Кредит податкової недовіри

      Про те, якими ласими поглядами зазирає до наших кишень податкова служба, як вона намагається вирахувати в людей навіть ту копійку, що, за законом, їй не належить, цілеспрямовано не виконуючи власних зобов'язань перед громадянами, можна було б писати книги. Витоки історії, про яку йтиметься, сягають 2004 року, коли набув чинності Закон України «Про податок на доходи фізичних осіб». Ним передбачено повернення податкового кредиту — компенсації вартості навчання самого платника або члена його сім'ї.

      Якщо без юридичної казуїстики, то з усього оподатковуваного доходу, отриманого за рік, ви сплачуєте певну суму податків. Коли ваші дочка чи син навчалися в університеті на платній основі, то сплачені за рік навчання кошти варто виключити з вашого річного оподатковуваного доходу і тільки потім на ту суму, що залишиться, нараховувати податки. В такому випадку сума податків буде меншою. Оскільки ж ви фактично вже сплатили більшу суму податків, то цю різницю (вона й називається податковим кредитом) держава має вам повернути.

      Цим правом і вирішила скористатись вінничанка Галина Степанова, син якої у 2004 році завершив Одеську національну юридичну академію. У звітний період жінка заплатила за його навчання 4720 гривень, тож, за виписаною в законі методикою, вона підрахувала, що 614 гривень їй повинні віддати (відчутна для жiнки сума, адже її посадовий оклад тоді становив 422 гривні). Відтак у березні 2005 року Степанова подає до ДПІ в місті Вінниця декларацію з додатковим пакетом документів, які підтверджують згадані витрати, а в заяві на ім'я начальника ДПІ обгрунтовує своє право на податковий кредит.

      Уже через місяць пані Степановій офіційно відмовили, мовляв, ваш син у звітний період працював і заробив 3000 гривень, а тому, згідно з листом-роз'ясненням ДПА України, батьки студента не мають права на нарахування податкового кредиту.            Відповідь не логічна, адже весь річний заробіток сина заледве сягає половини плати за навчання, а хлопцеві треба ще за щось жити. До того ж грубо суперечить ст. 5 Закону «Про податок iз доходів фізичних осіб», згідно з якою витрати за навчання включаються до податкового кредиту за вибором платника податку або одного з близьких членів його сім'ї за їхнім вибором. Підкреслюємо: за вибором, що робить сам платник, а не податківці, які й намагаються присвоїти собі дане право.

      У переважній більшості випадків їм це вдається через низьку правову освіченість людей. Проте в Галини Степанової — 29 років стажу в державному правозастосовчому органі. Досвід дозволив їй відразу зорієнтуватись, де саме податківці «блефують», тому 16 травня 2005 року вона подає до Ленінського райсуду міста скаргу на неправомірні дії ДПІ в м. Вінниця, у якій просить усунути допущені порушення її прав на отримання податкового кредиту.

      У судовому процесі спливла й інша неприваблива сторона існуючої практики нарахування податкових кредитів — опоненти почали оспорювати ще й саму суму, на повернення якої претендувала Степанова, намагаючись її істотно зменшити з порушенням вимог закону. I це була не місцева самодіяльність, а відображення політики податкової служби в масштабі держави.

      Справа в тому, що від усього заробленого вами за місяць чи за рік потрібно спочатку відняти пенсійний збір та внески на соціальне страхування і лише потім на суму, яка залишилась, можна нараховувати податки. А от ДПА України запропонувала своїм територіальним органам «альтернативну» методику розрахунків, яка міститься в її листі від 18 січня 2005 р. № 878/7/17-3117, орієнтуючи підлеглих на місцях на зовсім інші «податкові» розрахунки. Як це робиться на практиці, яскраво показує випадок Степанової. При розрахунку за методикою, виписаною в законі, їй належало отримати 614 гривень податкового кредиту. А при розрахунку за «альтернативною» методикою жінці дісталося усього 465 гривень, тобто майже на чверть менше.

      Спочатку Степанова й гадки не мала, що тяганина за різницю у 150 гривень триватиме понад два роки. Влітку 2005-го суд визнав вимоги скаржниці обгрунтованими і задовольнив їх, зобов'язавши відділення Держказначейства у м. Вінниці стягнути з рахунку ДПІ податковий кредит на користь Степанової в повному обсязі, а також штраф, що має дорівнювати сумі невиконаних зобов'язань. Та податкова подала апеляцію.

      «Ходіння по муках» та судах завершилося лише півроку тому. Оскільки ДПІ не виконувала рішення суду добровільно, 21 грудня 2006 року було відкрито виконавче провадження. І тоді вінницькі податківці оскаржують у суді... постанову про відкриття виконавчого провадження! Тільки на початку червня 2007 року Степановій усе-таки виплатили багатостраждальні 614 гривень!

      Якби була можливість скласти кошториси всіх судових засідань і підрахувати реальні витрати бюджетних грошей (у тому числі на зарплату юристів ДПІ), то вони, мабуть, у багато разів перевищили б суму, навколо якої розгорівся спір. Можна зрозуміти людей, які йдуть на витрати, відстоюючи свої порушені права. Але, щоб із такою неполегливістю відстоювати свою позицію у порушенні законних прав платників податків, до того ж отримуючи платню за кошт тих самих платників...