Рушили! Хай там як надували щоки партійні вожді нашої доблесної урядової коаліції, тавруючи «злочинні укази», але, повернувшись спиною до простодушного народу, роблять зовсім не те, про що говорили. Гучно заявивши з високої трибуни: «Я в цьому участі не беру!», нині вони активно шикуються в чергу, аби реалізувати своє священне і найжаданіше право — бути обраними. А значить, захистити свій бізнес від злих конкурентів, узяти участь у розподілі грошових потоків та суттєво примножити родинні статки. Тобто мета свята — добробут родини (власної) та щастя дітей (рідних). Напрошується рекламне гасло, чи не так?
За даними професійної асоціації, що займається рекламою, усі без винятку політичні партії, в тому числі й учасники непримиренної коаліції у складі Партії регіонів, СПУ та КПУ, нині активно звертаються до рекламних компаній, прагнучи застовпити за собою площі на гарячі передвиборчі місяці. Причому, як зізналися менеджери деяких компаній, найбільшу активність проявляють саме «регіонали». Вони й, до речі, найзавзятіше торгуються про ціни, прагнучи обставити угоду величезною кількістю додаткових умов.
Утім викупити бігборди — це ще навіть не півсправи. Бо на цих самих полотнах можна буде розмістити або щось креативно-соціальне (американським політтехнологам, які нині активно поліпшують імідж лідерів Партії регіонів, наше донецьке «сенк ю»), а можна — добре впізнаване обличчя великим планом із примруженим поглядом та написом «Тому що...». Остання ідея, за підрахунками самих «регіоналів», коштувала їм втрати від 4 до 7 відсотків голосів.
Майбутні дострокові вибори Партія регіонів не любить щиро. І так само злегка їх побоюється. Хоча рейтинг, навіть за умови певного падіння, що нині спостерігається, дозволить усім головним персонажам гарантовано увійти до будинку під скляним куполом. Тоді чому ж? Насамперед тому, що дискусії ведуться не лише на тему «Як готуватися до голосування?», а й «Як нам жити далі?». Бо успішний бізнес-проект «Регіони-2006», який дозволив перемогти на виборах та зайняти «своїм» людям ключові пости у державі, не зумів уникнути головного — руйнівних протиріч усередині партійної еліти.
Зовні все виглядало пристойно: серед верхівки були «власники бренду» та водночас публічні бійці — Янукович, Азаров, Рибак, Клюєв тощо, а в тилу на них вдень і вночі активно працювали «акціонери ЗАТ «Партія регіонів» та водночас солдати невидимого фронту — Ахметов, Колесников, Пригодський, Богатирьова, Шкіря, Горбаль та ін. Отримавши владу та фінансовий ресурс, перші й другі почали косо дивитися одні на одних. Бо «власники бренду» справедливо підозрювали «акціонерів» у спробі підсидіти шанованих людей, а ті, у свою чергу, виявляли не менш справедливе невдоволення занадто вже прямолінійною поведінкою рульових та їхнім умінням постійно організовувати конфлікти, які руйнували бізнес непублічних фінансистів.
Нестерпне бажання поміняти фігури на партійній шахівниці то в тій, то в іншій групі «регіоналів» виникало і так само зникало вже кілька разів. Бажання «молодих і прагматичних» бачити пана Януковича усього лише полум'яним трибуном, а пана Азарова — послом у якійсь віддаленій державі не реалізували тільки тому, що кадрова лава виявилася надто короткою. А спроби продовжити її наткнулися на відчутний спротив тих самих державних небожителів.
Не так давно в деяких районах Києва можна було спостерігати розкішні плакати, з яких до вічно заклопотаних столичних мешканців приємно посміхався керівник міського відділення Партії регіонів Василь Горбаль. Депутат вітав і чогось бажав — щиро, як і належить народному обранцеві. Усім, звичайно, стало дуже приємно, потім у більшості перехожих з'явилися сумніви: чому саме він, адже нардепів у нас цілих 450, а публічно вітає свій народ не більш як один відсоток від цієї кількості. Причому не депутати «середньої ланки», а справжні «VIP-и», лідери об'єднань. Та й то не щодня, а зазвичай у переддень великого голосування. Василь Михайлович під категорію особливо важливих персон явно не підпадав, а більшість киян це обличчя не знала. З іншого боку, головнокомандувач київських «регіоналів» ще наприкінці березня заявив, як відрізав: «Дострокових виборів не буде!». Якщо людина і справді вірила у сказане нею ж, то могли почати хвилюватися рядові члени партії — навіщо в «мирний» час витрачати чималі гроші із членських внесків на пропагування зображення свого лідера? Адже лик Горбаля під розділ «соціальна реклама», яку вивішують безплатно, не підходив аж ніяк.
Тільки-но кияни почали сушити собі голову над цією загадкою, як отримали іншу. І знову ж на першому плані височів пан Горбаль. Щоправда, уже не з вітаннями до свого народу, а із захистом його прав. Цього разу Василь Михайлович вирішив грудьми затулити мешканців столичної вулиці Урицького, яка нещодавно отримала інше ім'я — Липківського. І, кажуть, назбирав уже понад дві тисячі підписів проти такого свавілля. Якщо ж буде мало, може назбирати ще...
