Як не втекти з раю?

      «Спостерігаючи три останні покоління українців, бачимо, що кожне з них тікало. Прадід утік з хутора, дід — із села, мати — з райцентру. А діти вже зараз тікають за кордон, — розмiрковує учитель іноземної мови й літератури Василь Доценко, який по закінченні ВНЗ свідомо повернувся до свого села Гаївка на Кіровоградщині. — Ці тенденції «викачування людей з села» відбуваються і зараз. Щоб їх припинити, треба дослідити, чому люди тікають з... раю. Бо земля, ресурси є. Немає лише ума. Адже саме він робить так, щоб душі було затишно там, де вона є».

      — Василю, які зміни, на вашу думку, зможуть покликати додому «втікачів»?

      — Чому люди тікають зі своїх сіл і містечок? Тому що там немає влади. А де є влада — там є можливість заробити гроші. Люди хочуть добробуту. Щоб повернути молодь назад і знову заселити ці наші величезні спустошені українські простори, слід повернути сюди владу. Візьмімо, як приклад, школу. Її проблеми стосуються й інших сфер влади й українського суспільства. Що треба змінити? Один мій знайомий освітянин їздив у Чехію і розповідав, що там у районному відділі освіти — всього троє працівників: начальник відділу, методист і бухгалтер. Бухгалтер через комп'ютер розподіляє зарплати, методист через інтернет розсилає по школах цікавинки, начальник усім цим керує. У нас у райвідділі — осіб 30. Вони визначають бюджет школи, затверджують кадри. Директор не має таких повноважень. Школа дуже залежна від системи, яка віддалена від людей, і люди на неї ніяк не впливають. Загалом, у нас дезорганізована система влади. На національному рівні є парламент, уряд і судова влада. Три центри влади — класичний приклад «лебідь рак і щука». Хоча Президент має бути центром і законодавчої, і виконавчої, і судової влади. На рівні району — районна рада й адміністрація, принаймні два центри впливу. Уявіть: два директори на підприємстві. У школі також два центри влади — директор і начальник відділу освіти. Причому на місцях майже немає повноважень. Тому й безлад, немає з кого спитати.

      У районній адміністрації є до тридцяти відділів, різні кабінети, скажімо, «у справах сім'ї» чи «у справах неповнолітніх». Кожен відділ має до десятка працівників, по кілька кімнат. А ще ж є районна рада, яка має різні комітети. До того ж на районному рівні є суд, військкомат, прокуратура, санстанція, міліція... Загалом вийде принаймні, 50 «владних одиниць». Вони всі співпрацюють iз сільською радою. Кожен відділ планує для підопічних сільрад річний план роботи, семінар, якийсь графік, інформацію. Уявіть: 50 кабінетів на одного секретаря. А тижнів у році всього 56. А інформацію слід надавати хоча б щоквартально. Чим займається сільський чиновник? Купа паперу валиться «згори», він встигає робити відписки, у нього справді надлюдське навантаження, він працює на межі зриву. Зараз багато сільських голів пишуть відмови від своєї посади.

      Здається, правоцентристські партії не звертають уваги на такі прості конкретні речі. Хоча слід подумати про соціальну базу для державницьких сил. Складається враження, що селян досі мають за «робочу силу»: «найважливішою базою для доходів селян повинно й надалі залишатися с/г виробництво», пропонуються «вигідні кредити фермерам», «дешеві міндобрива». Але в Гаївці це все стосується двох орендарів, які й не живуть у селі. А де ж переробна промисловість, сфера послуг, соціально-культурні перспективи, туризм?

      — Отже, районний відділ освіти ви пропонуєте ліквідувати... І що після того робити отим тридцятьом його працівникам?

      — Влада має зосереджуватися на місцях. Люди — це гравці за правилами, а чиновники — найперше. Слід створити гарні правила. Якби «папірці» видавалися у селі, то до міста не було б причини їхати. Щоб село мало повноваження для переоформлення спадку, майна від батька до сина, щоб можна було «відкрити-закрити» підприємство, щоб податки залишалися у селі, і не 16 відсотків, а навпаки — 20—30 відсотків ішло до столиці, а решта осідала в сільському бюджеті. Тоді село саме прокладало б дорогу, утримувало дитсадки, ФАПи, школи...

      На прикладі міліції це чіткіше видно. От, у будівлі райвідділу міліції сконцентровано 50 мужиків у формах, які мають боротися зі злочинністю. А злочинці — по всьому району. Вони тягають курей, лазять по хатах. Але ж якщо на місці є міліціонер, такі непевні злодюги остерігаються. Міліціонер же, коли живе в селі, знає, хто на що здатний. Якщо отих 50 міліціонерів розселити по 30 сільських радах, буде робота? Буде. Бюджет райвідділу розподілити також на утримання «шерифів».

