«Гарний хлопець, і такий щирий — йому можна вірити», — такі відгуки авторка цих рядків почула від кількох «простих виборців», плануючи інтерв'ю з Русланом Князевичем. І справді, спілкуючись із цим молодим політиком, розумієш, чому «Наша Україна» зробила ставку на «нові обличчя»: їм ще вірять. Вони поки що щирі і сповнені ентузіазму. Люди це відчувають і намагаються не думати про те, скільки таких натхненних борців за справедливість жорстока політична дійсність пережувала й «виплюнула» зовсім інакшими. Зрештою, рано чи пізно практика тотальної продажності й корумпованості в українському політикумi повинна припинитися, то чому б і не зараз — із приходом в оновлену Верховну Раду «оновлених» депутатів? Принаймні Князевич запевняє, що саме так воно й буде, і переконує: цього разу «Наша Україна» вкупі з «Народною самообороною» веде до парламенту тільки незламних однодумців.
— Пане Руслане, поясніть, чому «Наша Україна — Народна самооборона» своїм головним гаслом на позачергових виборах обрала обіцянку скасувати депутатську недоторканність, яка, щиро кажучи, виглядає досить популістською?
— Треба розуміти унікальність цих виборів. Це — не звичайні строкові вибори, коли є ціла низка гасел, з якими йде політична сила, що бере на себе відповідальність після проходження в парламент втілити їх у життя. Ці вибори сталися саме через те, що Верховну Раду пронизала політична корупція — вона в Україні унікальна, більше такої ніде у світі нема. Коли серед 450 депутатів близько 300 мають статки, розміри яких сягають багатьох мільйонів, то це, як на мою думку, хворий парламент. Адже той, хто має мільйони, точно не прийшов у ВР для того, щоб творити закони. Здобувши мандат народного депутата, він прагне, по-перше, зберегти свій бізнес, по-друге, його примножити, а найголовніше — знайти собі політичний дах у вигляді політичної недоторканності для того, щоб максимально довго протриматися на плаву як бізнесмен і псевдополітик. Тому наш парламент перетворився на торговище, на базар, на якому запросто можна продати депутатську душу. Бо такі псевдополітики йдуть туди саме для того, аби продати себе, а не для того, щоб представляти інтереси народу. Можу сказати з власного досвіду: є такі люди, яких я у минулому парламенті бачив усього двічі — коли ми складали присягу народного депутата і коли писали заяву про складення депутатських повноважень.
Це ненормальна ситуація, і якщо зараз її не зупинити, то незабаром усе повториться знову. Якщо ж ми хочемо, щоб таке ганебне явище в українській історії більше не повторювалося, то треба почати з самого кореня зла. А корінь лежить у депутатській недоторканності — якщо цього інституту в Україні не буде, то й у Верховній Раді не буде бізнесу. Іншим шляхом тотальну корупцію, яка панує в нашій державі, не подолати. Після скасування недоторканності бізнесмени перестануть іти в парламент і займатимуться тим, що вміють робити справді добре, — бізнесом. А у Верховній Раді працюватимуть політики, найняті виборцями. І, можливо, навіть пролобійовані тим самим бізнесом, аби захищати його інтереси — так робиться в усьому світі, і ми нарешті зможемо хоч трохи наблизитися до того, що називаємо цивілізованим парламентаризмом. Якщо ми припинимо торгівлю депутатськими душами й очистимо Верховну Раду від бізнесу, то незалежно від того, хто переможе на виборах, в історії українського державотворення це буде надзвичайний «плюс».
— Але ви певні, що скасування депутатського імунітету — це саме те, чим наразі найбільше переймаються «прості» люди?
— А я вам поясню, чому ми взяли «на прапор» саме ідею про скасування недоторканності. Ця виборча кампанія до всього ще й дуже коротка (при позачергових виборах вона триває два місяці, а не чотири місяці. — Авт.), тож гасло потрібне саме таке, яке відповідає запитам людей і добре запам'ятовується. Тому після того, як до керма «Нашої України» прийшов новий лідер (ідеться про В'ячеслава Кириленка. — Авт.), наша партія зробила унікальну для української політики річ: щось подібне до американських праймеріз, хоча в нас воно, звісно, поки що має інші форми.
