«Козак Мамай». Народна картина.
«Мамай — один із психотипів українців, — розповідає кандидат історичних наук, етнопсихолог Любов Боса. — Є матриці, закладені в людині. В екстремальній ситуації вибухає потуга, захована в глибині навіть вайлуватого гречкосія. Сьогодні модно говорити, що українська нація формується лише зараз. Але ж вона сфомувалася тоді, в часи козаччини, а то й раніше. Козацький період додав до загального портрета нації нові якості. Він виривав гречкосіїв iз корінням з місця, і вони йшли в козаки, у гайдамаки. Це були гречкосії, яких довели до різанини. Українці — мирний, хліборобський народ, але, коли його довести до межі, людей неможливо спинити».
Українці малювали символічні портрети Мамая на полотні й дереві, скринях, хатніх дверях і навіть на вуликах. Мамая зображують у вишитій сорочці, жупані, шароварах і з бандурою — символом співочої душі народу. Кінь — втілення ідеї волі. Дуб — символ могутності й сили, на ньому висить зброя — шабля, мушкет, спис. Образ захисника народу від зайд-поневолювачів відомий всій Україні. Та лише на Кіровоградщині він увічнений у кількох географічних назвах. Це села Велика і Мала Мамайка, річка Мамайка, балка Мамаїв Яр. Крім того, як в історичних джерелах, так і в усних переказах є згадки про кількох повстанських ватажків на ім'я Мамай, пов'язаних саме з територією нинішньої Кіровоградщини. «У нашому краї є багато людей, які є маяками на історичній долі України, — каже викладач Кіровоградського педагогічного університету, художник і краєзнавець Олександр Босий. — Тут жив батько Максима Залізняка, а перші Залізнякові загони збиралися біля села Цибулеве. Кошовий Іван Сірко родом iз містечка Торговиця, не так далеко — хутори Калнишевського».
Тут же, у Єлисаветградській фортеці, відбував службу в армії Омелян Пугачов. Він утік, очевидно, надивившись гайдамаччини, і на Волзі згуртував команду повстанців. Однак Пугачов привласнив собі царський родовід і боровся не за волю, а щоб стати царем».
Утім цей степовий край постійно називають «диким полем». Цивілізація, мовляв, почалася з «ролі Російської імперії». Цариця Єлизавета «ощасливила» цей край, назвавши українців «неуказним населенням», яке підлягало виселенню. На їхнє місце планували заселити завербованих людей, переважно близьких до слов'ян — сербів, болгар, росіян. Тільки-но тут утвердилася фортеця Єлизавети, як край був перейменований у Нову Сербію, потім стала Новоросія. Відразу ж пішла зміна знакової системи для іменування території. Відповідно, у 1730—1750 роки вибухнула гайдамацька війна, що завершилася Коліївщиною. Саме з Чорного і Чутівського лісів і Холодного Яру ширилася по всій Україні гайдамаччина у відповідь на загарбницьку політику Російської імперії та Польщі.
В архівних документах XVIII століття згадуються кілька історичних осіб на ім'я Мамай. Скажімо, гайдамацький ватажок Мамай мав повстанський загін неподалік Новоархангельська. Коли ватажка захопили й стратили, його шапку зберіг один селянин, який потім теж назвався Мамаєм і з ватагою подався в гайдамаки. Звісно, для селянина схопитися за вила означало, що його вже дуже допекли. Про Мамая російські жандарми писали, що це «вор и разбойник». Але ж селянин просто так ні хату, ні сім'ю, ні господарство не кине. Так само поневолювачі називали «розбійниками» козаків.
