13 січня — знаменна дата для поета-дисидента, радянського політв'язня, шкільного учителя іноземних мов Івана Коваленка. Цього дня 1919 року він народився (сьогодні йому виповнилося б 85). А через 53 роки, того ж таки 13 січня, його арештували. «Перевиховували» у таборі суворого режиму ВС-389/35 у Пермській області разом з Іваном Світличним, Валерієм Марченком, Семеном Глузманом, багатьма іншими дисидентами. Значна частина творів Івана Коваленка була втрачена у роки війни і перебування у радянському концтаборі. Збережений творчий доробок налічує близько 400 поетичних, публіцистичних творів і перекладів. Повне їх зібрання підготувала до друку його донька Марія Кириленко, яка люб'язно надала спогади Івана Коваленка про зустріч з отцем Василем Романюком. «Батько часто згадував про цю зустріч і вважав її знаменням Божим, — розповіла Марія Іванівна. — Він був упевнений, що та потужна духовна підтримка, яку йому судилося одержати на шляху до табору, допомогла йому пережити роки неволі.»
...Змушений сказати хоч кілька слів про себе. Влітку 1972 року я був засуджений закритим судом за свої вірші, надруковані у Чехословаччині й Канаді, та за розповсюдження самвидаву — на 5 років суворого концтабору. Після суду мене кинули до одиночної камери («підсадні качки» після суду вже не потрібні), де я провів два місяці, доки, вже восени, мене відправили по етапу до табору. Першою «пересадкою» була сумнозвісна харківська тюрма — «пам'ятник», що залишила Україні Катерина ІІ. Помістили мене знову в одиночну камеру у підвалі. Через розбиті вікна проникає холодне морозне повітря. Ніяких матраців і ковдр. Промучився ніч, на поліпшення умов не сподівався. Але на ранок до мене завітав сам начальник тюрми. Почав з цікавістю розпитувати, за що засудили (тоді відправляли по таборах перших засуджених політв'язнів «призову» 1972 року). Я розповів йому, що засуджений за вірші. І раптом чую: «Я переведу вас у камеру для вагітних жінок, що зараз порожня». Мабуть, зглянувся на мій уже похилий вік, а може, «провина» моя не здалася йому такою вже страшною, але опинився я після пекла в раю: світла камера без «намордників», ліжка на сітці, матраци, ковдра, подушка.
Та найбільше мені потрібно було не це, а жива людина, з якою я міг би говорити, бо за час перебування в одиночному ув'язненні зовсім здичавів. Тому наступного дня спитав у наглядача, чи є в тюрмі інші політв'язні з України. Він байдуже відповів: «Учора привезли якогось попа, якщо хочете, я переведу вас до нього». Так я опинився в одній камері з майбутнім Патріархом України Володимиром. Треба зазначити, що тоді я зовсім не поважав попів, бо панувала думка, що відсотків на 90 вони були агентами КДБ, видавали органам усі таємниці, довірені їм людьми на сповіді, доносили на тих, хто відвідує церкву, хрестить дітей тощо. Та я одразу зрозумів, що це мав бути зовсім інший священик, оскільки засудили його як політичного злочинця; зрозумів, що це був справжній наставник і служитель Божий. Через те я охоче погодився перейти в його камеру. Там було жахливо, як і годилось. Зварені з суцільного заліза ліжка, розбиті вікна, намордник, холод. Незважаючи на це, мені одразу ж стало тепло від зустрічі з отцем Василем. Для знайомства і взаємної перевірки не потрібно було й хвилини. Взаєморозуміння йшло від Бога. Отець Василь був вищим за мене на зріст, худим, як і я, але дещо молодшим, з дуже виразними, проникливими очима. Від усієї його постаті йшла велика сила і великий спокій.
Зразу ж після знайомства потекли наші безкінечні розмови... Він відбував уже другий термін покарання, на долю не нарікав, жив багатим внутрішнім життям. Я зрозумів, що отець Василь не закінчував ніяких престижних вищих духовних закладів (з того часу минуло вже 25 років, і я можу бути дещо неточним у викладених фактах). Але був духовним Пастирем милістю Божою. Довгий час був священиком у Космачі, легендарній столиці УПА. Потім церковні власті ганяли його по глухих закутках. Приводом були його зв'язки з видатними українськими дисидентами. Правозахисна діяльність та опір офіційним церковним властям закономірно привели його на лаву підсудних. А що не зрікався своїх поглядів, не визнавав себе винним, то отримав такий довгий термін особливого режиму. Не було, мабуть, в ті часи жодного з гнаних, переслідуваних за правозахисну діяльність або згодом і знищених, кого б він не знав особисто і кому б не допомагав. Яке б прізвище з відомих мені українських дисидентів я б не називав, він кожного знав особисто. Особливо схилявся він перед Аллою Горською, називаючи її «газдинею Києва». Вінчав подружжя Заливах, когось хрестив самого, у когось — дітей. Та не це мене вразило. Вразила надзвичайна висока духовність і культура отця Василя. Напам'ять знав увесь Новий Заповіт, цілі розділи промовляв українською мовою, цитував апостолів Петра і Павла. Крім того, отець Василь був обізнаний у питаннях філософії, в багатьох релігіях світу. Я теж про це багато знав, і ми годинами розмовляли про буддизм, даосизм, іслам тощо. Особливо він знався на індуїзмі.
