Петриківський козак. (Фото автора.)
«Це до конкурсу «Козацькому роду нема переводу» діти робили», — каже відома майстриня, вчителька та директор школи Марія Пікуш, показуючи настінну «колекцію» малюнків своїх учнів. Зі стін на нас дивились не тільки традиційно петриківські рослинні орнаменти — за нами уважно спостерігали запорізькі мужі. У обласному конкурсі, який проходив у Дніпропетровську, журі розглянуло понад чотири сотні дитячих малюнків, і тільки сто тридцять було відібрано для експозиції. «З них дванадцятеро (у порівнянні з іншими школами це найбільше) — з нашої Петриківської художньої школи. А один із хлопчиків і нагороду отримав», — з радістю і захопленням в очах каже Марія Іванівна. А поруч із запорожцями — ще й здивовані, а подекуди й кумедні звірята. Як виявилось, це було особливе завдання — зобразити якусь тварину засобами петриківського розпису. Дітей ніколи не обмежують темами, а також заохочують до їх творчого вирішення, так прищеплюючи любов до розпису.
Сама ж майстриня малювати почала завдяки сусідці — бабі Дуні, яка була племінницею відомої майстрині петриківського розпису Тетяни Пати. Вона була надзвичайно доброю жінкою, до неї часто діти в гості заходили. А в хаті у цієї сусiдки стояла велика скриня, розписана квітами. «А вона часто пригощала мене шматком хліба з маслом і садовила на скриню. І ті квіточки так запали мені в душу, що я почала розпитувати, що то. Мені й розказали, що то розпис петриківських майстрів», — пригадує Марія Іванівна. З того часу захоплення поступово й переростало у справу всього життя.
«Через два роки школі виповниться 50 років, і аж не віриться, що ювілей ми зустрічатимемо у своєму приміщенні», — каже чоловік майстрині Андрій Пікуш. — «До цього років 37 ми не мали власного приміщення». Школа була відкрита у 1958 році, як філія Дніпропетровської художньої школи Кіровського району, щоб готувати майбутню зміну для осередку петриківського розпису. Першими вчителями в ній були відомі майстри старшого покоління Ф. С. Панко та В. І. Соколенко, відповідальним за її роботу був О. З. Латун — випускник Дніпропетровського художнього училища. «Ми ще вчилися на чорних похилих партах після занять у загальноосвітній школі. Потім — у приміщенні районної сільської бібліотеки в складних умовах», — ділиться спогадами Андрій Андрійович. Колись ту бібліотеку будували як районну типографію. І серед інших допоміжних кімнат там були й душові кабіни. От ту маленьку, задушливу кімнату й переобладнали для художніх класів. «Довго міркував, що можна вдіяти — і рішення якось саме прийшло», — зізнається Андрій Пікуш.
У центрі Петриківки стояв старовинний будинок. Побудований ще у 1903 році, після колективізації він почав переходити з рук у руки. Побували у ньому і сталінські тройки, і райкоми, ПТУ. У брежнєвські ж часи ПТУ розбудували, будинок залишився покинутим. Користуючись відсутністю хазяїв, «доброзичливці» повитягали з нього двері та вікна, почали розбирати дах. Тоді нам спала думка відреставрувати його та й забрати під школу», — згадує Андрій Андрійович. Школа тоді перебувала на фінансуванні Кіровського районного відділу культури Дніпропетровська. Але ж, як завжди, у відділі культури не виявилось грошей.
Тоді, ще викладач-сумісник, Андрій Пікуш звернувся до місцевого відділення Держстраху з пропозицією зробити реконструкцію будинку для спільного використання. А водночас домовився про підтримку і з теперішнім головою Царичанської районної держадміністрації В'ячеславом Семеновим, який родом із Петриківки і сам навчався в художній школі. Завдяки йому це приміщення і включили у план реконструкції. Тож приміщення на позичені у Держстраху гроші відреставрували, школа уже працювала, а в обласному управлінні культури грошей на повернення боргу так і не з'явилось. «Тоді я поїхав до Києва, зустрівся там із тодішнім міністром культури. Виявилось, що він мене добре знав, ще по роботі на фабриці «Дружба», адже у той час він працював начальником управління «Укрхудожпром» — розказує Андрій Андрійович. Коли ж митець розказав про проблеми зі школою, міністр відреагував одразу ж — за одну добу повернув борг, вирішивши долю.
Уже 1996 року школу реорганізували — вона стала районною Петриківською. «А Марія Іванівна зробила з цією школою щось дивне. Колись в класах було по двоє-троє ентузіастів, а решта дивилась, як би на голові походити та як би у футбол побігати. А тепер тут дітей навіть після занять не виженеш», — додає пан Андрій. «Це у нас літні канікули, тож дітей зараз нема. Але вони не раз пропонували продовжити навчання», — усміхається Марія Іванівна.
І думаєте, після цього школу залишили у спокої? От і помиляєтесь. На готове в Україні злітаються, як мухи на мед. «До нас оце недавно прийшли восьмеро, та й кажуть, що ви, мовляв, повинні звільнити приміщення, бо організували район і треба десь зведення про молоко та м'ясо приймати. А тоді навчалось близько 50 дітей... Я досі не згадаю, що говорила. Вони мені тоді відповіли, що я погана людина, бо мислю неправильно, непатріотично! Але який же це патріотизм, коли з дітьми так поводяться? Чому на перше місце не поставити духовність і дітей, а ставити м'ясо та молоко? Та ці зведення у будь-якому приміщенні приймати можна», — обурюється Марія Пікуш.