Василь Липківський, якщо хтось не знає, був першим митрополитом Української автокефальної православної церкви, істориком, проповідником, культурним діячем, письменником. Життя митрополита обірвалося в 1937 році стараннями органів НКВС, після так званого суду «трійки», який виніс традиційний вирок — смертна кара. Українського церковного діяча шанують за кордоном, біля Нью-Йорка йому поставили величний пам'ятник, діє фундація імені Липківського.
Товариш на ймення Урицький перебував рівно на протилежному боці барикад: очолював Петроградську ЧК. До Києва його діяльність не мала жодного стосунку — на щастя для тодішніх українських патріотів. Єдина згадка про революційного товариша в нашому місті — це вулична пісенька, яку співали пацани під гітари: «На уліце Гороховой ажиотаж, Уріцкій всьо чека вооружаєт...». Але якщо своїх жертв Урицький топив у крові в північному місті, то чому пан Горбаль із таким азартом відстоює його право називати собою вулицю в українській столиці? Видно, у прагненні самопіаритись цей «регіонал» перестарався.
Наше джерело у партійних колах «Регіонів» повідомило, що «батьки-командири» були невдоволені самодіяльністю хвацького «сина» в його ініціативі із рекламними плакатами. Мовляв, нагорі краще знають, хто «начальник партії»! І зайве красування свого обличчя нібито дуже шкодить партійній скромності, яка є однією з найбільших доброчесностей «синьо-білих». А історія з братом і другом Урицьким — це спроба реабілітуватися та переконливо довести, що нескромний міський керманич — таки свій хлопець. І якщо «батьківщина накаже», то готовий кістьми лягти заради відстоювання чужих інтересів та політичних поглядів. Чи просто задля того, аби вітчизняна історія і далі залишалася в перекрученому вигляді.
Замовники з Росії, як відомо, такі речі дуже полюбляють. А передвиборчі жнива потребують великих грошей із надійних джерел. У випадку донецької команди найкращою гарантією надійності коштів є їхнє російське походження.
Повернення у велику політику «кризового менеджера» Віктора Медведчука стало ще одним підтвердженням того факту, що північно-східне втручання в українську політику нині посилюється. Добре обізнані джерела очікують прямого чи опосередкованого повернення на нашу половину поля ще однієї одіозної постаті — Ігоря Бакая. Принаймні грунт для його діяльності нині посилено готується. Цікаво, що проміжною ланкою між ним та українським політикумом усі без винятку політологи називають згадуваного тут Василя Михайловича Горбаля.
«Так, у мене був його номер телефону, — не заперечував цього факту пан Горбаль у своєму інтерв'ю. — Я деколи йому телефонував, цікавився, як справи... Я приїхав до Москви (на день народження Бакая. — Авт.), мене зустрів його водій, передав йому подарунок. Навіть не знаю, сподобався йому чи ні».
Свою обізнаність про долю колишнього компаньйона та наставника пан Горбаль ніколи не приховував. «Я знаю, що він зараз активний, що відкрив там (у Москві) свій офіс. Власне кажучи, я планую туди поїхати, подивитися, який там бізнес, яка табличка в офісі, — без тіні сумніву на обличчі ділився Василь Михайлович своїми планами із журналістами. — У Ігоря Михайловича було багато зв'язків у Росії ще за часів роботи в «Інтергазі» та «Нафтогазі», а після Державного управління справами коло контактів у Москві тільки розширилося».
Як відомо, «робота» пана Бакая на посаді керівника Державного управління справами, за оцінками вітчизняних правоохоронців, нагріла державу на сотні мільйонів гривень та дозволила передати в приватні, передусім російські, руки загальнонародну власність на величезну суму. Приблизно в цей самий час народний депутат України, заступник голови Комітету ВР з питань боротьби з організованою злочинністю та корупцією Григорій Омельченко сигналізував Генеральному прокурору України: «Посадові особи НАК «Нафтогаз України» та акціонерного банку «Укргазбанк» вкрали державних коштів на суму 42 мільйони американських доларів». «Нафтогазом України» на той час керував пан Ігор Бакай, а «Укргазбанком» — шановний Василь Горбаль. Про обшук у банку, погрози слідчим, нічні рейди міліцейського керівництва та поступове «сплавляння» кримінальної справи свого часу писали всі газети.
Між двома мужчинами інколи буває дуже багато спільного: інтереси, хобі, зрештою бізнес. Інколи (прошу без непристойних натяків) один із них готовий іти на величезні жертви заради друга, дарувати коштовності чи дорогі мисливські рушниці. І це також не виходить за межі ділової етики. Випадки ж, або один чоловік просто так презентував іншому хоча й недавно створений, але дуже перспективний банк, історія може перелічити на пальцях.
