Збіглося так, що у день моєї зустрічі з Блаженнійшим Любомиром кардиналом Гузаром, главою Української греко-католицької церкви, я прикупила-таки до домашньої бібліотеки мемуари Кучми «Після Майдану». Читати опус екс-Президента часу, ясна річ, не було. Всунула книгу в торбу, розкривши її перед тим один раз — навмання на надцятій сторінці, де око відразу вихопило ім'я: «Гузар». Ото вже був цікавий збіг, і я проглянула кілька рядків, з контексту яких зрозуміла: Леонід Кучма «не простив» Гузару його позиції під час «України без Кучми» і всіх наступних — включно з відставкою Прем'єра Ющенка — подій. Втім навряд чи Блаженнійший потребує «прощення» Кучми, але річ не в тім. Для тих, хто забув (а може, й не знав) нагадую: як і від відомої трійки політиків, що засудили «фашистську чуму» після зіткнень демонстрантів з міліцією 9 березня 2001 року, від глав усіх церков також вимагали затаврувати ганьбою антикучмістів. Любомир Гузар був ЄДИНИМ церковним предстоятелем, який цього не зробив. Тобто «анафему» не підписав, тих, хто піднявся тоді проти влади — не засудив, під світського «царя» не прогнувся. Таким він був шість років тому, таким лишається і тепер — з гіркими словами про невиправданi надії на «помаранчевих» політиків, які за роки вовтузіння після Майдану мало чим довели свою винятковість і здатність працювати на народ. Гузар може собі це дозволити, бо володіє головною людською чеснотою, яка не числиться чомусь серед найперших християнських чеснот — СВОБОДОЮ. Волею піднятися над марнотою марнот і так замислюватись над Божим промислом і шляхом України, над грішним і праведним, над теперішнім і майбутнім...