Аби написати політичну програму, ми проїхали всю Україну. Бо вирішили вперше перевернути з голови на ноги цю піраміду — коли гасла кампанії складають аналітики в партійних штабах. І виходить у них щось на кшталт «Не зрадь Майдан!». А коли ти їдеш із цим гаслом до людей і переконуєш їх «не зрадь Майдан», то люди плювати на тебе хочуть, бо вони-то Майдан якраз і не зраджували.
Тому цього разу ми діяли інакше: на кожній зустрічі з людьми, а таких зустрічей було сотні, роздавали всім клаптики паперу, на яких просили написати ті гасла, які вони хотіли б включити до нашої програми. І фактично у ста відсотках випадків першим серед цих гасел було саме скасування депутатської недоторканності. Бо людям, як вони самі пояснювали, добре вкарбувалися в пам'ять кадри з Генеральної прокуратури, коли депутати плюють в очі правоохоронцям, виривають їм волосся й кричать: «Не чіпайте мене, бо я недоторканний — отримаєте 15 років ув'язнення». А ті нічим не можуть відповісти. Щоб такого не повторилося, запобіжник у вигляді недоторканності повинен бути знятий. Більше того, як показують дані соціологічних досліджень, переважна більшість українських громадян вважає, що зробити це можуть саме Президент Ющенко і його політична команда — усі інші політичні сили в соціологічному сенсі щодо цього питання опинилися далеко позаду.
Але, безперечно, у нас будуть ще й інші гасла, адже про скасування недоторканності з'явилося, як ви бачите, ще до початку кампанії — воно пролунало з вуст Президента України, який припинив повноваження наскрізь корумпованого парламенту.
— Однак раніше (зараз про це чомусь трохи забули) у відповідь на заклики скасувати недоторканність часто лунали застереження, що в такому випадку відкривається майже необмежений простір для політичних репресій опозиції.
— Наші опоненти і зараз полюбляють про це говорити. Але при цьому вони плутають дві речі: те, що в конституціалізмі називається «депутатським імунітетом», і те, що є депутатським індемнитетом. Індемнитет якраз і передбачає неможливість переслідування за політичні висловлювання, і це прописано у 80-й статті Конституції. Тобто в парламенті, на мітингах, у пресі депутат може говорити все, що йому заманеться, і це не може переслідуватися за законом. А імунітет означає свободу від переслідування за кримінальні злочини, тому в усіх країнах цивілізованого світу цей інститут навіть якщо й існує, то в дуже звужених формах. Наприклад, поширюється тільки на той час, поки депутат їде на роботу в парламент і повертається з нього. А такої гіпертрофованої недоторканності, як у нас, на Заході немає ніде.
— Справді, у нас дійшло до того, що юридичну недоторканність плутають із фізичною, коли правоохоронці бояться навіть рукою депутата відсторонити, якщо він кудись «пре напролом»...
— Саме так — це різні речі, і дружина може доторкатися до свого чоловіка-депутата (сміється). Але у свідомості наших людей вже чітко закарбувалося, що парламентарії — це якась вища каста, яка живе у своєму окремому світі й відгородилася недоторканністю й від народу, й від закону. Такий стан речей треба змінити, і ми плануємо підійти до цього радикально.
— Однак незалежно від того, можна торкатися депутатів чи ні, їсти народові хочеться завжди. Може, все-таки варто розповідати й про те, що ви плануєте після виборів робити з економікою, «соціалкою» тощо?
— Ми висунули цілу низку ініціатив, зокрема соціальних. Щоправда, ці гасла зараз уже підхопили й інші політичні сили...
— ...І влаштували словесне змагання на тему: з якою владою матері буде вигідніше народжувати чергову дитинку.
