Хрест, поставлений біля Міжнародного центру культури і мистецтв у Києві, в пам'ять про замордованих у катівнях НКВС, які були і в підвалах цього будинку. (Фото Володимира СТАДНIКА.)
Президент України Віктор Ющенко від імені держави висловив повагу до пам'яті всіх невинних жертв Великого терору 1937—1938 років, передає прес-служба глави держави. «Ми поділяємо біль кожного народу, чиї найкращі сини та дочки стали жертвами тоталітарного режиму», — говориться в месиджі Ющенка. Насправді ж жертвами режиму ставали не тільки найкращі, а й цілком звичайні «сини і дочки». Бо, як слушно зауважив в коментарях для «УМ» політв'язень брежнєвської доби Василь Овсієнко, «це в наш час КДБ доправляло до таборів найякісніші «кадри» — людей, які вже були відзначені певними якостями і могли в теперішньому чи майбутньому зашкодити радянському устрою. Сталінські ж репресії передбачали нищення цілих верств населення — згідно з плановими чистками». Штампи і шаблони у виконанні президентської прес-служби не справляють враження безнадійних промахів, але вони водночас є досить промовистими сигналами про те, що захід проведено на необхідному декларативному рівні. Тобто все згадано, висловлено і оплакано. А відтак — забуто.
Взагалі тема сталінських репресій є настільки багатогранною, що можна смикнути за будь-яку нитку цього клубка і втопитися у словесних мудраціях на предмет, скажімо, (не?)можливості повернення до тоталітарного режиму. Але сьогодні хотілось би поговорити про інше. Про те, зокрема, що в незалежній Україні не прийнятий закон про реабілітацію репресованих, не проведена люстрація бодай серед працівників колишнього КДБ і не відкритий у повному обсязі доступ до інформації, яка дала б відповіді на всі питання — і про жертв, і про їхніх катів.
Але спочатку про законодавство. 17 квітня 1991 року Верховна Рада Української РСР прийняла закон, який називався — зі збереженням тодішнього правопису! — «Про реабілітацію жертв політичних репресій НА Україні». Україна була тоді колонією у складі метрополії, загумінками п'ятої частини суші, тож прийменник «в» поряд з назвою нашої держави ще не вживався. Але йдеться не про мову. По суті, закон, прийнятий ВР і підписаний її головою Леонідом Кравчуком, є дуже й дуже своєрідним. Спочатку він оголошує «безвинними жертвами» всіх, хто постраждав від масових репресій сталінського режиму, а потім виключає з кола реабілітованих осіб, які були засуджені за «зраду батьківщини», «шпигунство», «диверсії», «шкідництво» та «саботаж» (???). Іншими словами — в'язнів з найбільш розповсюдженими у 30—50-ті роки звинуваченнями. Не хочеться ображати Верховну Раду І скликання, але на тлі того, що закони зазвичай поділяються на вдалі та не дуже, цей законодавчий акт — зразок рідкісного ідіотизму.
А далі — ще цікавіше. Реабілітації, згідно із законом від 17 квітня 1991 року, не підлягають також особи, помічені у «злочинах проти людства і людяності, мордуванні громадян і пособництві в цьому окупантам у період Великої Вітчизняної війни; в організації збройних формувань, які чинили вбивства, розбої, грабежі й інші насильства (...)». Складно щось стверджувати зі стовідсотковою впевненістю, але натяк на бійців ОУН-УПА у словах про загадкові «збройні формування» (?), що діяли в Україні під час Другої світової війни і не були водночас армією супротивника, прочитується досить ясно. А звідси й бодай часткове пояснення того, чому воякiв УПА досі не відновлено в правах.
