Степан Богданович власною персоною.
За просуванням «боліда» Степана Гавриша українським політичним небосхилом, аж до нинішніх координат провідника пропрезидентської більшості, пильно спостерігали на двох протилежних теренах держави — на сході і заході. Хоча слобожани, напевне, вважають його неподільним продуктом свого соціуму, та прикарпатці, в середовищі яких трохи більше півстоліття тому народився і виріс майбутній віце-спікер, батько «Демократичних ініціатив» та особа, як тепер стало очевидно, щільно наближена до діючого Президента, теж охоче зізнавалися у земляцьких почуттях. Як-не-як, а Степан Богданович знайшов-таки свій стілець на київському політичному олімпі, звідки галичан зіштовхують ще на підступах, і не загубився поряд iз вітчизняними небожителями.
Наразі не знати, як слобожанам, а прикарпатцям тривалий час загадковим видавалося політичне кредо Степана Гавриша. Якщо раніше демонстрацію віце-спікерівського нейтралітету можна було пояснити високою парламентською посадою земляка, то його маневри в нинішній Верховній Раді для багатьох виявилися неприємним сюрпризом. До останнього моменту навіть ті впливові західні українці, котрі добре обізнані з високовладними інтригами, не припускали, що підкреслено обережний та толерантний Степан Гавриш ось так публічно і запопадливо візьметься перти прокучмівського політреформаторського плуга. Оторопілі прикарпатці вхопилися за пера, телеграфні бланки і конверти, аби напоумити заповзятого плугатаря і встигнути зупинити цей абсурд. Однак відповіді — ні словом, ні ділом — на свої застережливі листи люди або взагалі не отримують, або їм, як ось родичу координатора більшості, Мирославу Гавришу, послання повертаються назад із поміткою «Адресат не проживає».
Два села на Івано-Франківщині, які розділені лісом, але належать до різних районів (Олешів — до Тлумацького, а Милування — до Тисменицького) вважають Степана Гавриша своїм. Олешів, вочевидь, має на нього «більші права», оскільки це — рідне Степанове село, де він виріс і де прожила все життя його мама. Зате Милування — батькова «мала земля» і там чи не півсела — однофамільці координатора. Власне, й останні політичні трансформації колишнього віце-спікера мешканці обох населених пунктів сприймають неоднаково: олешівці — м'якше, милуванці — жорсткіше. Обидві позиції — вмотивовані.
Про Олешів не забуває і пан Степан. Зазвичай на Великдень він, як розповіли мені селяни, зупиняється тут iз короткими відвідинами, щоб вклонитися могилам матері та бабусі і посвятити паску в місцевому храмі. Далі їде в Івано-Франківськ, у гості до рідної сестри. Кажуть, хотів Степан Богданович викупити по вулиці Левадній рідну хату в її нинішніх господарів, але ті чомусь не погодилися. Мабуть, високу ціну заломили. Так це чи ні, з'ясувати не вдалося. Коли ми із сільським головою Олешева Михайлом Кузівим прийшли на подвір'я і торкнулися хатніх дверей, то вони відчинилися, але з помешкання ніхто не озвався. Будинок, під дашком якого увічнено дату новосілля — 1957 рік, зовні та ізсередини вражає скромністю. На гавкіт сусідського пса із-за паркану виглянув чоловік і сказав, що господарів немає вдома, а хати в цьому селі — диво-дивне — на замки не зачиняються. У чужі руки обійстя Гавришів перейшло у 80-ті роки, коли батько після смерті дружини продав його колгоспові і перебрався у прийми в сусідню Остриню.
Олешів — трохи менше середнього за розмірами і типове за проблемами галопом старіюче українське село, перша письмова згадка про яке належить ще до середини ХV століття. Вистояло воно перед наїздами ординців, польської шляхти, німців і «совітів», аж поки не почало хиріти в останнє десятиліття, саме за правління так уподобаного паном Степаном Леоніда Другого, третє пришестя якого через парламент координатор більшості вважає найбільшим благом для України.
