Як треба спілкуватися з «ланцюговими псами демократії»

      «Вам це питання треба — ви і займайтеся! Навіщо мені створювати вам інформаційний привід, який я не хочу?». Так відповів найпалкіший борець із корупцією й захисник ідеалів Помаранчевої революції Юрій Луценко на прохання кореспондента «Української правди» прояснити, де працює його дружина. Йдеться про такий собі «корупційний скандал» — днями «УП» розповіла, нібито під час керівництва Луценка в Міністерстві внутрішніх справ Юрій Віталійович був зацікавлений у тому, щоб фірма «Українські новітні телекомунікації», в якій Ірина Луценко значиться фінансовим директором, стала посередником у наданні МВС послуг мобільного зв'язку. Ідеться про дуже солідні суми, і якби така інформація була оприлюднена десь на Заході, без розслідування б не обійшлося.

      Однак насамперед не обійшлося б без пояснень з боку самого політика, хай би ким він був. Щодо Юрія Луценка, то в «України молодої» є підстави стверджувати, що насправді до корупційного скандалу справа не дійшла завдяки самому екс-міністрові — саме він зупинив дію відповідного розпорядження, підписаного його заступником. Але річ не в цьому. А в тому, ЯК Луценко зреагував на запитання «УП», замість того, щоб одразу ж усе розповісти, пояснити, надати відповідні документи.

      На жаль, в аналогічних випадках приблизно так само реагують усі українські політики. Щодо «біло-синіх» та їхніх ідейних «супутників» — тут усе зрозуміло і геть не прикро. Інша річ — ті, кого ми за звичкою називаємо нашими не лише в лапках...

      «Вільна преса», «четверта влада», «ланцюгові пси демократії» — яких тільки компліментів не чули ми, журналісти, на свою адресу від політиків. «Помаранчевих» і «рожевих», які під час революції співали оди нашій — тих, хто ризикував писати правду про тодішніх можновладців — сміливості й неупередженості. «Синьо-білих» і, знову ж таки, «рожевих», які тепер б'ються в екстазі від кожного «викривального» слова в бік «помаранчевих». Сіро-буро-малинових, усіх мастей і відтінків — під час кожних виборів, коли вони ладні водночас засипати нерідко одного й того самого «сторожа демократії» пряниками й забивати батогами, залежно від того, на чий млин мимоволі (або й цілеспрямовано) ллє воду його черговий матеріал. Вони тішать наше самолюбство лестощами, але завтра ті самі вуста, з яких сьогодні тільки б мед пити, сиплють прокльонами, «мордами» й «зайками». Бо в кожної політичної сили є свої «калашнікови» — тільки діють вони по-різному. Хтось розпускає руки, хтось подає до суду, а комусь достатньо лише презирливо кинути в бік журналіста: «продажний», «куплений», «замовний»...

      «Той день, коли політик вирішить, що він досконалий, і перестане сприймати інший погляд на себе у засобах мас-медіа, буде днем смерті цієї людини як політика», — у щирому спілкуванні з журналістами на початку нового 2005-го року сказав щойно обраний Президент Віктор Ющенко. Ми аплодували й тішилися з того, що про часи кучмівської свободи слова, що веде на барикади, можна забути, зустрінувши справжню свободу. А потім — минуло якихось півроку — у відповідь на заклики «демонструвати недосконалість» політиків і підштовхувати їх до прозорості й відкритості пролунало «веди себе як журналіст чемний, а не кілер найнятий». Хоча досить було визнати: так, є помилки й перегини, виправимо...

      Відтоді Президент навчився спілкуватися з пресою й значно спокійніше сприймати часто дуже неприємні запитання. Бо хай там що, а Президент у нас таки демократичний. Але скільки часу мине перед тим, як випробування свободою слова пройдуть усі українські політики?

      «Ниці брехуни», «зрадники», «це навмисна провокація, я знаю, хто вам платить!», «на кого ти працюєш?». Такими словами «вітають» «сторожів демократії» політичні діячі, у яких журналісти намагаються взяти коментар на слизьку для співрозмовника тему. Мовляв, від «ворожої» преси ми всякого могли чекати, але ви... «Ну як, як ви, продажні шкури, можете писати про мою дорогу дачу — завищені амбіції при торгах за місця у списку — незаконні прибутки — невідповідність передвиборчим обіцянкам, якщо вважаєте себе демократами (а отже, моїми симпатиками)? Мовчіть у ганчірочку й складайте мені оди, бо інакше програє не моя політична сила — програє Україна...»

      Біда в тому, що так воно зазвичай і є. І я, працюючи у друкованому виданні, яке має певні симпатії й переконання, часто не напишу про те, що знаю. Що це — зрада власних поглядів як готовність до продажності чи самоцензура на благо майбутнього палко улюбленої країни? У будь-якому разі, пишатися тут нічим. Залишається лише мріяти про те, що колись таки настануть часи, за яких відверта розповідь про ті вчинки політиків, які йдуть врозріз із їхніми деклараціями, буде сприйматися всіма сторонами як ознака професійності, а не «підстава». Панове політики, «наші» й просто наші, вам усім до справжньої свободи слова ще рости й рости. І що швидше ви це визнаєте, то швидше усі ми разом доростемо до реальної демократії.

      ...А те, що матеріали про такі-ось «корупційні скандали» зазвичай «нізвідки» не беруться — хтось їх «підкидає», комусь вони вигідні й нерідко хтось їх таки фінансує, — теж правда. Але це це вже зовсім інша історія.