Розмiр має значення

14.08.2007
Розмiр має значення

Трилiтрова банка для нього — як склянка. (Фото Миколи ЛАЗАРЕНКА.)

      Минулого тижня стало відомо, що нашого земляка Леоніда Стадника, за рішенням керівництва Книги рекордів Гіннесса, було визнано найвищою людиною світу. Досі супергігантом вважався китаєць Бао Сішунь. Кореспондент «УМ» негайно вирушила в гості до Леоніда — щоб і самій побачити, і вам розповісти, який він, надзвичайний велетень. Леонід виявився добрим, терплячим і, схоже, не надто щасливим — у світі «звичайних» людей важко почуватися комфортно чоловікові зі зростом 2,55 метра.

 

      До райцентру Чуднів, неподалік якого, у селі Подолянці, мешкає найвищий чоловік світу, я приїхала майже по обіді минулої п'ятниці. На автостанції дві жіночки — диспетчер та касир — як тільки почули, що журналістка шукає Льоню Стадника, дуже зраділи і одразу заходилися допомагати. Насамперед за кілька хвилин викликали «хороше» таксі, бо інші, зрозумівши, що я не тутешня, здерли б шалені гроші за мандрівку «до Льоні».

       — Багато хто зараз до нього їздить, — розповідають люди на автостанції. — Раніше все не так було... А зараз дивляться на нього, як на чудисько якесь, фотографують, знімають. Учора знов бачили Льоню по телевізору. Так він сам казав, що «дістають» його — незручно через таку кількість уваги до власної персони. Хто тільки не був у Льоні: і німці, і бельгійці, і французи, китайці чи то японці, а наші українські журналісти мало не щодня їздять

      — Я от пам'ятаю, ще як у Житомир він їздив на навчання, — згадує касир. — В автобусі ніколи не сідав, стане на сходах, зігнеться, бідненький, та й їде. Не вміщався він у ті «ЛАЗики». Так п'ять років і проїздив.

      Водій таксівки говорив про Леоніда Стадника навіть iз гордістю: «О, так він ще й досі росте! У Львівській області найстарша людина у світі живе, у нас найвища, от чим Україна славиться: дівчатами, старожилами, велетнями та боксерами. Все-таки видні у нас люди!».

      Село Подолянці не можна назвати маленьким — одна вулиця, але така довга! І все ж ми трохи заблукали, підказала дорогу миловидна жіночка: «А, Леонід... то вам отуди. От уже ж, жив собі чоловік 30 років, нікому не потрібний був, а тут такий ажіотаж!»

      Нарешті знайшли. Хата українського Гуллівера розташувалась у закутку вулиці. Під'їжджаючи, зустріли сусіда, який сидів коло свого будинку і на щось чекав, діда Володю. «Льоню знають усі, — розповідає дід, — був нормальним хлопцем, але зробили операцію, то так виріс. Усі його поважають, рідко, коли хто скаже криве слово чи посміється з нього. Але навіть якщо хто й підколював, то він міг постояти за себе. Був такий випадок: працював Льоня у колгоспі, і так же його «діставав» один хлопчина, що Льоня не витримав, взяв того за комір і почепив високо на гвіздок. То хлопець той вже більше не смів жартувати. Сильний він. Однією рукою бика може завалити! Але шкода, що ноги слабкі».

      Самого Леоніда я впізнала ще здалеку: він прогулювався з мамою. Я підійшла вражена — не щодня бачиш людину, в руці якої мобільний телефон виглядає, як сірникова коробка.

       По закінченні ветиринарного училища Леонід-велетень працював деякий час ветлікарем, але як зіпсувалися його останні валянки, обморозив ноги, тому закинув улюблену роботу. «Зараз даю консультації, — розповідає Леонід, — приходять до мене люди, радяться, але вже практично не лікую, бо й здоров'я трохи не те, та й їздити нема чим на виклик». І справді, з усього транспорту лишився тільки віз з кобилкою Машкою, але ним далеко не заїдеш.

