Шедеври не потовпляться...

                У Харкові — «колекційний» бум. Люди збирають усе — картини, монети, поштові листівки, зброю, Георгієвські хрести, старі фотографії, фарфорові статуетки і навіть фантики від цукерок. Давнина манить, розчулює до сліз, спустошує гаманці і засмоктує, як фатальна трясовина. Невинне хобі з часом навіть для дуже успішної людини може стати справою усього життя, потіснивши решту її інтересів. Нерідко зібрання таких колекціонерів настільки ідейно і тематично виважені, що за історичною і культурною цінністю можуть сміливо конкурувати з експозиціями діючих музеїв. Саме тому на зміну «колекційному» буму в Харкові вже готовий прийти бум музейний. Бракує лише такої «дрібниці», як дах та стіни, що гарантували б раритетам надійну охорону, постійну прописку в місті й вільний доступ для огляду.

Спадок невизнаних геніїв

                Років тридцять тому доктор технічних наук Ілля Лучковський вирішив зібрати колекцію живопису й зіткнувся з парадоксальним фактом — переважна більшість картин в асортименті комісійних магазинів Харкова складали відверті підробки. Тоді він розпрощався з надією придбати справжню класику, пішов iншим шляхом, через «приватникiв», і зрештою зробив для себе дивовижне відкриття. Виявляється, у майстернях художників, приватних колекціях, а то й десь на горищах можна знайти чимало унікальних полотен, які не мали жодного шансу вписатися в офіційні рамки соцреалізму. Їх не купували музеї, перед ними були зачинені двері мистецьких виставок. Це сьогодні на Заході Роберта Фалька (учня Коровіна і Сєрова, що входив до відомої московської групи «Бубновий валет») називають видатним майстром, «який об'єднав у своїй творчості шляхи російського модернізму та авангарду».

                На престижних мистецьких аукціонах картини Фолька тепер вважаються рідкісними, тому коштують вони дуже дорого. У радянські ж часи «філософ живопису», «предтеча неофіційного мистецтва», який усе своє життя шукав глибинну суть речей, змушений був задовольнятися роллю «натхненника тихої мистецької опозиції». У колекції Лучковського є дві роботи Фолька — «Чоловічий пляж. Гурзуф» і «Поселення на Україні». Фахівці припускають, що остання картина в 1908 році була написана під враженням поїздок до Лебедина, де Фальк познайомився зі своєю майбутньою дружиною Тетяною Купріною.

                До речі, завдяки їй та її друзям Ілля Лучковський зміг поповнити свою колекцію роботами інших відомих «бубновалетівців» — Купріна та Рождественського, після чого творчість художників цієї групи стала для нього предметом особливого інтересу. Тепер у зібранні харків'янина є роботи фактично всіх новаторів зi згаданої бунтівної когорти, а також картини інших митців, які творили в першій половині минулого століття і були викинуті радянською цензурою на задвірки мистецького процесу. Картини цих художників у кращому випадку перекочували за кордон або до приватних колекцій, у гіршому — загинули десь у підвалах. У Харкові збереглися в основному ті полотна, які встиг придбати саме пан Лучковський. Його зібрання нараховує понад тисячу картин і є найбільш повною колекцією робіт художників першої половини ХХ століття. Найвідоміший харківський колекціонер зберіг для міста фактично цілий пласт культури, який міг би канути в Лету під тиском ідеологічних метаморфоз і політичної заангажованості блюстителів радянської моралі.

                Узагалі причин не потрапити до реєстру офіційно визнаних «бонз» на той час було більше ніж досить. Скажімо, картинам Зінаїди Серебрякової не знайшлося місця у Художньому музеї лише тому, що мистецтвознавці не змогли підібрати для її робіт зал. Народилася і тривалий час працювала художниця у селищі Нескучному під Харковом, але потім емігрувала до Франції. Тож складна дилема — до якого відділу помістити «не нашу» в ідеологічному сенсі людину, так і залишилася в радянськi часи не розв'язаною.

                І з «бубновалетівців» живим Ілля Лучковський застав лише Германа Федорова. На прохання колекціонера показати свої роботи вже 90-річний чоловік дістав з-під дивана геть почорніле полотно, полив на нього з чайника водою і після того, як на вимитій плямі проступила фарба, захоплено вигукнув: «О! Ця робота була на першій виставці «Бубнового валета». Останню, як відомо, організували в Москві в 1910 році представники ранньої течії авангарду, кинувши виклик консервативному напряму російського мистецтва.

