Між кількістю та якістю

      Я — кіноман у квадраті. Дивлюся фільми і з огляду на професію, і як звичайний глядач. Мабуть, через таку «подвійну присутність» у глядацькій залі кінотеатру чи перед телевізором почала помічати, що моя вимогливість до кіно постійно зростає. Процес отримання естетичного задоволення, якщо його зобразити, скажімо, графічно, виглядав би як нескінченний ланцюжок з тире та поодиноких знаків оклику. (Де тире — це невиразність та затягнутість, а знаки оклику — щось дійсно вартісне). Вимогливість трансформується у розпач — надія, що чергова кінопрем'єра для мене матиме ефект бомби, сьогодні вже ледь жевріє. Палати вона не може з тієї простої причини, що занадто багато нині виходить фільмів-«вогнегасників» на кшталт «Трансформерів», «Трішки вагітної» чи «Глюків». А тому рідкісні винятки з цього правила я справді ціную, рекомендуючи і своїм друзям «Фатальну красуню» з Одрі Тоту чи Бессонівську «Ангелу».

      Українські фільми тут швидше «вогнегасники», ніж винятки із правил. Ще років із десять тому мало хто вірив, що сьогодні в Україні кіновиробництво буде настільки активним. Таблоїди не встигають звітувати про запуск або завершення чергового проекту: «У Криму завершено зйомки першого фільму телесеріалу «Набережна Ялти»», «Розпочинаються зйомки картини «Міський пейзаж»... В окрему колонку виносимо новорічні комедії та серіали, не забуваємо про мегапроекти державного значення на кшталт «Владики Андрея», бюджет якого — понад десять мільйонів у. о... Тобто картина складається очевидна: українське кіновиробництво, оговтавшись від вимушеного простою, ніби надолужує згаяне... Ось тільки надолужує якось дуже таки однобоко, беручи лише кількістю й оглядаючись на кон'юнктуру ринку. На перший погляд, ця ситуація має чимало переконливих і логічних пояснень. Серіали знімають, бо, пережовуючи кілька десятків, а то й сотень серій на ТБ, можна зібрати рекламу й мати непогані прибутки. Новорічні комедії — ну це вже як традиція, хоча більшість глядачів, мабуть, обирають усе одно «Іронію долі»... Фільми, що претендують не на широкий прокат, а, у кращому разі, на телепрем'єру, цікаві, у першу чергу, самим авторам. І тим же шанувальникам серіалів, що надійно «підсіли» на схожі, мов чашки з одного сервізу, сюжети, які розігрують одні й ті ж актори. Але і за цих обставин режисер, оператор та артисти мають знайти можливість здивувати, загіпнотизувати, зачарувати глядача, примусити його відсунути в бік тарілку з вечерею і спинним мозком відчути отой знак оклику, який розбиває безкінечність тире, символізуючи справжнє мистецтво. Можливо, цей ефект триватиме одну лише мить, але обов'язково має бути! Зрештою, це справа честі режисера, оператора, акторів, їхньої професійної гідності, бажання бути митцем, а не ретранслятором сторінок сценарію. Адже, за великим рахунком, професія режисера сьогодні зводиться до того, щоб вибудувати  таку-сяку мізансцену, оператора — щоб усі потрібні люди потрапили в кадр, завдання актора — прочитати свій текст, додавши до нього мінімум потрібних емоцій... І оце ви називаєте мистецтвом?

       Я розумію, що Тарковський i Фелліні народжуються раз на сто років. Я розумію, що дострибнути до їхнього рівня зможе хтось один із десятків тисяч. Але ж прагнути цього все одно треба, вписуючи в довжелезні, розмиті полотна серіалів бодай кілька яскравих мазків! Інакше сум із приводу того, що від нас пішли Бергман та Антоніоні, може перетворитись на жалобу за справжнім мистецтвом, яке поглинула мас-культура. А журналісти в сто двадцять п'ятий раз змушені будуть писати про перемогу на черговому фестивалі картини «Біля ріки» Єви Нейман, а про всі інші українські новинки згадувати лише так, між іншим. Не заглиблюючись у форму та зміст, оскільки там просто немає куди заглиблюватися.

      Якось в одному зі своїх інтерв'ю драматург Неда Неждана скаржилася на театри, які ігнорують сучасну драматургію і аж занадто захоплюються класикою. «Ми повинні писати, ми повинні ставити п'єси молодих, аби прийдешні покоління не думали, що драматургії в Україні кінця 90-х — початку 2000-х не було», — сказала вона. На відміну від драматургів, молоді режисери та актори існують у значно комфортніших умовах — дякуючи активному кіновиробництву, вони мають змогу працювати. Тож в існуванні цієї категорії митців в Україні початку 2007-го прийдешні покоління не сумніватимуться. А от свою думку про них та рівень їхньої творчості вони складатимуть..., правильно, подивившись оті картини, що знімаються сьогодні. Тож, панове митці, не забувайте про свою відповідальність перед нащадками. Щоб потім не було «мучительно больно» за безцільно зняті картини.