Зроби сам

      Вам доводилося бачити, щоб міністр легкої промисловості власноручно прав речі в тазику, а міністр сільського господарства підв'язував помідори? Ми стали свідками, що вони це вміють.  І хай цим міністрам ще немає шістнадцяти років, але приємно, коли посадовці здатні на щось конкретно корисне...

Як засновуються міста

      У цьому містечку, змодельованому під реальне життя, не дотримуються чітких ієрархій. Скажімо, керує тут мер, а йому підпорядковуються міністри. Але все ж обриси суспільних стосунків є. І це важливо, бо дітям, які перебувають в соціально-трудовому комплексі «Відродження» у селі Рибці Сумського району, навчитися жити в соціумі необхідно і — непросто. Належить комплекс Сумському обласному центру ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів. 

      «Реабілітація ускладнюється й тим, що, крім фізичної або психічної недуги, ці діти мають занижену самооцінку. Вони не часто спілкуються з широким товариством, а тому закомплексовані. У них не розвинені навички дрібної моторики, інші здібності, які полегшують можливість зайняти своє місце у суспільстві, — каже директор центру Олена Шовкопляс. — Вони часто відчувають себе вигнанцями. Адже до всіх перерахованих проблем додаються ще й суспільні забобони. Ми всі, на жаль,  знаємо, наскільки наше суспільство не  готове приймати інвалідів у звичайне середовище.  А тим більше — в дитяче. Тому спочатку ці діти не можуть стати рівноправним членами дитячих колективів. Пізніше відсутність трудових навичок не дозволяє їм інтегруватися в доросле життя...»

      У минулому році були працевлаштовані чотири інваліди, які проходили реабілітацію у центрі. Загалом послугами закладу минулого року скористалися 2063 пацієнти. Звичайно, різного віку. Але цифри все ж неспівставні. «Як поліпшити процес інтеграції?»— ставили запитання фахівці.

      Тим часом обласний благодійний фонд «Благовіст», який уже має чималий досвід роботи з дітьми з особливими потребами, знайшов можливість навчати дітей-інвалідів початковим премудрощам комп'ютера. У їхньому становищі це стало б доброю допомогою для можливого працевлаштування. «Прийшли із цією пропозицією до Олени Миколаївни Шовкопляс, — розповідає президент фонду Галина Карпенко, — а вона нам назустріч — свої ідеї. Поміркували разом і згодилися, що тут потрібен новий проект». Так народилася програма «Містечка самостійного життя».  Дітям в ігровій формі пропонують виконувати соціальні ролі, набувати необхідних практичних навичок, учитися спілкуватися і підтримувати одне одного. «Благовіст» сам надав допомогу — комп'ютерами, пральною машиною, мікрохвильовою пічкою, а також знайшов спонсорів, які підтримали проект, — Всеукраїнський  благодійний фонд «Крона», концерн «Укрросметал», приватних осіб. Так і народилося  містечко у Сумському районі, у комплексі в Рибцях.

      «Важливо, що запропонували не просто звичну матеріальну, грошову допомогу, — каже Олена Шовкопляс. — Нам допомогли створити найвагоміше — нові методи реабілітації. Бо ж інтеграція є найважчим етапом у житті таких дітей. Їхнє лікування, здобуття початкових навичок — це у нас відпрацьоване. А от звикнути відчувати себе самостійними... На жаль, розрахована програма всього на дев'ять місяців. Ми, звичайно, намагаємося охопити чимбільше дітей».

      «Усього пройдуть навчання 24 групи — по три групи з восьми-дев'яти дітей щомісяця, — розповідає керівник проекту Ганна Алещенко. — Робота ведеться  за трьома напрямами: обслуговуюча та сільськогосподарська праця і комп'ютерне навчання. Особливо багато чому можуть навчитися діти з районів. Дехто з них ніколи не бачив комп'ютерів, пральної машини, «мікрохвильовки»... Ми почали працювати у червні. Комусь довелося  вперше самому зробити бутерброд, комусь — працювати на городі. Але це ті навички, які можуть знадобитися їм щодня...»