Торік на підпорядкованій Олешівській сільраді території померло 42 особи, народилося — тільки чотири. У розрахованій на 320 учнівських місць тутешній загальноосвітній школі І-ІІ ступенів навчається лише 77 дітей. Та й очікувати поповнення школярських рядів за рахунок внутрішніх резервів не доводиться — молодь перебирається до Івано-Франківська або шукає заробітків на Апеннінах-Піренеях, майже дев'яносто хат із трьохсот олешівських стали пустками. І це ж не якесь Богом і владою забуте, серед лісів загублене село! Стоїть воно на жвавій трасі Івано-Франківськ — Тернопіль, і завдяки родинним зв'язкам iз координатором має перед іншими населеними пунктами деякі переваги, зокрема, отримало природний газ. З-поміж претендентів на посвідчення народного депутата по цьому одномандатному виборчому округу на парламентських перегонах-2002 перебував один iз вітчизняних нафтових «генералів». Він, як й інші «заєдисти», котрі висувалися на Прикарпатті, пролетів повз ВР, зате в агітаційному пориві посприяв газифікації Антонівки та Олешева. І на тому спасибі.
Появу в селі блакитного дива олешівці безпосередньо пов'язують iз покровительством свого високовладного земляка, як і подаровані школі комп'ютер, ксерокс та мікроавтобус. Хоча ці давним-давно звичні для європейців блага цивілізації олешівцям можуть стати непотрібними, якщо сільські реформи й далі триватимуть під орудою Леоніда Кучми або його учнів-сподвижників. Ще десять років тому в Олешеві проживало близько тисячі чоловік, залишилося 619. Якщо й далі збережуться такі темпи вимирання (в середньому 30 осіб за рік), то упродовж найближчих двох десятиліть це село, на жаль, може не встояти і перед демографічним колапсом.
Але не будемо про сумне. Обережні, з галицькою хитринкою олешівці через зрозумілі причини здебільшого уникають критичних оцінок діяльності теперішнього координатора більшості, публічно не пов'язуючи з ним корінь сучасного політреформаторського зла, одначе самі знають, кого треба підтримувати на виборах. Позаторік за блок Віктора Ющенка віддали голоси понад 80 відсотків олешівців. І їхні майбутні президентські симпатії, як не крути, — на боці Віктора Андрійовича.
— Я вважаю, — сказав, відповідаючи на запитання кореспондента «УМ» про ставлення до можливого третього президентського терміну Леоніда Кучми, сільський голова Михайло Кузів, — що він відбув два терміни — і досить.
— Але ж ваш земляк з усіх сил намагається прокласти йому через нині діючий парламент місточок до третього обрання. Як ставитеся до того, що вас таким чином хочуть позбавити права самим обирати Президента?
— Президента, наділеного достатніми повноваженнями для керівництва державою, на мою думку, треба обирати всенародно. Якщо ж у результаті реформ їх «обріжуть» до рівня повноважень англійської королеви, то спосіб обрання стане несуттєвим.
— Ви хотіли б мати Президента України з повноваженнями королеви?
— Ні. Якщо він Президент, то має бути наділений відповідним статусом і повноваженнями, дбати про добробут всього народу і гарантувати безпеку держави. У нас немає такого, як у Європі, досвіду парламентаризму і нинішня більшість навряд чи збережеться. Та й інтереси держави в наших депутатів — не на першому місці.
— Якщо наступного Президента обиратимуть за діючою Конституцією, кому з імовірних претендентів віддадуть перевагу ваші односельчани?
— Напевне, Ющенку.
І всі четверо присутніх у сільській раді олешівців згідливо закивали головами. Дехто в неофіційній, тобто не для диктофона, розмові поспівчував Степану Гавришу, мовляв, так діяти він змушений не з власної волі — на нього тиснуть впливові пропрезидентські сили, і йому дуже важко крутитися між тими жорнами.
Від Олешева до Милування — рукою подати, напряму кілометрів чотири. Тут також добре знають Степана Богдановича і донедавна гордилися земляком.