— (сміється) Насправді це дуже добре «соціалістичне змагання». Якби всі забули про якісь політичні конфлікти і змагалися за те, хто справді зробить кращим життя для народу — це було б чудово. Але ми виходимо з реальних можливостей економіки, і обіцяємо тільки те, що справді зробимо. Ви ж пам'ятаєте: коли 19 грудня минулого року, на День святого Миколая, ми під час презентації бюджету просили міністра фінансів Азарова не ховати мільярди, а зробити подарунок людям і збільшити їм соціальні виплати, пан Азаров сказав: «Да пашлі ви». А тепер — вибори, і виявляється, що й на пенсії та зарплати мільярди вже звідкiлясь з'являються...
Дехто зараз каже, що 300 мільйонів гривень, які будуть витрачені на вибори, краще б віддати людям. Я відповім на це так: порівняно з тими коштами, які приховуються від людей і які після виборів будуть виведені з тіні, ця сума просто мізерна. І якщо у відповідь на наші зобов'язання підвищити виплати на народження другої дитини до 15 тисяч гривень Партія регіонів тепер обіцяє вдвічі більше, це означає, що вони знають: насправді гроші є, тільки добре сховані!
Насправді у нас буде й серйозна програма, й серйозні гасла, але поки що я не маю права про них говорити — доки ЦВК не зареєструвала блок як учасника виборчих перегонів, ми не маємо права вести агітацію.
— А як же тоді численні плакати з написом «Ми скасуємо депутатську недоторканність»? Там стоїть чіткий підпис «Наша Україна — Народна самооборона», а отже, це агітація. Зате ваші конкуренти завбачливо розставили рекламу, на якій поки що немає жодних натяків на назви конкретних політичних сил...
— Не знаю, що там думають наші конкуренти, але «перестраховуються» вони даремно. Річ у тім, що в українському законодавстві є цікава прогалина. Згідно із законом, після початку виборчої кампанії, доки партія чи блок не зареєстрована як її суб'єкт, вона має право на політичну рекламу, хоча агітація на той час уже заборонена. Але передвиборчою агітацією ця реклама не є, оскільки сила ще не зареєстрована. Раптом вона взагалі на вибори не піде? А після реєстрації Центрвиборчкомом ця реклама стає політичною агітацією. Такий ось законодавчий парадокс.
— Повернімося до ваших планів щодо «кореня зла». Щось не віриться, що ініціативу про скасування депутатського імунітету підтримають понад 300 необхідних голосів...
— Стільки потрібно для того, щоб внести відповідні зміни до Конституції, а саме це — наша головна мета. І поїздки по регіонах дають мені підстави сподіватися, що їх можна набрати. Адже на цьому наполягає народ, причому чи не найбільше — мешканці Південно-Східної України, де, як ви знаєте, найбільше електорату тих політичних сил, які поки що гасло про скасування недоторканності не підтримують, однак під тиском своїх виборців будуть змушені це зробити.
Та навіть якщо виключити з Конституції цю норму й не вдасться, можна піти іншим шляхом — значно обмежити рамки недоторканності на рівні закону про статус народного депутата.
— 226 голосів, яких вистачить для внесення змін до закону, — це, звісно, менше, ніж 300. Але навіть якщо припустити, що «Наша Україна — Народна самооборона» самостійно отримає 226 місць у ВР, то де гарантія, що всі члени вашого блоку справді проголосують за скасування недоторканності після того, як самі стануть народними депутатами? Отримавши доступ до спокус, дехто може й засумніватися, до того ж у вашому списку все-таки залишилися такі-сякі бізнесмени, і може скластися так, що коли це питання нарешті винесуть на розгляд сесійної зали, половина депутатів несподівано опиниться на лікарняних або у відрядженнях...