Фактично не зрозуміло, навіщо Верховній Раді Української РСР взагалі знадобилось приймати цей закон. Вочевидь, відповідь на це — у наступному його положенні: «Відзначаючи, що частину осіб, репресованих у 30—40-х і на початку 50-х років, уже поновлено в правах на підставі законодавства Союзу РСР, Верховна Рада України вважає, що реабілітація жертв політичних репресій повинна охоплювати увесь період після 1917 року до моменту набрання чинності цим законом і поширюватись на осіб, необгрунтовано засуджених за цей час судами України (...)». Навеснi 1991-го ще тривала горбачовська відлига, тож треба було згадати й засудити не лише Сталіна, а й усіх застійних соратників Михайла Сергійовича, включно з Брежнєвим та іншими — «від 1917 року» і до безпосереднього торжества справедливості.
З часом — як засвідчує портал Верховної Ради — були неодноразовi спроби прийняти нову редакцію закону про реабілітацію жертв політичних репресій. Проте всі ці спроби залишились у рубриці «Законопроекти», не перейшовши на кнопку «Законодавство України». Парламент IV—V скликань продукував відповідні акти у двох варіантах: частина з них пропонувала включити у поняття «політичні репресії» події періоду 2001—2004 років, інша — вдосконалювала вже чинний закон, зокрема в частині надання пільг репресованим. Останнє стосується, наприклад, законопроектів, підготовлених Лесем Танюком та Левком Лук'яненком. Їхні акти передбачали як розширення кола тих, хто потрапляв в категорію репресованих до 1991 року, так і посилення їхнього соціального захисту.
Завершити цей розділ можна кількома словами: законодавча епопея триває. А закону з чіткими дефініціями «зради батьківщини» і«збройних формувань» на території останньої сьогодні немає.
Речниця СБУ Марина Остапенко на одне лише запитання «УМ» про ступінь готовності Служби говорити про злочини, скоєні НКВС-КДБ, відповіла двома сторінками друкованого тексту. За браком місця ми, зрозуміло, наводити їх не станемо. Якщо коротко, то, за словами Остапенко, СБУ планує видати збірки документів, присвячені окремо 1937—1938 рокам, масовим стратам у Биківні, ліквідації Української греко-католицької церкви у 1944—1949 роках та іншим подіям. Окрім того, СБУ вже підготувала пересувну виставку документів, що стосуються Голодомору 1932—1933 років, а також видає Інтернет-журнал «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ» тощо.
Однак багато хто анітрохи не задоволений подібним станом речей. І передусім тим, що Служба безпеки має абсолютну монополію на власні архіви, вирішуючи, які тематичні збірки документів оприлюднювати, а які — ні. А також приймаючи одноосібну ухвалу про те, коли саме викладати на ринок документальної книжки свої (невідомо, ким та якою мірою відцензуровані) розробки. Народний депутат попередніх скликань Ярослав Кендзьор, і без того стурбований тим, що Державним архівом України керує нині комуністка Ольга Гінзбург, урочисто присягнув в інтерв'ю «УМ» особисто зайнятися архівами СБУ. Мається на увазі: подбати про законопроект, який врегульовував би місцеперебування історичних документів державної ваги. Їх слід вилучити зі сховищ спецслужб, переконаний він.
«На шістнадцятому році незалежності немає стовідсоткової можливості скористатися необхідними документами з архівів КДБ. Бо коли звертаєшся, приміром, до сьогоднішньої СБУ з конкретних питань — з місцезнаходження праху Романа Шухевича абощо — Служба безпеки тільки розводить руками і натякає, що всі матеріали вивезено до Росії. Знаю, що дуже багато людей, які звертаються до СБУ, отримують у кращому разі щось на відчіпного, а в абсолютній більшості випадків — взагалі не отримують нічого. Аргументація одна: усі матеріали було вивезено до Центрального архіву Москви. Насправді ж СБУ просто боїться передозувати те, що стосується злочинів її попередників», — вважає Кендзьор.