Віддам справу життя у надійні руки

                Будь-яка картина з колекції Іллі Лучковського сьогодні може вирішити не одну його фінансову проблему. Зібранням харків'янина не раз цікавилися музейники Москви, де зараз вітчизняний авангард в особливій ціні. Але він категорично відмовляється дробити свою унікальну, цілісну колекцію, оскільки переконаний, що вона повинна стати надбанням його рідного міста. До того ж колекцію, яку з радістю прийняв би будь-який художній музей Європи за великі гроші, Лучковський готовий просто подарувати. Але за умови, що Харків знайде під його проект окреме приміщення, відкривши перший у місті державний чи муніципальний музей приватних колекцій.

                Поповнити експозицію такого музею своїми картинами дали згоду ще одинадцять харків'ян. За словами засновника галереї «Вітальня на Дворянській» Людмили Рубаненко, яка опікується цією справою, на сьогодні вже розроблено статут майбутнього мистецького закладу. З його проектом наразі познайомилися члени комісії міськради з культури й доручили аналогічному управлінню мерії підготувати і винести це питання на сесію міськради. Але оскільки пошук приміщення так нічим і не завершився, депутати статут досі не розглянули.

                Принаймні так ситуація виглядає зараз. А взагалі подарувати Харкову свої картини пан Лучковський намагається вже добрих двадцять років. Харків дар не приймає, незалежно від того, хто стоїть біля його керма. Власне, з батьками міста завжди трапляється приблизно одна і та сама історія. Спочатку вони довго і нудно «в'їжджають» у тему (для наглядної доказовості ентузіасти справи влаштовують, як правило, не одну виставку картин Лучковського), а коли нарешті переймаються важливістю ідеї, на їхнє місце приходить хтось інший. Найбільший прорив стався позаминулого року, коли на організацію музею вдалося вибити у міському бюджеті 320 тисяч гривень. Але оскільки ця подія збіглася з черговою зміною влади, гроші так і залишилися невикористаними. «Тепер, — каже пані Рубаненко, — ми боремося за бюджет наступного року».

                На її думку, справа стоїть на місці через неправильну послідовність вирішення цієї проблеми. Управлінці кажуть, що спочатку треба знайти приміщення для музею, а вже потім визначатися з дозволом на його створення. А Людмила Рубаненко, яка сама тривалий час працювала у міськвиконкомі і добре знає управлінську кухню, переконана: — як тільки чиновники отримають на руки відповідне рішення, пристойний будинок для мистецького закладу знайдеться набагато швидше. Поки ж свою колекцію Ілля Лучковський передав на зберігання до сховища Художнього музею — його квартира вже замала для такої кількості полотен.

Військовий проект художника

                Момент істини, коли необхідно визначитися з подальшою долею свого зібрання, неминуче настає у житті кожного колекціонера. Причому, за якоюсь дивною традицією, їм фактично ніколи не вдається знайти послідовників своєї справи серед членів власних родин. Тобто бажаючі «розпродати історію» по частинах, звичайно, є. А охочих зберегти і продовжити пошук — одиниці. Харківський збирач і продавець предметів давнини Євген (своє прізвище назвати він відмовився) каже, що колекціонери, аби не дробити цілісну підбірку, віддають її за досить символічну суму побратимам по «цеху».

                Напевно, саме тому власники крупних колекцій доволі часто приймають рішення про передачу своїх зібрань музеям в обмін на скромне місце в історії. За словами Людмили Рубаненко, в Європі не було жодного випадку, коли б місто чи музей проігнорували жертовний порух душі збирача давнини. Українських же чиновників, на думку ще одного харківського колекціонера Дмитра Дідоренка, подібні клопоти просто дратують. По-перше, до кінця не виписаний механізм передачі приватних колекцій у державну власність. А по-друге, все, що не приносить особистих дивідендів, управлінців, як правило, не цікавить в принципі. Зрештою, особняк у центральній частині міста можливо тому і не знаходиться для музею так довго, що потенційно може бути переданий комусь за дуже прибутковою схемою. Віддалена перспектива, а тим більше інтереси міської громади для чиновника, — невиправдане дивацтво.