— Я не можу сказати за інших, але щодо наших, то В'ячеслав Кириленко чітко заявив, і всі, без винятку, політичні органи, партії і блоки це підтримали: жодна людина не стане кандидатом від нашої політичної сили, доки не напише зобов'язання підтримати скасування недоторканності. А надалі, я думаю, буде застосований іще один механізм: усі кандидати від блоку підпишуть також заяви про те, що кожен, хто не виконає цього зобов'язання, повинен буде скласти мандат. Однак принаймні поки що я не бачу в наших лавах таких людей.
Що ж до тих, про кого ви кажете, то справді — у нас є деякі колишні бізнесмени. Які, нагадаю, всі написали заяви про складення депутатських повноважень, уже кілька місяців живуть без недоторканності, й нічого страшного. А таких людей, які займаються бізнесом і тепер, у наших списках на цей раз немає, будьте певні.
— Так-так, «очищення списків», «нові обличчя» — за це ви справді взялися серйозно. Цікаво, як же тоді розцінювати появу на 13-му місці списку «нових облич» колишнього мера Києва Олександра Омельченка — людину, за якої у столиці почалися незаконні «дерибани» землі, будівництва тощо?
— Особисто я міг би висловити з цього приводу задоволення чи незадоволення, але тут уже вступає в силу командна гра. Річ у тім, що коли ми домовлялися про принципи формування списків, то чітко визначили: жодна політична сила — учасник блоку —не має права вето на кандидатури, які пропонують інші сили. Якби цього не було, ми б ті списки не уклали ніколи, бо в кожного можуть бути якісь застереження до тієї чи іншої кандидатури. Тому чому в списках з'явився Омельченко — це питання до Луценка (екс-мер належить до квоти «Народної самооборони». — Авт.). Особисто для мене, чесно кажучи, це також було несподіванкою.
— Якщо вже зайшлося про списки, то не секрет, що їх формування відбувалося не без проблем. То ледве не посварилися партнери по «Українській правиці», то в межах «Народної самооборони» образився Катеринчук... Не боїтеся, що рано чи пізно ці образи вилізуть на поверхню і в майбутній фракції «НУНС» може відбутися розкол?
— Мені б навіть думати про такі речі не хотілося, не те що говорити. Формування виборчого списку навіть у межах однієї партії — це завжди дуже складна й болісна процедура, що ж казати про блок із дев'яти сил. І те, що нам це вдалося, є справді великим досягненням. На мій погляд, якщо політична сила має 0,1 відсотка рейтингу, то провести до парламенту навіть лише одну людину — це для неї вже вагомо. З іншого боку, може трапитися й таке, що з двома відсотками рейтингу партія отримає у прохідній частині загального списку те саме одне місце... Це, звісно, несправедливо. Але справа в тому, що ми підходили до формування списку не з точки зору соціології, а з міркувань здорового глузду: як цю людину сприймають виборці, чи додасть вона нашому блоку голосів, чи, навпаки, вплине на рейтинг негативно. Повірте, цей процес тривав не один день і не одну ніч. Але головне, що завершився він успішно. І недарма у пресі й суспільстві так жваво триває обговорення таких речей щодо «Нашої України» — бо тільки «НУ» дозволяє собі демократичне формування списків. У деяких інших силах питань було значно більше, але вони їх не виносять на люди, бо мають зовсім інші підходи. Там з'їзди спершу затверджують списки, а тоді дізнаються, хто до них входить. У нас же голосуванню за списки передують бурхливі дискусії.
Тому, повертаючись до питання єдності, скажу так. Ми всі добре усвідомлюємо, що нам, можливо, повірили востаннє. Досі демократичні сили об'єднувалися тільки заради здобуття Незалежності, а потім лише ділилися й сварилися, що й призвело до панування Януковича і його команди. Блок «НУ — НаСа» довів, що ми справді можемо єднатися. І відступити вже не можна, бо цей шанс, мабуть, справді останній. Якщо через дріб'язкові амбіції ми його втратимо, то більше не буде вороття — люди остаточно збайдужіють до політики. Два роки тому демократія перемогла, отже, в країні переважає таки демократичний електорат — він же нікуди не подівся! Просто внаслідок розчарування у людей виникла політична апатія. Це явище є в багатьох країнах, але тих, які політично «ситі», де все усталене, спокійне... У нас же зовсім інша ситуація, за якої байдужість народу до політики просто небезпечна.