      Ще одне. Людина скоїла злочин, її спіймали, завезли в район, дали 15 діб. Але ж він провинився у селі, а прибирає територію в обласному центрі. А мав би відпрацювати громаді. Украв курку в селянина — хай прориє йому рів, щоб вода не текла у двір. Така логіка прочитується в народному праві, у класичній літературі. Ще в ХІХ столітті, уже не кажу про козаччину, коли була пряма оперативна влада — полковника, сотника. Сьогодні ж ці владні люди сконцентровані в одному місці. А коли б людина побачила присутність держави поруч — авторитет держави виріс би.

      — Якщо ж не буде якісних змін, ми незабаром відчуємо, що стоїмо на краю прірви...

      — Так, ми зараз рухаємося до прірви. Хто зараз захищатиме державу? Постане питання, кого захищати? Зграю чиновників? Адже більшість державних служб — утриманців платників податків — реально не допомагають людям. Скажімо, санстанція, пожежна служба. Уявімо пожежника, який приїхав не гасити пожежу, а вибивати з підприємця якісь кошти. Ці служби, на мою думку, слід позбавити карних функцій і залишити лише дорадчо-консультативні. Питання: а хто ж боротиметься з мухами, з личинками в ковбасі? Такими повноваженнями слід наділити адмінкомісії сільських рад.

      — Пригадуються в цьому ключі розмови про адміністративну реформу, що точилися на початку 2005-го. Тоді хотіли об'єднати кілька сільських рад в одну, кілька районів — в один. Тобто рух був би протилежний тому, про що ви зараз говорите. І саме це, здається, відбило в дуже багатьох людей підтримувати «Нашу Україну» — політичну силу ініціатора такої «реформи».

      — Однозначно. Я сам тоді став супротивником «Нашої України». Що тоді пропонувалося? Об'єднати осередки влади, тобто центр влади відсувався б ще далі від людей. І села, які ще живі завдяки тому, що мають сільські ради, стали б хуторами, а невдовзі й зникли б. Цікаві думки з цього приводу виникають. Аналітики, які пропонували таку реформу, знали ж, мабуть, для кого і для чого звільнилася б земля, якби українці звідси «пішли». І без того у 1920 році в Гаївці проживало 70 осіб на квадратний кілометр, а сьогодні — 15 осіб. Зате перенаселені Азія, Африка. То що, козаки виборювали ці землі для них? Ми ж уже переживали «укрупнення колгоспів» у 1950-ті роки. Села, що втратили тоді колгоспи, а відповідно, й правління — занепали, позникали.

      — До того ж є історичний досвід — соціальні проекти керівництва УПА, Української головної визвольної ради...

      — Безумовно. А Хмельниччина! Тоді ж селянство повстало, аби знищити систему влади, яка лише обдирає, і впровадити козацьке самоврядування громади. Люди вибирали старосту, він вирішував, розсуджував, а вони працювали на себе й зі свого заробітку частину платили старості. Хмельниччина мала ту соціальну основу.

      — Схоже на те, що йдеться до повторення Хмельниччини. Соціологи розрахували, що в 2025 році в Україні передбачається революція.

      — Можна й без соціологів передбачити, що повстання не уникнути. Чи змінить нинішня влада сама себе? Мабуть, що ні. Бо де надмір влади, там надмір грошей, який затуманює мозок, і людина вже не може критично мислити, навчатися, рухатися вперед. А нація живе колами, відбуваються повтори... Он нещодавно одна людина прийшла в нашу сільраду по довідку і каже: «Як же вам складно, а ви ж самі нічого й не зробите. Це ж район вами керує. Та й вони теж заплуталися. І там нічого не вирішують, — піднімає палець угору. — Усе вирішують отам», — вказує в землю. Люди підійшли до думки, що керують Україною «звідтіля», з пекла. Бо навіть аби сільська, не надто письменна  людина складала закони, то такого не понаписувала б, що йде всупереч законам людського життя. І помилка йде за помилкою.

      — Чи може громада своїми силами виховати своїх дітей поза «системою»? Розкажіть, що робиться у вас у селі для дітей.