      «Ви знаєте, помаленьку мої мрії збуваються, — ділиться приємними новинами богатир. — Я завжди хотів, щоб у будинку були якісь умови для побуту, і ось у цьому році колектив обленерго і його керівник побудували мені таку прибудову до хати, де встановили душову кабіну, умивальники, бойлерну, насосну станцію. Словом, з'явились у мене холодна, гаряча вода. Збулась одна мрія, дай Боже, й інші збудуться. Але найбільше бажання — це щоб мамка пожила ще років зі сто коло нас, здорова, щоб не боліло у неї сердечко. А ще — щоб транспорт був, щоб можна було поїхати у гості».

       «Та які гості, — перебиває сина мати, — елементарно по хліб нічим виїхати, доводиться сусідів просити».

      «Може, мені зроблять «буса». Я бачив на дорогах таке авто, що й я нормально вміщуся, — мрійливо продовжує Леонід. — Сам не водив ніколи машину, бо зір слабкий, але якби була вона, то кому водити, знайшлось би. Завтра у тітки день народженння, було б не погано туди поїхати, але що зробиш...»

      У Подолянцях ще є про що мріяти, причому мріяти натужно — скажімо, в селі досі немає газу. До навколишніх сіл газ давно провели, а Подолянці чомусь лишилися осторонь цього простого «дива» цивілізації. «Я так собі рахую, що, може, і не буде у нас того газу. Бо в нашому селі нема ані якогось підприємства, ані фірми, щоб його провели. А своїми коштами людям важко. У нас же живе більш ніж 50 відсотків людей похилого віку, грошей таких нема. Парадокс, навколо нас є газ, але всі ці гілки за діаметром розраховані лише на своїх споживачів, і, щоб підключитися, потрібно вести нову гілку аж із Чуднова, а це дуже дорого», — міркує Леонід.

      Окрім газу, часто трапляються різні негаразди з електрикою. «Як пройде якийсь буревій, то обриває дроти, і не лагодиться те все тижнями. Останній раз три тижні сиділи без світла. От у таких умовах живе всесвітньо відома людина», — бідкається дід Володя.

      Моя розмова з суперлюдиною затянулася на дві години, а пролетіла, як 5 хвилин.

      Сильно мене вразила любов Леоніда до матері. З такою ніжністю ставиться до неї, сильно переживає за неї. «Дуже турбуюсь за здоров'я мами, інколи здається, що то б легше було, аби воно мені боліло».

      Любить сад, готовий годинами порпатися в землі, збирати ягоди, фрукти. Поза тим Леонідові Стаднику не байдужі й сучасні технології. Довго з захопленням розповідає про свої останні відкриття в інтернеті та «сліпий» метод друкування. «Не люблю друкувати, бо в мене на це йде багато часу. Але от приїжджав до мене товариш з Каліфорнії. Уявіть, він друкує по 80 слів за хвилину! Я коли набираю текст, то дивлюся на клавіатуру, потім на монітор, перечитую, а він не дивиться на клавіші зовсім, в екран втупився, а пальці самі бігають. Настільки швидко, гарно, я був у захваті від цього. Дуже хочу сам так друкувати, але не з моїми талантами», — сміється.

      З жінками Леонід Стадник не спілкується.У юності, мовляв, всяке бувало, а тепер не хоче перекладати свої проблеми на чиїсь плечі. Адже він інвалід ІІ групи, хворий на рідкісну хворобу — акромегалію, що пов'язана з порушеннями функції гіпофізу, залози головного мозку. Внаслідок цієї хвороби непомірно збільшуються стопи, кисті рук та риси обличчя. Акромегалія викликає болі в суглобах, ускладнює рухи і може призвести до порушення багатьох функцій організму. Лікування хвороби дороге та малоефективне. Леонід Стадник уже переніс операцію з видалення пухлини гіпофізу. 150 грн. пенсії, яку він отримує щомісяця, заледве вистачає на життя.

      Ось так і живе людина, якою мають пишатися українці. Попри те, що Леонід свариться на журналістів, але саме з їхньою допомогою він отримав багато того, чого просто так не знайти: одяг, взуття, здійснення маленьких мрій і навіть нових друзів. Але свою популярнiсть завдяки гігантизму він би залюбки проміняв на можливість бути «звичайним», щоб, як усі, ходити до клубу на танці, вибирати в магазині різне взуття за кольором, фасоном.

Дарина КОНОВАЛОВА.
  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>