Політикам не можна про це забувати і треба мати мужність перебороти якісь свої амбіції. У тому числі й не голосувати на міжпартійному з'їзді демонстративно «проти» (нагадаємо, на з'їзді блоку «НУНС» одним із дев'яти делегатів, які проголосували проти затвердження виборчого списку, був його п'ятий номер Микола Катеринчук. — Авт.). Зрозуміло, що можуть бути якісь претензії, бо кожен лідер політичної сили вбачає найдостойніших людей саме у своїх однопартійцях. Але коли тепер цим активно спекулюють, до прикладу, представники Партії регіонів, то навряд чи таку поведінку можна назвати командною грою. Та, зрештою, головне, що колективний розум таки переміг. І, я так думаю, зовсім не тому, що я в першій десятці (сміється).
— До речі, те, що ви вдруге опинилися на дев'ятому місці виборчого списку — випадковість чи так і було задумано?
— А що — мені це місце подобається, я підтвердив свій клас (сміється). На вище поки що не претендую. Узагалі, як на мене, прагнення потрапити в першу п'ятірку не дуже правильне. Бо, з моєї суб'єктивної точки зору, всім людям, які вважаються такими аж великими світилами, здатними притягувати електорат, варто б стояти у списку якомога далі. Це б спонукало їх працювати на виборах набагато активніше. А перебування в перших лавах заспокоює — мовляв, можна вже й не напружуватися, все одно до парламенту потрапимо... Я думаю, ми колись прийдемо до того, що харизматичні особистостi стоятимуть у першій п'ятірці другої, а то й третьої сотні списку. Хоча вибори за такою системою, яку ми маємо зараз, думаю, відбуваються востаннє.
— Маєте на увазі за пропорційною системою?
— За закритими списками. Бо питання щодо тих чи інших людей у переліку кандидатів тому зараз і виникають, що в законі прописані закриті списки, які на власний розсуд формує політичний лідер чи керівний орган партії. Якби ж кандидатів у депутати обирали люди, усе було б зовсім інакше, і ніяка політрада не провела б на прохідні місця тих, кому не довіряє народ. Інша річ, що у нас таку систему складно впровадити, бо там, де вона застосовується, голосування за кандидатів відбувається винятково за допомогою електроніки. Інакше не можна, адже список довжелезний, і видруковувати бюлетені на 450 прізвищ немає сенсу.
Є, щоправда, й інший варіант: коли на території держави формується стільки округів, скільки у Верховній Раді є депутатів. Кожна політична сила, яка бере участь у виборах, делегує в кожен округ свого представника, і виборці голосують не за партію, а саме за цю людину. Таким чином, голоси для партії набирають конкретні постаті — хто набрав більше, той опиняється на чолі списку, хто менше — відповідно, далі. Це було б справедливо, бо тоді кожен, хто хоче стати депутатом, дбав би і про рейтинг партії, і про свій власний, а отже, і безпосередньо про інтереси виборців. І не повторювалася б та ситуація, яку ми маємо зараз — коли навіть своїх районних, не кажучи вже про народних депутатів люди фактично не бачать.
— Ініціюватимете відповідні зміни до законодавства?
— Так, я планую напрацьовувати ці ідеї, бо вже всім зрозуміло, що так, як зараз, далі бути не може. Кажуть, що навіть у нас є «темні конячки», хоча «НУНС» зробила свій список максимально прозорим. До речі, з нашого списку більшість людей може назвати до кількох десятків осіб. Тоді як у деяких інших силах виборцям відоме тільки прізвище лідера. Узагалі, на мою думку, доти, доки ми не збудуємо класичний політичний спектр — від крайньо правих до крайньо лiвих, і в нас нарешті не з'являться партії з чітко визначеною ідеологією, а не вождистські проекти, у державі пануватиме політичний хаос. Тому, власне, ми й хочемо збудувати таку силу — з визначеною правою ідеологією.
