Цю людину можна сприймати по-різному: хтось вважає його диваком, хтось — прикладом для себе, а хтось — звичайнісінькою людиною, якій ніколи не сидиться на місці. Незважаючи на тяжку недугу, Володимир Фінюк укотре довів сину та фізично здоровим людям, що життя прекрасне, у незвичний спосіб — пройшовши до Києва з Луцька на милицях за 29 днів!
Володимир Фінюк родом із села Острів Ківерцівського району Волинської області. Після закінчення школи освоїв спеціальність інженера-будівельника у Рівненському інституті водного господарства. А от на роботу повернувся працювати у Луцьк. Двадцять років пропрацював в «Оздоббуді». Саме він був причетним до зведення будівлі РАГСу, архітектурного ансамблю київського Майдану, Палацу учнівської молоді... І, напевне, Володимир і досі займався б улюбленою роботою...
Але наприкінці дев'яностих чоловік вирішив подарувати своєму татові невеличкий тракторець Т-16. Та користуватися цим витвором техніки довелося недовго: у 1998 році Володимир сів за руль трактора і несподівано перевернувся. Під залізом опинилося півтіла. Вердикт медиків був невтішним: переломи хребта та тазостегнових кісток. Операція в одній із луцьких лікарень, на жаль, очікуваних результатів не дала: під час неї невеличка частина хребта порушила захисну тканину спинного мозку... Три місяці чоловік був прикутий до лікарняного ліжка. Без допомоги не міг навіть поворухнутися. Інколи подихати свіжим повітрям Володимира вивозили надвір в інвалідному візку.
— Пам'ятаю, який я був радий, що за стільки місяців нарешті вдалося обійти на милицях свій будинок, — згадує Володимир. — Та мені було тільки сорок чотири і вірити у те, що зі мною трапилося, я не хотів. Два роки жив у страшній депресії, намагався інколи втопити своє горе і у чарці. Всі мої душевні та фізичні страждання зі мною мужньо переживала моя дружина Ніна.
Якось випадково на вулиці Володимир зустрів незнайому жінку, яка тицьнула йому до рук листівку з написом «12 кроків до духовного відновлення». Відтоді, як Володимир зателефонував за вказаним номером, його життя кардинально змінилося, відновилася душевна рівновага, налагодилися стосунки з доньками Юлею та Олею і сином Валентином.
— Мені вдалося позбутися залежності від своїх милиць та страхів, — каже чоловік. — Завдяки цій програмі зрозумів, що життя продовжується. І неважливо, яке у тебе тіло, адже це тільки те, що ми бачимо зовні. Окрім ганебного гріха — заглядання у чарку, як виявилося, в мене були ще й злоба, і ненависть. Після програми перестав звертати увагу на хворобу, плакати та жаліти себе. Мені вдалося змиритися з тим, що я не можу підбігти до тролейбуса, який рушає за п'ять метрів від мене.
Тренування рук та ніг Володимир розпочав у санаторії для спинальників. Саме тут вперше обійшов озеро, подолавши відстань у два з половиною кілометри. А якось по радіо почув про те, що двоє чоловіків в інвалідних візках збираються зійти на найвищу вершину України. З того моменту й у Володимира зародилася думка: хай там що, але він підніметься на Говерлу. Він твердо вірив: дорогу здолає лиш той, хто йде. Через два роки важких тренувань Володимир і справді поглянув на світ разом із сином з Говерли.
У Луцьку Володимир Фінюк звернувся за підтримкою до Центру інвалідного спорту Волині. Спочатку там не могли повірити, що зі зламаним хребтом можна підкорити Говерлу. З коштами на таку екстремальну подорож допомогли волинські меценати. А в мандрівці чоловіка підтримували дружина та дев'ятирічний син Валентин.
— Помітив, як життєствердно вплинуло на сина наше сходження на найвищу українську гору. Адже він був свідком того, як здорові люди, які піднімалися того дня на Говерлу, поверталися з півдороги, — розповідає Володимир.
А 12 червня Володимир та Валентин з Луцька вирушили пішки до Києва.
— Якось по дротовому радіо почув, що одна з київських газет організувала та підтримала стокілометровий перехід інваліда, присвячений якійсь події, — розповідає чоловік про мотиви своєї подорожі. — Ще до свого каліцтва мріяв подолати чотириста кілометрів з Луцька до Києва слідами діда по маминій лінії Петра Веселухи. А він проходив такий маршрут кілька разів за життя. У 1941 році діда Петра мобілізували до Радянської армії. Але практично відразу біля Луцька їхній ешелон розгромили німецькі штурмовики. По ворожих тилах дідусь зі своїм товаришем дійшли до своїх аж під Києвом. Але через кілька днів радянських вояків оточили, і дід Петро потрапив до німецького полону. У столиці йому вдалося втекти. Згодом невідома жінка перевезла Петра на ручному візку, накривши соломою, до околиці лісу. Впродовж двох з половиною місяців тилами дідові вдалося дістатися додому. Тому свій похід із сином в першу чергу присвятив дідові, а також усім тим, хто загинув у боротьбі за Україну.
— На початку Житомира нас зустріла група людей на інвалідних візочках. Пройшли поруч зі мною та сином через усе місто, — ділиться враженнями від подорожі Володимир. — Під час розмови з цими людьми сказав, що здоров'я та душевний стан людини не залежить від її тіла, адже не тільки у здоровому тілі буває здоровий дух.
Уже поблизу столиці ледве дійшли з сином до знаку «Київ — місто-герой» через втому, — продовжує Володимир. — У столиці нас зустрічали працівники Волинської облдержадміністрації, волиняни та кияни. Вони вітали нас піснею «Волинь моя». Там же випадково зустрілися з найсильнішою людиною світу Василем Вірастюком. Він назвав нас мужніми людьми. У Києві поклали квіти до пам'ятника воїнам-афганцям, засновникам столиці, проїхалися вулицями міста. А вночі завдяки сприянню Волинської облдержадміністрації повернулися до Луцька.
— Найближчим часом ще кудись збираєтеся? — запитую.
— Один зі знайомих запропонував мені долучитися до руху людей на інвалідних візочках по Європі. Сподіваюся, це вдасться реалізувати.
«Якщо я зі зламаним ребром мішок картоплі не зможу перенести за раз, то я її перенесу в кишенях», — під таким девізом живе Володимир Фінюк. Погодьтеся, не багатьом здоровим людям вистачає такої простої житейської мудрості...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