Отець Василь був переконаний, що і в ув'язненні його вищий обов'язок — вчити і просвіщати. Кого? Тюремщиків. Вправно писав російською мовою глибокі за змістом і духом проповіді, які спершу читав мені. Тоді наче розсувалися стіни камери, і здавалося, що ти опинився у храмі, де чути слово Боже... Я одразу відчував на собі цілющий вплив його високого слова. «Навіщо ви пишете, та ще й російською? — питав я. — Все одно одберуть, знищать». На що отець Василь відповідав: «Тому що їм належить, перш ніж знищити мої проповіді, прочитати їх. А мова їхня — російська. Прочитають і, може, комусь западе Боже слово в душу. Може, стануть людянішими. Адже знаєте притчу про сіяча і зерно».
Отець Василь був людиною, яка сполучала глибоку віру з добрими ділами, бо відомо, що віра без добрих діянь мертва. Він був благодійником і великим конспіратором. Заснував фонд допомоги сім'ям репресованих, запропонував таку допомогу і моїй сім'ї, дав потрібну адресу, але її відібрали при черговому шмоні на етапі...
Сім днів у товаристві отця Василя промайнули як один. Він дуже укріпив мій дух на всі табірні літа. Я бачив, як він терпляче і стійко переносив усі тюремні злигодні — і вчився у нього. Разом нас повезли і далі по етапу. У тюрмі важкі умови, але в столипінському вагоні незрівнянно важчі, про це вже багато написано. І тут отець Василь виявляв дивовижну витримку, підбадьорював і знов-таки допомагав чим міг іншим. Їхали разом 5 діб. Далі наші путі розходилися. Отця Василя везли в Мордовію, мене — на Урал. Розлучилися уночі, міцно потиснули один одному руки, бажаючи триматися. Більше наші шляхи не перетиналися, хоча час від часу ми обмінювались вітаннями через отця Юрія Бойка.
Підготував Радислав КОКОДЗЕЙ.
Патріарх Володимир — у миру Романюк Василь Омелянович. Народився 1925 року в с. Хомчин (Івано-Франківська обл.). 1944 р. засуджений на 10 років ув'язнення за участь у національно-визвольній боротьбі; працював на копальнях (Колима). 1959 року закінчив Вищі богословські курси в Івано-Франківську, згодом — Московську духовну семінарію. У 1964-1972 роках — священик на Івано-Франківщині. 20 січня 1972 року засуджений на 7 років позбавлення волі та 3 роки заслання за активну правозахисну діяльність; перебував у таборах Мордовії та Якутії. 1979 року увійшов до Української Гельсінської Групи. Після відбуття заслання емігрував на Захід, 1990 року повернувся в Україну. Всеукраїнський Православний Собор УПЦ КП 21 жовтня 1993 р. обрав його Предстоятелем УПЦ КП із титулом Патріарха Київського та всієї Руси-України; інтронізація відбулася 24 жовтня у Софіївському соборі Києва. Знайдений мертвим 14 липня 1995 р. за нез'ясованих обставин. Захоронений біля головного входу до Святої Софії.
У січні 1972 року в Україні розпочалася хвиля масових репресій проти «носіїв інакомислення», передусім — творців і поширювачів самвидаву. У Львові у перші дні цього «великого погрому», пов'язаного зі «справою Добоша», арештували, серед інших, Вячеслава Чорновола, Зиновію Франко та Ірину Калинець, у Києві — Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Леоніда Плюща, Василя Стуса. Всього у січні-травні 1972 року було ув'язнено понад 100 осіб — провідних журналістів, учених, медиків, митців. Тисячі людей викликали на допити, залякували, обшукували, змушували бути свідками на судових процесах. З протестами проти цих злочинів виступали як громадяни України, так і представники української діаспори. Однак політичні арешти тривали аж до виходу України з СРСР.
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
