«Втеча вiд реальностi». Художник Агiм Сулай.
Раніше «УМ» повідомляла про те, що Генеральна прокуратура відновила розслідування справи проти народного депутата V скликання Андрія Шкіля за участь у подіях 9 березня 2001 року та акції «Україна без Кучми». День по тому прес-служба ГП спростувала дану інформацію, заявивши — дослівно — що слідство «призупинено». Оскільки «Україні молодій» не пощастило дістати вичерпну відповідь у речників Генпрокуратури, повідомлення від ГП залишило підозру, що цю справу Різницька спробує поексплуатувати ще. Можливо, ми помиляємось. I щодо «чистоти намірів» теперішнього керівництва ГП зокрема. Але рiч у тiм, що стаття 206 Кримінально-процесуального кодексу України чітко визначає випадки, коли зупинення досудового слідства є можливим. Зокрема, якщо не встановлена особа того, хто скоїв злочин або ж підозрюваний подався «у біга». А стаття 212 КПК говорить про те, що будь-яке кримінальне провадження мусить закінчитись або передачею справи до суду, або закриттям її (за недоведеністю участі підозрюваного у вчиненні злочину), або ж застосуванням щодо обвинуваченого заходів примусового лікування. Закрити «справу 9 березня» за відсутністю в ній складу злочину було б єдиним правильним рішенням. Єдиною повною і вичерпною відповіддю на всі запитання. І проблема не тільки у Шкілі, який, відмовившись від депутатського імунітету, є зручною мішенню для нових спроб притягти його до відповідальності за діяння, яких він не скоював. Проблема є ширшою, і полягає вона в тому, що влада досі не висловила свого ставлення до подій 9 березня 2001 року. А це значить, що їй і всьому суспільству слід принаймні нагадати про судово-політичну епопею, яка тривала протягом кількох років і триває — у вигляді тих чи інших спекуляцій — i досі.
А почати слід з того, що найбільшим провалом для замовників справи були події в Апеляційному суді Києва. Але спочатку — зворотна хронологія подій. 25 грудня 2002 року у справі про «масові заворушення» під час акції «Україна без Кучми» Голосіївський місцевий суд Києва виніс свій вирок. Усі вісімнадцятеро підсудних були визнані винними, і більшість з них отримала різні строки ув'язнення — від 2 до 5 років. Справа дев'ятнадцятого обвинуваченого — нардепа Андрія Шкіля — була виділена в окреме провадження. А десь за місяць перед тим «Україна молода» опитувала опозиційних політиків із приводу майбутнього вироку. З'ясувалось, що тодішній парламентський колега Андрія Шкіля, лідер фракції «Наша Україна» Віктор Ющенко «хотів би всіляко підтримати хлопців, які свого часу зробили непересічний вчинок», а ще нагадати чинній владі, «що політична терпимість, політичне різноголосся мають стати невід'ємною частиною сьогоднішньої України». Однак влада Кучми різноголосся не сприймала. Це знав Ющенко, знала Тимошенко, знав Мороз та інші лідери й ідейні натхненники «України без Кучми», про яких ми поговоримо дещо згодом.
Отже, 16 травня 2003 року Апеляційний суд мав скасувати або залишити в силі вердикт Голосіївського суду. Головуючий у справі Сергій Дембовський, «молодий і амбітний» (як казали про нього) правник, який лише п'ять років працював суддею Апеляційного суду, збирався нібито змінити вирок радикально. Та коли очікування виходу суддів з нарадчої кімнати перетнуло всі межі пристойності, стало зрозуміло, що з Дембовським посилено «працюють». Відлуння щойно відгрімилого скандалу суддівська колегія принесла з собою, коли нарешті з'явилася в залі: вирок зачитував не головуючий. Функції Дембовського виконав Олексій Харута — суддя-доповідач у «справі 9 березня», який доти неодноразово відмовляв у клопотаннях щодо заміни обвинуваченим міри запобіжного заходу. Харута, чи то пак Апеляційний суд Києва, лише незначною мірою пом'якшив вирок засудженим. Але було й одне «але».
