви.

                У доброму стані перебувають збудовані у передвоєнні роки і діючі дотепер церква Воздвиження Чесного Хреста, триповерхові приміщення загальноосвітньої школи, дільничної лікарні та народного дому . На Замковій горі залишилися фрагменти фортечних мурів та стіни першого поверху палацу Яблоновських. У 60-ті роки минулого століття був стертий з лиця землі костьол Святої Трійці, де до 1945-го зберігалася найбільша тутешня святиня — образ Маріямпільської Богоматері.

                Цікава історія костьолу та монастиря ордену капуцинів. Онук Станіслава Яблоновського — Ян Каєтан — у середині ХУІІІ століття біля ринкової площі збудував мурований костьол у стилі бароко і монастир капуцинів, при якому діяв рідкісний для Галичини колегіум із класами філософії та риторики. Пізніше монахині з ордену сестер хариток утримували сиротинець та притулок із шпиталем для старців. За радянської доби тут спершу розміщувався дитбудинок, а згодом монастирські мури обнесли колючим дротом, за який почали звідусіль звозити хронічних алкоголіків для примусового лікування в ЛТП закритого типу. Остання зміна спеціалізації колишньої чернечої обителі — трудово-виправна колонія для кримінальних представниць прекрасної статі. Тепер Маріямпіль більше знають як місце перевиховання жінок, що не в ладах із законом, ніж населений пункт, пов'язаний з іменем найшановнішої у світі Діви Марії, де тривалий час зберігався її чудодійний образ.

Мінус поляки та євреї плюс лемки

                Зараз у Маріямполі мешкає близько тисячі осіб. Ще на початку минулого століття в структурі населення переважали поляки, другою за чисельністю була українська громада, третьою — єврейська, хоча саме в руках нащадків Мойсея традиційно зосереджувалися торговельні та фінансові ресурси. Після війни ситуація кардинально змінилася — населення стало моноетнічним. Унаслідок сумнозвісної операції «Вісла» маріямпільців-поляків вивезли на захід Польщі, а сотні лемків переселили з їхніх історичних земель, котрі опинилися на території ПНР, на береги Дністра.

                — Тепер у нас половина населення — з лемківським корінням, — долучається до розмови місцева жителька Ольга Криницька. — Для переселенців ця земля стала другою батьківщиною, вони збагатили наш уклад життя новими традиціями та обрядами, але ще довго сумували за своїм рідним краєм. Мама мого чоловіка і на схилі літ пригадувала добротні садиби, родючі поля і власні ліси, які в них відібрали на Лемківщині.

                Маріямпіль здавна славиться своїми будівничими, яким замовляли спорудження найвідповідальніших об'єктів по всій Галичині, а за знаменитою гонтовою покрівлею сюди приїжджали купці з усієї Польщі та Австрії. У наші дні слава про маріямпільських майстрів так далеко не сягає, хоча столярові Михайлу Булі, за словами його односельчан, довірили робити столярку і паркет для резиденції Леоніда Кучми. У містечку відроджується ковальство і фермерство. Цікаво, що в Маріямполі, як розповіла сільський голова Леся Шкаврітко, майже третина населення — молодь віком до тридцяти років, і мало хто виїжджає з села навіть на дуже популярні серед українців закордонні заробітки.

Відродження Маріямполя — справа рук самих маріямпільців

                Благодатне довкілля і заступництво Найсвятішої Діви Марії вочевидь посприяли тому, що в Маріямполі народилося чимало знаменитостей — відомі в дорадянській Галичині культурно-громадські діячі брати Заклинські, співзасновник «Пласту» в Україні, Австрії, Чикаго та один із організаторів Українського музею у США Юліан Каменецький, знаний американський учений, співробітник атомного Центру Берклі Юрек Шкредка, відомі педагоги, науковці, митці. Серед них — і доктор медицини, завідувач кафедри ендокринології Івано-Франківського державного медуніверситету Володимир Боцюрко. Саме завдяки його енергії і завзяттю нещодавно набув офіційного статусу Комітет із відродження Маріямполя, очолити який земляки довірили саме пану професору.

                — Мені болить доля цього містечка не тільки тому , що воно мені рідне, — каже Володимир Іванович. — Маріямпіль — єдиний в Україні населений пункт, названий на честь Діви Марії, і він міг би стати для українців духовним осередком поклоніння Матері Божій, як, приміром, французький Люрд чи польська Ченстохова. Тим паче що наше містечко отримало бронзову скульптуру за зміцнення українсько-польських зв'язків із рук самого святішого отця Папи Івана Павла ІІ, а також існує його письмове благословення вірним, які вшановують Маріямпільську Богоматір. Звичайно, за справу відродження мусимо передусім братися ми самі — мешканці та вихідці з цього населеного пункту, а коли з'являться перші серйозні напрацювання, очікуватимемо допомоги меценатів і влади.

                Наразі у периметрі залишків фортечних мурів упорядковується занедбаний парк із більш як столітніми липами, вже готовий проект спорудження на Замковій горі величної ротонди, де зберігатиметься образ Маріямпільської Богоматері і біля якої відбуватимуться фестивалі духовної музики. Комітет розробив і подав на розгляд обласного керівництва концепцію відродження Маріямполя, очікуючи адекватної реакції влади.

                І хоча грандіозні проекти ще не набрали матеріальних обрисів, маріямпільці вже наступного року хочуть здивувати світ своєю неповторністю: посадити на кожному обійсті білі лілії — символ непорочності Діви Марії, які прикрашають герб і прапор сучасного Маріямполя. Принаймні, як запевнили кореспондента «УМ» знані місцеві квітникарки Леся Корчмарська та Ольга Шкредко, вони готові поділитися з односельчанами і досвідом вирощування лілій, і посадковим матеріалом.