                Колекціонери ж не бояться бути диваками, тому нерідко предметом їхньої цікавості стають речі, які гідно можуть бути оцінені лише через багато років. Скажімо, колекція армійської атрибутики часів першої світової війни Дмитра Дідоренка з неактуальною для нинішньої України назвою «історія російської армії», напевно, отримає визнання нескоро.

                Справжні колекціонери такою дрібницею, як невідповідність запитам часу, переймаються рідко. А все тому, що знайдені і придбані ними раритети збагачують духовно та інформаційно перш за все їх самих. Поки Ілля Лучковський збирав свою колекцію, він став краєзнавцем, дослідником біографій художників, неперевершеним знавцем живопису і автором графічних, оп-артівських композицій. Для відомого ж харківського художника Дмитра Дідоренка, який шістнадцять років тому повністю втратив зір, історичні пам'ятки столітньої давності — щось на зразок машини часу. «Я беру до рук листівку, фотографію або, наприклад, польову обстріляну кружку, — говорить він, — і ці предмети відкривають мені дорогу в минуле. Сьогодні мій інформаційний голод вгамовують в основному дві речі — подорожі світом і експонати військової колекції». 

                Під враженням від останньої Дмитро вже створив «армійську» серію картин і тепер готується до чергової персональної виставки. Його художню експозицію доповнюватимуть стенди, на яких автор розмістить предмети власної колекції. У різножанрового коктейлю — конкретне візуальне призначення. «Єдине, чого я прагну, — говорить художник, — так це проілюструвати відому істину: поки там, нагорі, політики вирішують свої парчово-золоті справи, внизу, посеред крові, вошей та пацюків помирають прості люди. І якщо провести паралель із теперішньою ситуацією у нашій країні, то, за великим рахунком, особливо нічого не змінилося».

                У колекції Дмитра Дідоренка є, на перший погляд, абсолютно звичайне фото російського солдата — втомлений погляд, грубі черевики, обвітрена папаха. Словом, справжній трудівник фронту, який фактично не вилазить iз окопів, розтрачуючи власне життя на вдоволення примх незговірливих імператорів. А на звороті — напис його , скоріш за все, вже немолодої доньки: «Рідненький мій таточку, де ти, мій любий? Як же мені тяжко без тебе». Напевно, їй здається, що коли б батько повернувся з війни, її б доля склалася зовсім по-іншому. Тому музей, де б світова бойня фігурувала як одна велика людська трагедія, з часом напевно таки з'явиться у Харкові.

Музеїв багато не буває

                Двісті три роки тому Василь Каразін, долаючи на санях мороз та віхолу, привіз із Санкт-Петербурга цінну графічну колекцію, яку придбав для щойно створеного Харківського університету за власний кошт у Фрідріха Аделунга — біографа, видавця, вихователя синів Олександра І. Колекція містила оригінали видатних майстрів західноєвропейського мистецтва ХVI-XVIII століть і згодом стала основою для харківського художнього музею. Пізніше його фонди поповнили 543 живописних полотна з зібрання видавця часопису «Молодик» Івана Бецького, більше трьох тисяч полотен, акварелей, малюнків та гравюр, подарованих мистецтвознавцем Аркадієм Алфьоровим, колекція фарфорової пластики Катерини Шпектор.

                Цей перелік можна продовжувати і далі (традиції меценатства у Харкові досить міцні), але головне полягає в іншому. За словами директора Художнього музею Валентини Мизгіної, сьогодні цей мистецький заклад у рамках постійно діючої експозиції може розмістити у кращому випадку 14 відсотків власних фондів. Решта шедеврів роками чекає виходу на люди, оскільки демонструють їх винятково в порядку черги. Багато років поспіль один із найстаріших музеїв України домагається переїзду до більш просторого особняка, але чиновники за якоюсь непереборною традицією ігнорують цю проблему.

                А тим часом у місті уже готовий з'явитися не лише музей приватних колекцій, а й історії фотографії. У Харкові творила не одна плеяда напрочуд талановитих фотохудожників (у тому числі і піонерів-першопрохідців), роботи яких отримали визнання на багатьох міжнародних виставках. Ентузіасти, що зібрали колекцію для майбутнього мистецького закладу і готові зайнятися його створенням, у місті є. Але, знову ж таки, немає приміщення.