— Ну ще донедавна навіть у межах вашого блоку лунали закиди щодо різниці політичних орієнтацій: мовляв, Луценко — лівий, УНП чи Рух — праві, і як їм об'єднатися в одне — не зрозуміло.
— Між іншим, до громадського об'єднання входить три політичні сили: «Вперед, Україно!», Європейська партія і Християнсько-демократичний союз. Назвіть мені, яка партія з цих трьох дотримується лівих поглядів? Усі вони праві, а ХДС — узагалі ультраправа сила.
Що ж до персоналій, то кожна людина має право на політичну генезу. От ви кажете, що є «правіша» «Правиця», і є Луценко, який вийшов із Соціалістичної партії. А як же тоді один із лідерів «Правиці» — голова УРП «Собор» Анатолій Матвієнко, який півжиття провів у комсомолі, в тому числі й на керівних посадах? Він знайшов у собі сили стати правим політиком, то чому тоді Луценко не може? Хоча в українських реаліях різниця між правими й лівими знівельована. Ми себе позиціонуємо як праву політичну силу, але подивіться на нашу програму: там величезний блок присвячений соціальним реформам — підвищенню заробітної платні й пенсій, виплати матерям тощо. Хоча у світовій політичній традиції такі гасла нібито притаманні лівим партіям.
— Усі політичні сили, які ввійшли до блоку, зобов'язалися саморозпуститися і злитися в єдину партію. Ви вірите, що так воно й буде?
— Це важке питання. З одного боку, можна згадати, як багато обіцянок брали на себе політичні сили під час створення виборчого блоку «Наша Україна» ще у 2001—2002 роках. І тільки дві політичні сили їх виконали і влились у «Народний союз «Наша Україна» — Молодіжна партія Павленка і «Солідарність» Порошенка. З огляду на це, певні побоювання, звісно, є. Але все-таки «НУ» й цього разу виступила ініціатором об'єднання демократичних сил, започаткованого Президентом, хоча як самодостатня політична сила насправді спокійно проходить до парламенту самотужки. Але ж ми бачимо, що люди насправді хочуть такого об'єднання, давно його чекають. І сподіваємося, що це добре усвідомлюють усі наші партнери. Звісно, в нашій державі може статися все. Але ми зайшли так далеко, що відхід якоїсь із складових блоку від рішення її партійного з'їзду про злиття в єдину партію (нагадаю, за умовами створення «НУНС» усі з'їзди ухвалили такі документи) означатиме для цієї сили політичну смерть. Я переконаний, що, скажімо, на Конгрес українських націоналістів, який не приєднався до нас, дуже швидко чекає забуття. Тому що паровоз об'єднавчого процесу вже стрімко летить уперед, і хто залишився на узбіччі — той відійде в минуле.
Звісно, процес об'єднання буде нелегким, а болісним і, можливо, досить тривалим. Але до наступних парламентських виборів ми вже точно матимемо єдину праву партію зі зрозумілою для наших виборців ідеологією.
Руслан Князевич
Народився 28 червня 1974 р. в Івано-Франківську.
У 1996 р. закінчив Київський національний університет ім. Т. Шевченка за спеціальністю юрист-міжнародник, у 2000 р. — аспірантуру Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України.
Кандидат юридичних наук, заслужений юрист України.
У 1996—2006 рр. працював у Центральній виборчій комісії на посадах від помічника голови до члена ЦВК. 24 листопада 2004 року разом з Андрієм Магерою відмовився підписати протокол ЦВК про визнання Віктора Януковича переможцем другого туру президентських виборів.
2006-й — народний депутат від блоку «Наша Україна».
2007-й — член партії «Наша Україна», кандидат у народні депутати від блоку «Наша Україна — Народна самооборона».
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
