Минулого тижня стало відомо, що нашого земляка Леоніда Стадника, за рішенням керівництва Книги рекордів Гіннесса, було визнано найвищою людиною світу. Досі супергігантом вважався китаєць Бао Сішунь. Кореспондент «УМ» негайно вирушила в гості до Леоніда — щоб і самій побачити, і вам розповісти, який він, надзвичайний велетень. Леонід виявився добрим, терплячим і, схоже, не надто щасливим — у світі «звичайних» людей важко почуватися комфортно чоловікові зі зростом 2,55 метра.
До райцентру Чуднів, неподалік якого, у селі Подолянці, мешкає найвищий чоловік світу, я приїхала майже по обіді минулої п'ятниці. На автостанції дві жіночки — диспетчер та касир — як тільки почули, що журналістка шукає Льоню Стадника, дуже зраділи і одразу заходилися допомагати. Насамперед за кілька хвилин викликали «хороше» таксі, бо інші, зрозумівши, що я не тутешня, здерли б шалені гроші за мандрівку «до Льоні».
— Багато хто зараз до нього їздить, — розповідають люди на автостанції. — Раніше все не так було... А зараз дивляться на нього, як на чудисько якесь, фотографують, знімають. Учора знов бачили Льоню по телевізору. Так він сам казав, що «дістають» його — незручно через таку кількість уваги до власної персони. Хто тільки не був у Льоні: і німці, і бельгійці, і французи, китайці чи то японці, а наші українські журналісти мало не щодня їздять
— Я от пам'ятаю, ще як у Житомир він їздив на навчання, — згадує касир. — В автобусі ніколи не сідав, стане на сходах, зігнеться, бідненький, та й їде. Не вміщався він у ті «ЛАЗики». Так п'ять років і проїздив.
Водій таксівки говорив про Леоніда Стадника навіть iз гордістю: «О, так він ще й досі росте! У Львівській області найстарша людина у світі живе, у нас найвища, от чим Україна славиться: дівчатами, старожилами, велетнями та боксерами. Все-таки видні у нас люди!».
Село Подолянці не можна назвати маленьким — одна вулиця, але така довга! І все ж ми трохи заблукали, підказала дорогу миловидна жіночка: «А, Леонід... то вам отуди. От уже ж, жив собі чоловік 30 років, нікому не потрібний був, а тут такий ажіотаж!»
Нарешті знайшли. Хата українського Гуллівера розташувалась у закутку вулиці. Під'їжджаючи, зустріли сусіда, який сидів коло свого будинку і на щось чекав, діда Володю. «Льоню знають усі, — розповідає дід, — був нормальним хлопцем, але зробили операцію, то так виріс. Усі його поважають, рідко, коли хто скаже криве слово чи посміється з нього. Але навіть якщо хто й підколював, то він міг постояти за себе. Був такий випадок: працював Льоня у колгоспі, і так же його «діставав» один хлопчина, що Льоня не витримав, взяв того за комір і почепив високо на гвіздок. То хлопець той вже більше не смів жартувати. Сильний він. Однією рукою бика може завалити! Але шкода, що ноги слабкі».
Самого Леоніда я впізнала ще здалеку: він прогулювався з мамою. Я підійшла вражена — не щодня бачиш людину, в руці якої мобільний телефон виглядає, як сірникова коробка.
По закінченні ветиринарного училища Леонід-велетень працював деякий час ветлікарем, але як зіпсувалися його останні валянки, обморозив ноги, тому закинув улюблену роботу. «Зараз даю консультації, — розповідає Леонід, — приходять до мене люди, радяться, але вже практично не лікую, бо й здоров'я трохи не те, та й їздити нема чим на виклик». І справді, з усього транспорту лишився тільки віз з кобилкою Машкою, але ним далеко не заїдеш.