Петриківському розпису у школі навчають зазвичай дітей після 10 років. Але старших теж не женуть. «Була навіть дівчинка, яка у 14 прийшла — попросила рік перед вступом підготуватись. І їй не відмовили», — каже Марія Іванівна. У школі навчають п'ять років, чотири з яких — обов'язкові. А на п'ятий рік залишаються тільки ті, хто вибрав малювання своїм майбутнім і збирається вступати у «мистецькі» вузи. «Це був свого роду експеримент, — визнає пані Марія. — І виявився він вдалим». Багато дітей успішно навчаються на «творчих» факультетах: у театрально-художньому коледжі в Дніпропетровську, академії будівництва. Ідуть також на образотворче мистецтво, історію мистецтв, культурологію, дизайн, до інших вузів України.
Основні предмети: петриківський розпис, живопис, малюнок та історія мистецтв. Однак учительський колектив постійно намагається розширити «репертуар». «Наприклад, діти ліплять із глини фігурки. Але оскільки у нас нема можливості їх випалювати, то ми ці фігурки сушимо, а вже потім розфарбовуємо», — ділиться досвідом Марія Іванівна. Діти розписують і по тканині в техніці батік: вони люблять нові, незвичні матеріали, модерні підходи та теми.
«Взагалі, щось придумувати доводиться частенько, адже не завжди вистачає матеріалів чи фарб, — каже жінка. — Траплялося, що й зарплату місяцями не виплачували». Однак і думки про закриття школи тоді не виникло. Вчителі Петриківської школи ходили на роботу тiльки завдяки ентузіазму. Перетерпіла школа й багато владних експериментів: бувало, що й знімали пільги дітям з багатодітних сімей, інвалідам, сиротам, напівсиротам. Однак тоді ці діти вчились безплатно.
Учителі весь час намагаються привчити дітей до рівності. Наприклад, раніше учні приходили зі своїми інструментами. «Але то було тяжко і фінансово, та й підібрати те, що треба, досить важко буває, особливо дітям», — визнає Марія Іванівна. То щоб не акцентувати увагу на грошах, учням вирізали формочки з моркви й ними малювали. «Ми навіть пензлики однакові їм зробили! З котячої шерсті, та й ними малюємо», — зізнається вчителька.
«Коли я прийшла працювати у цю школу, не було нічого. Нам допомагали прості люди, хто чим міг. То художники, то родичі. Для нас тоді хоч якась дрібничка, подарована художній школі, була справжнім святом», — згадує Марія Пікуш. Найзагадковішим був випадок декілька років тому. Серед літа у школу привезли коробку з Америки. Виявилось, що її передала жінка, яку звали Друзка Гайда. Вона побачила нашу виставку в Канаді й на свій розсуд склала у коробочку все, чим і на чому діти можуть малювати. «На жаль, вона не зазначила зворотної адреси. Тож як ми її не шукали, крім імені, вказаного на коробочці, більше нічого дізнатись не вдалось», — з жалем у голосі каже Марія Іванівна.
У пакунку були банки з фарбами. «Та такі величезні! Ми майже рік ними писали», — пригадує вчителька. А деколи і малювати ні на чому було. «Аж якось ішла повз базар, дивлюсь — продають недорогі білі шпалери. А я глянула та й думаю собі: то ж 15 метрів паперу. І малювалось на них дуже добре», — ділиться Марія Іванівна. Коли ж не вистачало ватману, і тут вихід знайшли: з одного боку був малюнок, з іншого — живопис. А по малюнку ще й аплікації робили. Для аплікацій винахідливі вчителі примудрились використовувати звичайнісінькі кольорові обгортки з цукерок, фантики, просто якісь папірці. З них учні й викладали своєрідні мозаїки й складали натюрморти. «І нам добре, і дітям цікаво, і на вулицях не смітити так привчали», — ділиться нестандартними методами виховання Марія Пікуш.
Велике значення для збереження школи в той складний період мала спонсорська допомога від Центру народного мистецтва «Петриківка» ДОНСХУ художніми матеріалами. Також школі допомагає Організація українок Канади імені Ольги Басараб: вони надсилали необхідні матеріали: фарби, пензлики, книги з історії мистецтв.
Друге дихання школі дав колишній «губернатор» Дніпропетровської області Володимир Яцуба. «Ми вже навіть подумували про закритття школи: ні фінансів, ні ремонту. Труднощі наростали протягом 10 років. У кабінеті живопису на другому поверсі у підлозі вже дірка утворилась — займатись було небезпечно. Тоді й звернулася до нього по допомогу, і він зразу ж відгукнувся», — розказує вчителька. У школі повністю замінили підлогу, побілили стіни. З того ж часу так склалось, що районний відділ культури кожен рік надає грошову допомогу. Тож з часом з'явились і нові столи, шафи. Отак, завдяки ентузіазму та добрим людям, і вижили.
Сьогодні найбільш гострою проблемою нашого осередку Петриківського розпису є працевлаштування талановитої молоді. Адже в умовах економічних труднощів за останнє десятиліття зупинилася більшість відомих підприємств народних художніх промислів, у тому числі і в нашій Петриківці. Тому надзвичайно важливо на державному та регіональному рівнях прийняти програму відродження та розвитку цих підприємств. Це підніме престиж професії народного майстра та сприятиме творчому розвитку талановитої молоді та осередків народного мистецтва.
Як же залучити в село молодих спеціалістів? Один із можливих виходів — соціальні ініціативи Президента, згідно з якими до посадового окладу встановлять надбавку у розмірі 20 відсотків. Це дасть змогу підвищити реальні доходи сільської інтелігенції на 200—300 гривень на місяць. Крім того, сільські вчителі, діячі культури та охорони здоров'я, які працюють на селі, зможуть безплатно користуватися житлом, електроенергією та газом. «Можливо, тоді сюди б на роботу більше молоді приїжджало», — вважає Марія Іванівна.
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