Василь Михайлович Горбаль міг би пишатися своїми досягненнями в житті. Принаймні запросити друзів і спілкуватися з ними доволі вальяжно він має усі підстави: 21-ме місце у переліку найбагатших людей України, за версією журналу «Кореспондент», зі статками 576 мільйонів доларів, — це, погодьтеся, не так уже й погано у 36 років. Причому якщо про походження капіталів переважної більшості вітчизняних мільйонерів та мільярдерів ми знаємо багато, то як саме заробив перший мільйон пан Горбаль, не здогадується ніхто. Просто молодий, але дуже талановитий менеджер раптом приходить на керівну посаду в «Інтергазбанк» (нинішній «Укргазбанк»), створений при «Нафтогазі України» Ігорем Бакаєм, і поступово починає контролювати цю фінансову установу. На яких умовах відбулася передача майна з рук у руки, про які «маленькі послуги» міг попросити старший колега молодшого, які документи можуть зберігатися у сейфі одного з них, ми можемо здогадуватися. Особливо якщо уважно стежитимемо за розвитком подій.
Із Ігорем Бакаєм пана Горбаля поєднує, зокрема, «трахтемирівський скандал», коли з благословення ще одного відомого втікача епохи Кучми — київського «губернатора» Анатолія Засухи — наші компаньйони взяли в оренду десятки гектарів землі та втворили дуже специфічний Національний ландшафтний парк. У парку розводили вепрів і вивозили на дикі сафарі впливових чиновників та друзів-нардепів.
Про горезвісний «Укргазбанк», до речі, можна почути і на знаменитих плівках майора Мельниченка. Голос, який буцімто належить нинішньому віце-прем'єру Миколі Азарову, скаржиться нібито Леоніду Кучмі:
«— Через «Укргазбанк», так (працюють. — Авт.). При вексельній сумі 19 мільйонів платять п'ять».
— Слухай, бери за ж...! — нібито відповідає тодішній Президент. — До речі, мені на цей банк уже Копилов (на момент розмови — керівник «Нафтогазу». — Авт.) скаржився. Він через нього переказував гроші в Туркменію, а банк ні х... не віддає.
— Так, тому якщо ви схвалюєте...
— Схвалюю».
Утім нікого із об'єктів цієї розмови правоохоронці тоді ні за що конкретне так і не вхопили. Адже вміння домовлятися — воно або є, або його немає. Та невдовзі банк знову опиняється в епіцентрі гучного скандалу — голову правління «Укргазбанку» Вадима Ляшка заарештували разом із кількома посадовцями «Укрзалізниці» у справі щодо розкрадання державних коштів в особливо великих розмірах. Йшлося про 300 мільйонів гривень.
За даними журналу «Кореспондент», пан Горбаль володіє не тільки активами «Укргазбанку», а є також співвласником «Української страхової групи», компанії «Єврокар», «Київміськбуду-1», київської компанії «Інтер Інвест Консалтинг». У середовищі «регіоналів» Василь Михайлович вважається дипломатом. Кажуть, найжорсткішу ідею він уміє обгорнути в яскравий фантик. Такі кадри, за умови жорсткого голоду на публічних персонажів, там на вагу золота. І батьки-засновники вже майже пробачили йому один старий грішок, коли в одному з інтерв'ю після Помаранчевої революції, ведучи мову про створення нової опозиції на базі «Трудової України», тобто без Януковича, наш герой повторив небезпечний вислів: «Так, без Януковича. Більш динамічний проект, у якому зберуться люди самодостатні...».
Така заява свідчить, що банкір мріяв не тільки про нового лідера, а вочевидь, і сам у перспективі мітив на вождя. Дуже сумнівно, щоб амбіційний Горбаль відмовився від цих намірів. Просто зараз не на часі.
Можливо, зміна лідерів в Партії регіонів і стала б справді каталізатором для державотворчого процесу. Але, на превеликий жаль, у багатьох випадках ми бачимо, що «молода еліта», як і стара, живе і працює за вказівками, що надходять від еліти іншої держави. І тому, незважаючи на всі потуги до щирої та вічної дружби, збудувати щось схоже на ефективну державу, якщо її фінансовий, економічний механізм входить до зони впливу іншої країни, буде дуже важко. Так сказав би оптиміст. Реаліст вжив би слово «неможливо».
...Ігор Бакай — це, власне кажучи, тільки одна із ниточок, яка зв'язує українську правлячу еліту зі «старшою» російською сестрою. Отримання цим добродієм російського громадянства за рекордний термін у важких погодних умовах — також привід задуматися, чиї інтереси він мав би лобіювати. Але шлях, яким він може діяти, оригінальністю не відрізняється: як і в багатьох схожих випадках, це «свої» люди, що посідають чільні місця в українській, без сумніву, патріотичній Партії регіонів. А працювати із такою клієнтурою, яка перебуває у невідплатному боргу, друзям із сусідньої держави значно легше. У такому випадку ти маєш моральну чи якусь іншу перевагу, аби звернутися зі своїми скромними проханнями. Адже, як казав відомий персонаж, добре слово і пістолет — це значно ефективніше, ніж просто добре слово.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