«Хатина його батька, як здається, маленька і бідна, стояла за два обійстя від нашого, — пригадує Марія Баранецька. — Степан народився в Олешеві, але часто приходив на нашу вулицю до стрийка (рідного батькового брата. — Авт.) Миколи, і ми разом гралися. Коли вже став поважним чоловіком, у Милування не приїжджав, але, розповідають, допомагав своїй тутешній родичці через Інтерпол шукати її доньку, котра подалася на заробітки в Ізраїль і десь там зникла безвісти. Коли ми почули, що пана Степана обрали заступником голови Верховної Ради України, всім селом готували вітальну телеграму. Тепер ми пишемо інші листи, однак він їх, напевне, і в очі не бачить».
Переміни, що викристалізувалися в політичній поведінці Степана Гавриша упродовж минулого року, шокували його земляків. «Знаєте, мені дуже сумно, прикро і дивно, — зізналася Параскевія Слободян. — Не віриться, що людина, яка виросла в бідній, але дуже патріотичній родині, могла так різко змінитися. Мені розповідала його родичка, що це сталося через вплив на Степана дружинової родини — він, кажуть, одружений з донькою ректора одного з харківських вузів. Там, мабуть, його й перевиховали.
Якби я тепер побачила Степана Богдановича, то відверто сказала б: «Опам'ятайтеся, що ви робите! У ваших жилах тече ж патріотична українська кров». Але хто мене до нього допустить».
Коли мешканці Милування вживають слово «патріотична», то передусім мають на увазі конкретні біографічні факти. Можливо, про них не знає і сам нинішній координатор парламентської більшості? А якщо знає, то ще більш дивною з точки зору земляків видається його стрімка кар'єра при дворі Леоніда Кучми.
Одна з селянок-пенсіонерок, котра народилася і виросла в Олешеві, а працювала в Милуванні, мало не з побожністю розповідала про рідного вуйка Степанової мами — Петра Берладина на псевдо Зелений. Він iз молодих років, готуючись боротися за незалежну Україну, був членом патріотичних молодіжних організацій і після Другої світової війни очолював замасковану в тутешньому лісі боївку УПА. Їх хтось зрадив, і одного дня радянські спецназівці привезли в центр Милування для опізнання три трупи. Вночі добрі люди викрали тіла загиблих з-під варти й похоронили.
Кажуть, що і Степанова мати не тільки співчувала підпільникам-бандерівцям, а й потайки носила їм їсти.
Багато про що могли б розповісти, хотіли б запитати і по доброті своїй застерегти земляка-координатора мешканці Милування, довколишніх сіл та й усього Прикарпаття. Однак їхній голос не долітає до вершин владних печерських пагорбів. Можливо, туди його донесе газетна шпальта. Останній лист, підписаний від імені поважних газдів Милування колишнім сільським головою, нині пенсіонером Мирославом Гавришем, датований 10 січня ц.р. (друкується зі скороченнями).
«Шановний Степане Богдановичу!
Пам'ятаю, як радо село зустріло звістку про те, що Вас — сина Богдана Карлишина (так називали Вашу родину в нашому селі), обрано заступником Голови Верховної Ради України. Раділи ми всім селом, коли дізналися, що Ви знову стали депутатом нинішнього складу парламенту, тішилися, бачачи Вас iз телеекрана.
Та радості нашій прийшов кінець, коли почули, що Ви маєте нову посаду у ВР — координатор більшості. Повірте, що чимало людей не розуміють значення слова «координатор», однак від слів «парламентська більшість» село здригнулося. Побачити Вас серед цієї більшості було нестерпно боляче, а коли зрозуміли, що саме Вашими руками під диктовку медведчука ( прізвище цієї людини з великої літери написати не можу) створюються і голосуються закони, які ведуть до повної загибелі України, до вимирання сіл, до знищення нації — це вразило нас до глибини душі...
Ми звертаємося до Вас, до Вашого розуму, до світлої пам'яті про Вашого батька — нашого односельчанина, і благаємо: не дайте до кінця розікрасти Україну! Що спільного у Вас з олігархами, мільйонерами, що нажили свої мільйони на нашому поті і крові? Ви не можете бути таким, бо корені Ваші — у нашій галицькій землі.
Нам до сліз боляче, що Ви — разом з ними. Христом Богом закликаємо Вас відмежуватися від них. Бажаємо бачити Вас серед депутатів «Нашої України» або серед незалежних. Не дайте бандитському режиму знущатися з нас, нашої України і нашої Конституції...».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