Що можна купити за «рибчики»

      Майдан Відродження, Ялинова площа, площа Друзів, Яблуневий узвіз, Вишневий провулок — так позначили куточки свого містечка його жителі. Екскурсію нам проводить 17-річна конотоп'янка Катя Малянова, мер «Містечка самостійного життя». І для початку пропонує отримати місцеву валюту в Банку дядечка Скруджа. Ми беремо з рук касира симпатичні «рибчики». Що на них можна буде придбати, обіцяють показати згодом. А поки знайомимося із міністром сільського господарства Ярославом Кириченком та сільгоспгрупою, яка сьогодні вивчає помідор.

      На столі — картинки, свіжі помідори, банка з консервацією. Вихователь пропонує перейти від теорії до практики. І діти беруть мотузочки, аби на невеличкому городику з назвою «Родичі гарбузові» підв'язати помідори. Найважче це дається Саші. Хлопчик глухонімий, із ним складно порозумітися. Для цього потрібні терпіння та час. Те й інше в дефіциті для батьків удома. Їм часто простіше зробити щось самим. Але якщо хлопчик освоїть ази домашніх премудростей, а головне — навчиться без роздратування сприймати інших, наскільки легше стане і йому самому, і батькам.

      У навчальній кімнаті «Чистюля» міністр легкої промисловості Таня Рогозіна схилилася над тазиком. Прання проводять двічі на тиждень. Вже навчилися керувати пральною машиною. 10-річний міністр і раніше намагалася допомагати вдома, але робити дівчинці це непросто. На одній руці у неї лише один пальчик. Але прання цілком освоїла. Ще саме тут, у Рибцях, навчилася складати свої речі.

      У сусідній кімнаті хлопчики прасують. Виявляється, це цілком можна робити, якщо вільно діє лише одна рука, — варто лише потрудитися.

      Пришивання гудзиків, нарізка салату, виготовлення килимків, оволодіння клавіатурою комп'ютера, приготування бутербродів... Те, що для здорових дітей — звичайні речі, тут — сходинки подолання та засвоєння.  Звісно, у програмі задіяні далеко не всі діти, — багато залежить від діагнозу й, відповідно, можливостей навчання і розвитку. Для тих, хто може вчитися, це ще й сходинка до майбутнього. Катя Малянова розповідає про знайому дівчинку. «Якби я не потрапила в Рибці, — поділилася та з Катею, — я б не знала, що таке життя».

      До речі, для чого ж знадобляться «рибчики»? Катя заводить нас до яскравого намету — кафе «Полуничка». Тут продають сік, печиво, цукерки, ще — бутерброди, виготовлені дівчатками. Кожен може зайти, подивитися на ціну, порахувати свої гроші і придбати, що хоче. Хтось, можливо, у такій «магазинній» ситуації опиняється знову-таки вперше. І знов-таки набуває досвіду.

      Собі вибираю бутерброд та сік. Дівчатка, хвилюючись, беруть товар лопаточкою, кладуть на серветку, чемно припрошують. Смачно!

      «...Нам ще потрібні пошта, телеграф, залізничний вокзал, аеропорт, — перераховує Олена Шовкопляс і сміється. — Свого часу колишній  заступник голови обладміністрації Микола Соколов, який нами опікувався і завжди допомагав, сказав на мої запити, що мені ще, може, й вертольота схочеться. А чому? Може, і гелiкоптер буде потрібен!»

Якому відомству належать інваліди?

      Комплекс у Рибцях діє вже п'ятнадцять років. І гарантовано можна сказати: якби не запити Олени Шовкопляс, навряд чи був би на Сумщині такий осередок. Як навряд чи був би й центр реабілітації в обласному центрі. Ні, певно, був би, звичайно. Але не такий. Чомусь здається, що було б менше пошуку, менше тепла, менше любові. Олена Миколаївна пишається своїм колективом. Зараз стоїть питання про скорочення штату на 66 осіб.