Найвідоміші «бази» гайдамаків на Кіровоградщині були неподалік сіл Цибулеве та Цвітне, розповідає Олександр Босий. Загони були від 20 до 800 осіб. 1750 року генерал-губернатор доповідав колегії про полоненого гайдамацького ватажка: «Сего августа 1 числа известный вор и разбойник Марко Мамай под Черным лесом пойман, в Запорожскую Сечь привезен и содержится под крепчайшим караулом». Архівний запис 1768 року свідчить про допит запорожця Федора Мамая. У селі Цибулевому переповідають, як сотник Мамай зібрав загін проти чужинців, які кривдили селян і злочинно винищували ліси. В одному з боїв біля Чутівського лісу тяжко пораненого Мамая взяли у полон. Страченого ватажка для остраху селян прив'язали до коня і протягли через усе містечко, а тоді вкинули його тіло в яр. Люди вночі розшукали тіло й поховали його неподалік яру, який з тих пір так і зветься — Мамаїв. Над цим яром нині залізнична станція «Мамаїв Яр».
«Лише після знищення Січі, у 1780-ті роки, нова влада пригасила гайдамацькі повстання і відібрала вільні землі козаків і селян, — розповідає Олександр Босий. — У 1733 році Росії не належало жодного метра землі сучасної Кіровоградщини, а в 1794-му вона захопила вже усі «вольниці запорозькі». Було запроваджено кріпацтво. Не дивно, що саме тоді стали з'являтися в українських хатах картини з козаком Мамаєм, як надія і віра у прийдешнє визволення».
Козацький степовий край залишається таким же вільнолюбним. До того ж у ХХ столітті цей край став ще й столицею народження українського професійного театру. Тоді головне місто краю називалося Єлисаветград (від цариці Єлизавети). 1882 року в міському театрі, де працювали троє братів Тобілевичів, Барілотті, Садовські, Марко Кропивницький і Марія Заньковецька, була вперше поставлена п'єса «Наталка Полтавка». Нині вулиця, на якій розташовано історичний театр, має ім'я Леніна. Неподалік — вулиця Дзержинського. Саме ж місто зветься Кіровоград, у пам'ять про більшовицького політичного діяча Сергія Кірова, після загадкового вбивства якого у 1934 році в СРСР розпочалася відкрита кампанія державного терору. Перейменовувати місто поки не поспішають. «Ми народилися в місті Кіровограді, хоча знаємо історію нашого міста, яке раніше було Єлисаветградом, — каже головний спеціаліст відділу охорони культурної спадщини управління культури і туризму Кіровоградської облдержадміністрації Тетяна Сіренко. — На сьогодні питання перейменування порушується на рівні депутатів ВР. Але мене як мешканку міста цілком влаштовує назва Кіровоград. А як спеціаліст я про це не думала».
На Кіровоградщині, неподалік села Добровеличківка, розташований географічний центр України. Отож, самий центр країни досі перебуває у полі впливу символіки диктату. «Треба розгортати серйозну дискусію щодо назви міста, — вважає Олександр Босий. — Але ж коли повернуть «дореволюційну назву «Єлисаветград» — тут же епітет «город славы русского войска». Коли відбуваються обласні свята чи конференції, часто доводиться чути, що в Кіровограді фортеця святої Єлизавети — це ледь не Мекка на всю Україну. Хоча ніхто не знає достеменно, чи була насправді свята Єлизавета. Є два варіанти — має бути або зовсім нова назва, або назва, яка несе щось дуже давнє. У нас, на Кіровоградщині, існувала найдавніша географічна назва, зафіксована на теренах України, записана в історичних джерелах — Ексанпей (Священний Шлях). Це назва території між Дніпром і Бугом і назва річки Синюхи».
Споконвіку знаки є дуже важливими для суспільства. За висловом східного мудреця, світом керують символи. Будь-які війни закінчувалися тоді, коли переможці приносили на площу своєї столиці ворожі стяги і топтали. Коли завойовували територію, то знищували знакову систему поневоленого народу і встановлювали свої знаки. Пам'ятники і назви — це знаки, якими помічена наша територія. Усі звикають до них, а вони діють. «Зараз у нас триває війна знаків, — переконаний Олександр Босий. — Про неї ніхто не говорить. Але конфлікт між старою і новою знаковими системами давно назрів. Стара знакова система не відповідає сьогодні ні культурним, ні психологічним реаліям. Ми продовжуємо жити в чужому знаковому полі. Є свідчення, що під самим Кіровоградом є села Велика Мамайка, Мала Мамайка, які в радянські часи перейменували. Коли досліджувати історію сторічної давнини Кіровоградщини, майже неможливо ідентифікувати 90 відсотків сіл. Усі вони перейменовані».