      — Не люблю вислову «Все краще — дітям». А батькам? Я сказав би, що увага до сільських дітей потрібна водночас і для старшого, і для середнього покоління. Коли дитина залишається біля діда — в нього старість упевнена, він бачить, що справа його життя продовжується молодими руками. Коли в нас відбувалася втеча, то кілька поколінь залишалися ніби обтятими. Та й зараз соціальні подачки пенсіонерам — це «вмивання рук», бо люди на присмерку життя бажають бачити, як їхня справа в громаді продовжується онуками. Але онуки й далі їдуть у міста. До речі, ВНЗ на сьогодні є вбивцею громад. Треба перебудувати схему «село-місто (ВНЗ)-столиця-закордон» на «село-місто(ВНЗ)-село». Тоді вищі навчальні заклади виконуватимуть функцію підсилення мозку громад, з'єднання голови і тіла, еліти і народу. Основна мета еліти зараз — забезпечити обгрунтування руху додому.

      У нас люди тямущі, вони не сприймуть таких ідей, які назавтра помруть. Їм потрібне щось конкретне. Наприклад, ідея налаштування юнацтва, особливо здібного, на навчання і повернення до села. Люди готові свідомо продумати структуру громади, визначити, де не вистачає фахівців, і навчити своїх людей. Минулого року старшокласник із Гаївки поступив у медичний коледж і повернеться працювати у ФАП — фельдшерсько-акушерський пункт, медичний заклад у селі.

      Ми зараз виховуємо юнацтво в організації «Січ», де традиції і козацькі, й УНР, і УПА. Там ми гартуємо духовну основу. Влаштовуємо таборівки, мандрівки в Холодний Яр, у степ. Із цього року ми налаштовуємо дітей також на практичну діяльність. Щоб діти могли власноруч виготовляти якийсь товар і реалізувати його. Цьому потрібно наново вчитися, бо трьом поколінням українців заборонялося бути підприємцями. У соціальній ніші наших сільських громад мало підприємців, тим паче місцевих. А приїжджі не зацікавлені в розвитку села. Тому я говорю про конкретні задуми, якими цікавляться люди. От люди й корови продавали, аби газифікувати село, були на межі свого фінансового виживання. Але проект підтримали, він їм потрібен. Держава дала 180 тисяч, а люди — півмільйона назбирали.

      Почепили в селі пам'ятну дошку академікові Григорієві Доленкові, піонеру геології й мінералогії, який у нас народився і жив. Встановили пам'ятний знак жертвам Голодомору. Людям потрібно латати дірки у свідомості. У Голодомор було багато що зруйновано, дехто каже: було перебито хребет української нації. Знищена еліта, підірване здоров'я нації, а в час будівництва БАМів і Дніпрогесі понищена родина. Щоб витягти скалки, які сьогодні гальмують життя українців, треба дослідити технологію цієї катастрофи і природний уклад родини і громади, що побутував в Україні століття до Голодомору. Щоб ще не народжені діти більше не ставали потенційними його жертвами.

ДОСЬЄ «УМ»

      Василь Доценко народився у 1977 році в селі Гаївка. У 1993 році закінчив із золотою медаллю Бережинську школу. У 1993—1997 рр. навчався на факультеті іноземних мов Кіровоградського інституту регіонального управління та економіки. У 1999 році закінчив з відзнакою відділення філологічного факультету (спеціальність — «англійська та німецька мови») КДПУ ім. Володимира Винниченка. З 1999-го викладає іноземну мову в Гаївській десятирічці. У 2001—2002 навчальному році виконував обов'язки директора Гаївської ЗОШ. Обраний депутатом до Кіровоградської районної ради від Гаївки.

      Досліджує топоніміку, проблему збереження курганів та могил ямної, скіфської та інших археологічних культур на території Кіровоградського району, Голодомор 1932—1933 років. Видав дві книжки — «Вихід. Дума про голод» та «Довідник топонімів». Одружений, має двох синів.

НА МIСЦI

      У роки Голодомору в Гаївці було знищено 420 людей, або 30 відсотків населення.

      У 2003 році Василь Доценко опублікував своє дослідження «Вихід. Дума про Голод», яку присвятив борцям за українську мрію. Осмислює катастрофу українства ХХ століття на прикладах сіл Гаївської сільської ради Кіровоградського району. У книзі вперше укладено мартиролог жертв Голодомору 1932—1933 років, а також подано списки репресованих комуністичною владою у 1923—1937 роках у Гаївській сільській раді. Мало показати жахи Голодомору, треба вказати на причини, організаторів та виконавців штучного Голоду, вважає Василь Доценко. Треба відповісти на питання, а що зараз робиться для того, щоб українці жили заможно, щоб і натяку не залишилося на повторення лихої історії. Треба сказати про силу, незборимість українства: «Я не писав історію заради історії, я писав «Вихід» для того, щоб повернути своїм землякам усвідомлення того, що в нас була і є гідність. Вихід є. У Гаївці...»