      Проблема в тому, що на початку центр належав відомству медичному. Але коли маєш справу з інвалідами, розвиток у них певних навичок, моменти реабілітації стають складовою процесу оздоровлення. Соціальна ж реабілітація — сфера вже не медична. Отож із медичного підпорядкування центр перевели під крило соціального захисту. Тепер, зрозуміло, стоїть питання, що лікарі в такому закладі працювати не можуть — їх потрібно скоротити. Як розірвати ці складові, не пояснить ніхто, крім чиновників, які приймають рішення. Олена Шовкопляс не нарікає і мужньо погоджується: що ж, є нові вимоги, будемо шукати нових шляхів роботи. Батьки шоковані, бо не уявляють, як і чому один заклад, такий комфортний і потрібний їхнiм дітям, обов'язково треба відомчо розчленувати? Але ж хто рахуватиметься з медико-соціальними потребами дітей-інвалідів десь у областях, якщо існують двi окремі структури там, у Києві. І є папери, на яких хтось написав закони та розпорядження. А це, зрозуміло, значно важливіше, ніж якісь там люди, тим більше діти, тим більше — інваліди. Така ось, виходить, наша державна логіка.

      За постановою Кабміну й відповідним наказом Міністерства праці та соціального захисту, тепер діти зможуть приїздити до Рибців безкоштовно лише один раз на рік. Якщо раніше це прилаштовувалося до родинних потреб: дитина могла приїхати сюди на коротший час, але, наприклад,  двічі, скажімо, на канікулах, то тепер другий раз уже буде платним. Це рішення вступає в силу з першого січня.

      Що ж, знайдуться, звичайно, батьки, здатні заплатити за оздоровлення своїх дітей. Але далеко не всі.

      «У сусідніх областях, де знають про застосування нами іпотерапії, може, будуть раді такому нововведенню, — каже Олена Шовкопляс. — Раніше вони не могли до нас приїздити. При впровадженні платних послуг це стане можливим». Певно, що так. Іпотерапія — чудовий шанс для багатьох. Навіть діти, які через дитячий церебральний параліч ніколи не вставали, не могли й голови тримати, на конях навчаються цьому. Рухи коня ніби відкидають дитину назад, змушуючи триматися в сідлі. Розуміння того, що ти не в ліжку, а десь вгорі, на коні, можеш впасти, а тому маєш триматися,  включає сили організму, що дрiмають.  «Якщо переходити на медичну термінологію, — пояснює Олена Шовкопляс, — то тут виникає біологічний зворотний зв'язок. Коли активно осягається щось за ланцюжком «рука-око-мозок», то це закріплюється у мозку, може закріпитися навіть на все життя».

      Що ж, хай би зробили платними певні види лікування та оздоровлення, а не перебування тут дітей з області, для яких Рибці стали шансом на участь у загальному житті. Втім постанову  вже видано. І треба жити далі.

      ...Олена Шовкопляс, зі своєю невсипучою енергією, за допомогою благодійного фонду придбала порожнiй сільський клуб. Він — через скверик від комплексу. Ось там би зробити й «пошту», й «вокзали» — розширити «Містечко самостійного життя», яке, на думку директора центру, може стати прообразом подальшої розбудови системи реабілітації та інтеграції. Одна біда: свого часу від клубу відрізали електрику, і тепер, аби підключити її, вимагають чималих грошей. Бо ж загалом про клуб згадують лише тоді, коли у село приходять вибори і треба десь розташувати дільницю. До речі, вибори на носі. Чи хоч одна партійна сила кинеться подбати хай не про дітей-інвалідів — про клуб, де буде виборча дільниця? Щоб світло потім лишилося і для інших потреб. Слабо?