Втім і до СБУ, і до депутатського корпусу постають запитання: чому перша оприлюднила матеріали про Голодомор (особливу втіху і гордість Служби!) тільки в 2007-му?! Чому другий досі лише говорить про необхідність прийняти якийсь законопроект, якщо на це парламентарії мали 16 років?! Хоча в те, що СБУ вiдкриє свої архіви, віри надзвичайно мало. Все це видається якоюсь утопією. А в тому, що архіви КДБ значною мірою було вивезено до Москви, а агентурні дані — просто знищено, є, між іншим, велика частка правди.
Краще за інших про це міг би розповісти призабутий нині Євген Кирилович Марчук. Коли 20 вересня 1991 року була створена Служба національної безпеки України (попередня назва СБУ), цю структуру очолив саме він. Доти Марчук працював заступником голови КДБ України Миколи Галушка. Цікаво, що в перший день московського перевороту, коли 19 серпня 1991-го ГКЧП спробувала відсторонити від влади Горбачова, Галушко особисто завітав до парламенту. І на запитання Верховної Ради, кому підкориться голова КДБ, якщо з Москви та з української ВР надійдуть протилежні за змістом команди, похмуро відповів: «Виконуватиму ваші вказівки». Однак слова свого Галушко не дотримав. Відразу після розпаду СРСР він, вочевидь, за командою з Москви, евакуював туди найцінніші архіви КДБ i сам перебрався в Росiю.
Слід зазначити, що події тих часів — уже майже міф. А тих, хто знає про них правду, дедалі меншає. І не через природну «команду» відійти до кращого світу. Дехто з носіїв унікальної інформації (як згадуваний уже Марчук) просто перебуває в тіні. І навряд чи відповідатиме на запитання, де поділися архіви КДБ. Та й не той зараз момент, не ті у ЗМІ інтереси...
Водночас не все (і не всі) є так безнадійно відсунутим у минуле. Багато працівників колишнього КДБ й досі залишаються при своїх (трохи скромніших або, навпаки, значно гоноровіших) посадах. Пригадується безкінечне обурення Степана Хмари, коли той з'ясував, що як свідка у «справі 9 березня» його збирається допитувати Володимир Пристайко, який свого часу того ж таки Хмару і садив. «За совєтських часів він був полковник, а тепер став генерал-лейтенантом», — казав Хмара. Кавалер ордена Святого Станіслава Володимир Ілліч Пристайко у 2002-му був ще й заступником голови СБУ. Це — маленький штрих до відповіді Марини Остапенко на запитання про пуповину, яка пов'язує СБУ з усіма попередніми абревіатурами, які колись прикрашали фасад цієї структури.
«Виходити слід з того, — зазначила Остапенко в коментарях для «УМ», — що Служба безпеки не є правонаступницею радянських органів. Настійливе порівняння з 1937 роком з боку засобів масової інформації багато в чому посприяло формуванню засад прозорості у діяльності української спецслужби. Ми, розуміючи всю безпідставність таких тверджень, почали розповідати людям, чим насправді спецслужба займається, чим ми керуємося у щоденній діяльності та на яких принципах захищаємо безпеку держави (...)».
Й аби зовсім відійти від «настійливих порівнянь з 1937 роком», Остапенко нагадує, що на початку творення Служби функціонувала так звана Комісія з переатестації особового складу СБУ. До комісії входили поважні громадські діячі, а також політв'язні брежнєвської доби, які вивчали мало не кожну особову справу екс-кадебіста, а нині — пошукача роботи в новоутвореній спецслужбі. Через подібне сито не проскочив, мовляв, жоден сумнівний претендент. Біда тільки в тому, що проіснувала та диво-комісія зовсім не довго. «Михайло Горинь входив у цю комісію і казав, що вони звільнили тоді 30 генералів. Але прийшов Юрій Збітнєв (депутат І скликання, пізніше — голова партії «Нова сила», кандидат у Президенти у 2004 році. — Авт.) і поставив питання про її доцільність на засіданні ВР, тож комісію і ліквідували...», — розповів «УМ» Василь Овсієнко.