Біля села Цибулеве, що над Мамаєвим Яром, тепер є пам'ятник Мамаю. Це кам'яна брила з майстерно виконаним мозаїчним зображенням козака-бандуриста, що сидить по-турецьки й, очевидно, медитує. Довкола — степові простори й кручі Мамаєвого Яру, порослі кучерявими кущами. На думку автора проекту пам'ятника Олександра Босого, саме на цій території похований прототип фольклорного образу — гайдамака Марко Мамай. Ідея такого пам'ятника вже давно визрівала в художника. Втілити задум вдалося півтора року тому, під вибори-2006. А на символічній могилі ватажка гайдамаків поставили хрест.
Поки Олександр Босий з художником Анатолієм Дворським викладав на брилі мозаїку, вони вислухали від тутешніх людей «лантух» розповідей і легенд про Мамаїв. Отож переконані: Мамай тут на місці і стане відображенням натури степових краян.
Місцева громада охоче допомагала встановлювати пам'ятник. І селяни, і школярі безкоштовно працювали, незважаючи на дощі, які, як на диво, лили як з відра пiд час облаштування оглядового майданчика перед пам'ятником.
Долучилися також Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології, кіровоградське Товариство охорони пам'яток історії та культури, Знам'янська районна державна адміністрація та обласна організація Української народної партії. На одній з конференцій в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології Національної академії наук вчені дискутували про те, яке значення має територія для місцевої громади. Директор Інституту академік Ганна Скрипник приїхала до Цибулевого, зустрілася з учителями тутешньої школи. На Кіровоградщині не пригадують, щоб досі науковці такого рівня «спускалися» з київських висот і спілкувалися з селянами.
«Цей пам'ятник створювався за народною ініціативою, стихійно. Спочатку задумувався як скромніший. Але приєдналося багато людей, громадських організацій, козацтво, — каже Олександр Босий. — Упродовж двох місяців над цим працювали понад сто людей, щодня приїжджали то козаки, то школярі з Цибулевого. Діти і щебінь носили, і каміння викладали, і тини плели, і косили та чистили яр. У Цибулевому діти пишуть твори про козацтво й гайдамаччину. Ми бачили теки, де зберігаються їхні малюнки, віршики на тему козацтва, реферати про Богдана Хмельницького, Максима Залізняка. Коли я спитав, чи знають вони, що в їхньому Цибулевому є герой, яким може гордитися вся Україна, тільки про нього ще мало написано, вони відповіли, що не знали про це».
Перед відкриттям пам'ятника мало не до кожної хати занесли буклет про Мамаїв і визвольний рух на Кіровоградщині. І люди почувалися вже зовсім інакшими. Вони відчули й духовну спадкоємність знаку над Яром. За комуністичних часів у Цибулевому було зруйновано дві церкви. Від однієї з них зберігся масивний кам'яний фундамент. Камінчик з нього вмурували до пам'ятника Мамаю. Люди відчули, що це знак їхніх відкритих можливостей, нагадування про їхню силу. Світ український народжувався заново.
У 1930-ті спротив комуністичній колективізації був не менший, ніж Гайдамаччина. І в ХХ столітті українські повстанці вибирали собі як псевдо імена Гонти, Залізняка, Мамая. Яків Мамай (Щириця) був отаманом 2-го куреня козацького війська Холодноярської республіки, куди радянська влада змогла дiстатися лише після 1923 р., ціною значних зусиль. Після придушення повстання Мамай деякий час викладав історію у Катеринославському інституті народної освіти, однак не вберігся від чекістського арешту і страти.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