«Ви знаєте, помаленьку мої мрії збуваються, — ділиться приємними новинами богатир. — Я завжди хотів, щоб у будинку були якісь умови для побуту, і ось у цьому році колектив обленерго і його керівник побудували мені таку прибудову до хати, де встановили душову кабіну, умивальники, бойлерну, насосну станцію. Словом, з'явились у мене холодна, гаряча вода. Збулась одна мрія, дай Боже, й інші збудуться. Але найбільше бажання — це щоб мамка пожила ще років зі сто коло нас, здорова, щоб не боліло у неї сердечко. А ще — щоб транспорт був, щоб можна було поїхати у гості».
«Та які гості, — перебиває сина мати, — елементарно по хліб нічим виїхати, доводиться сусідів просити».
«Може, мені зроблять «буса». Я бачив на дорогах таке авто, що й я нормально вміщуся, — мрійливо продовжує Леонід. — Сам не водив ніколи машину, бо зір слабкий, але якби була вона, то кому водити, знайшлось би. Завтра у тітки день народженння, було б не погано туди поїхати, але що зробиш...»
У Подолянцях ще є про що мріяти, причому мріяти натужно — скажімо, в селі досі немає газу. До навколишніх сіл газ давно провели, а Подолянці чомусь лишилися осторонь цього простого «дива» цивілізації. «Я так собі рахую, що, може, і не буде у нас того газу. Бо в нашому селі нема ані якогось підприємства, ані фірми, щоб його провели. А своїми коштами людям важко. У нас же живе більш ніж 50 відсотків людей похилого віку, грошей таких нема. Парадокс, навколо нас є газ, але всі ці гілки за діаметром розраховані лише на своїх споживачів, і, щоб підключитися, потрібно вести нову гілку аж із Чуднова, а це дуже дорого», — міркує Леонід.
Окрім газу, часто трапляються різні негаразди з електрикою. «Як пройде якийсь буревій, то обриває дроти, і не лагодиться те все тижнями. Останній раз три тижні сиділи без світла. От у таких умовах живе всесвітньо відома людина», — бідкається дід Володя.
Моя розмова з суперлюдиною затянулася на дві години, а пролетіла, як 5 хвилин.
Сильно мене вразила любов Леоніда до матері. З такою ніжністю ставиться до неї, сильно переживає за неї. «Дуже турбуюсь за здоров'я мами, інколи здається, що то б легше було, аби воно мені боліло».
Любить сад, готовий годинами порпатися в землі, збирати ягоди, фрукти. Поза тим Леонідові Стаднику не байдужі й сучасні технології. Довго з захопленням розповідає про свої останні відкриття в інтернеті та «сліпий» метод друкування. «Не люблю друкувати, бо в мене на це йде багато часу. Але от приїжджав до мене товариш з Каліфорнії. Уявіть, він друкує по 80 слів за хвилину! Я коли набираю текст, то дивлюся на клавіатуру, потім на монітор, перечитую, а він не дивиться на клавіші зовсім, в екран втупився, а пальці самі бігають. Настільки швидко, гарно, я був у захваті від цього. Дуже хочу сам так друкувати, але не з моїми талантами», — сміється.
З жінками Леонід Стадник не спілкується.У юності, мовляв, всяке бувало, а тепер не хоче перекладати свої проблеми на чиїсь плечі. Адже він інвалід ІІ групи, хворий на рідкісну хворобу — акромегалію, що пов'язана з порушеннями функції гіпофізу, залози головного мозку. Внаслідок цієї хвороби непомірно збільшуються стопи, кисті рук та риси обличчя. Акромегалія викликає болі в суглобах, ускладнює рухи і може призвести до порушення багатьох функцій організму. Лікування хвороби дороге та малоефективне. Леонід Стадник уже переніс операцію з видалення пухлини гіпофізу. 150 грн. пенсії, яку він отримує щомісяця, заледве вистачає на життя.
Ось так і живе людина, якою мають пишатися українці. Попри те, що Леонід свариться на журналістів, але саме з їхньою допомогою він отримав багато того, чого просто так не знайти: одяг, взуття, здійснення маленьких мрій і навіть нових друзів. Але свою популярнiсть завдяки гігантизму він би залюбки проміняв на можливість бути «звичайним», щоб, як усі, ходити до клубу на танці, вибирати в магазині різне взуття за кольором, фасоном.
Дарина КОНОВАЛОВА.