Вдруге питання люстрації порушували у 2004-му, після Помаранчевої революції. Втім стосувалось воно вже не колишніх працівників радянської спецслужби. А що з тієї ідеї вийшло загалом — ми й так усі добре знаємо. Краще й не говорити — не псувати собі настрій.
Говорячи про репресії 1937-го, ми так і не згадали жертв тодішнього терору... Але звернути увагу на теперішні відтінки цього давнього трагедійного полотна видається не менш важливим. За даними прес-служби СБУ, в період з 1927 по 1990 рік в Україні було репресовано 1 мільйон 67 тисяч 355 осіб. Цифра ця чомусь здається непереконливо маленькою. Як розповідав «УМ» Василь Овсієнко (пан Василь був вперше заарештований у 1973 році, а вийшов на волю у 1988-му), у таборах Мордовії він ще зустрічав політв'язнів сталінської доби. Зокрема, відомого тюремного «рекордсмена» Данила Шумука — Шумук провів за гратами 47 (!) років і помер дев'яносторічним в 2004-му. За словами сталінських в'язнів, яких зараз фактично не лишилося в живих, протриматись до кінця в «концтаборах» СРСР могли одиниці.
«Шахти, лісоповали, рудники — люди гинули там, як мухи. Людьми їх вже й не вважали. То була «лагерная пыль». В'язнів тримали в бараках під замками, там сморід стояв надзвичайний, антисанітарія... Харчування й одягу не вистачало. Воші, блохи, дизентерія... Голод... Певний час в концтаборах верховодили кримінальники. І коли прибував етап «політичних», вони грабували їх, відбирали все, що могли. Коли ж на зони почали надсилати повстанців УПА, багато що змінилося — ті таку наругу просто не терпіли... Все, що відбувалось тоді, й порівняти не можна з умовами, в яких ми перебували в 70-80 роках. Коли я прибув у свій табір, то зустрів там Миколу Кончаківського. Здоровенний такий вуйко був, поклав мені руку на плече і каже: «Нічого, пане Василю, відсидите не гірше людей...». Я як почув, що він сидить уже 29 років, то мені з моїм терміном стало якось незручно», — говорить Василь Овсієнко.
Хотілося б знати, а чи незручно комусь перед самим Овсієнком? Бодай комусь і бодай за щось? Серед тих, мається на увазі, в чиїй владі цю незручність усунути. Поки ще є час...
На Черкащині неподалік села Новоселиця Чигиринського району виявлено розритий скіфський курган «Устина могила». «Ми виявили це випадково, коли вибралися на тамтешню висоту, звідки як на долоні відкривається неймовірної краси місцина. >>
У найстарішому столичному кінотеатрі «Жовтень» днями презентували документально-ігровий фільм режисера Тараса Химича «Легіон. Хроніка Української галицької армії 1918-1919». Фільм створений командою львівської студії Invert pictures. >>
Вчора, 22 березня, було поховано тіло відомого українського журналіста, редактора iнтернет-видання «Українська правда» Георгія Гонгадзе. Зайве нагадувати, ким був Георгій і чим стала для України його смерть, а точніше, ті обставини, котрі супроводжували його викрадення та вбивство у 2000 році. >>
«...Ми, учасники бойових дій воїни-«афганці», підемо з Майдану, якщо побачимо, що нормально запрацює уряд, економіка держави оживе, політики почнуть виконувати свої обіцянки; побачимо, що люстрація посадовців проводиться, відбувається очищення від кримінальних елементів у владі, та й просто на вулицях», — говорив у інтерв’ю Олег Міхнюк 22 лютого 2014 року, яке згодом увійшло у книгу Валентини Розуменко «Майдан... >>
Два роки тому в Києві відбулися події, які увійшли в історію як «криваве Водохреще» або «Вогнехреще». Тоді на Народному вічі в центрі столиці зібралося кілька десятків тисяч мітингувальників, які висловили своє обурення ухваленими напередодні диктаторськими законами. >>