Рiч у тiм, що Апеляційний суд не погодився з низкою ключових моментів, на яких побудував вирок Голосіївський суд. По-перше, суддівська колегія у складі Дембовського, Харути та Полтавцевої відкинула твердження про те, що демонстранти 9 березня 2001 року використовували зброю. Проте головуючий у справі в суді першої інстанції Іван Волік визнав «зброєю дробильної дії» курячі яйця. В Апеляційному суді вирішилися обійтися без шизофренії і пункт щодо застосування зброї з вироку прибрали. По-друге, суд заперечив інкримінований підсудним намір вчинити під час протестної акції підпали. По-третє, судді висловилися проти того, що учасники УБК у розпалі березневих подій знищували державне майно — це обвинувачення з підсудних було знято, а деякі грошові стягнення з них визнано неправомірними. І нарешті, по-четверте, колегія Апеляційного суду охарактеризувала як безпідставне твердження, що обтяжуючою ознакою масових безпорядків, у вчиненні яких звинувачуються підсудні, є «скоєння злочину загально небезпечним способом».
У підсумку Апеляційний суд добряче поскуб обвинувальний висновок, і хоч засудженим від цього не стало набагато легше, головне те, що навіть у 2003-му, НАВІТЬ ЗА ЧАСІВ КУЧМИ (Nota bene!) СУДДІ публічно заявили: фігурантам справи ІНКРИМІНУВАТИ НІЧОГО.
З подій 2003 року, дотичних до «справи 9 березня», варто згадати також третій пункт резолюції ПАРЄ за номером 1346, яким Рада Європи визнала наявність в Україні в'язнів сумління. Ця інформація була проговорена вголос, і навіть не один раз (зокрема й «Україною молодою»), але перевороту в суспільній свідомості вона не здійснила. Власне, як і висновки Апеляційного суду. Мабуть, так сталось тому, що поширенням і тлумаченням новин подібного гатунку займались переважно журналісти. Політики ж — ті, що чекали на різноголосся — боролися не за політв'язнів, а проти Кучми. А це дещо різні речі.
Зрештою, Кучму ми «побороли». І ось відтоді зі «справою 9 березня» почали відбуватись значно цікавіші речі. Зокрема, вона потрапила до Верховного Суду (але й тут теж слід відкрити дужку і сказати декілька вступних слів, не переповідаючи всієї епопеї, котрої б вистачило не на один грубезний том).
Ще в березні 2004-го адвокати засуджених зробили спробу оскаржити вирок після Апеляційного у Верховному Суді. Згідно із законом, початок судового провадження за касаційною скаргою має полягати у витребуванні матеріалів справи. Це — перший крок із боку суддів, який передує їхньому колегіальному зібранню, де вони приймають рішення щодо того, чи є підстави для розгляду справи в касаційному порядку, чи ні. У 2004-му ВСУ не витребував матеріалiв справи в апеляційній інстанції, повідомивши вустами судді Віктора Коновалова, що захисники роблять юридичну помилку, коли посилаються у своїх скаргах на «неправильне застосування кримінального закону».
А неправильне застосування закону означає неправильний вибір кримінальної статті. Бо під «масовими заворушеннями», які інкриміновані підсудним, малися на увазі погроми, підпали, знищення майна, застосування зброї. Тобто якраз ті ознаки злочину, які Апеляційний суд уже відкинув. Але Верховний Суд цю обставину до уваги не взяв, як не взяв до рук і матеріалів справи. Це було, запам'ятаємо, у 2004-му, акурат на третю річницю подій 9 березня...
Минуло ще два роки, і 7 квітня 2006-го Верховний Суд України таки провів засідання у «справі 9 березня», на якому виступив — увага! — заступник Генерального прокурора Олександра Медведька Віктор Кудрявцев. Він зазначив таке: «Демонстрантами не було нанесено пошкоджень жодній цивільній людині, не було підпалів, знищення будівель, житла, державних установ. Був лише опір представникам правоохоронних органів. За таких обставин ми вважаємо, що підсудні не повинні нести відповідальність за масові заворушення й вирок підлягає скасуванню».
Такою була позиція Генеральної прокуратури, яка у 2002-му вимагала для фігурантів «справи 9 березня» максимальної міри покарання — до 12 років ув'язнення. Та, як то кажуть, хто старе пом'яне, той лиха не мине. Тож акцентуємо увагу на іншому: як при Кучмі судді, так ПРИ ЮЩЕНКОВІ ГЕНЕРАЛЬНА ПРОКУРАТУРА визнала, що учасники подій 9 березня — НІ В ЧОМУ НЕ ВИННІ.
Проте Верховний Суд все ж відмовився переглянути вердикт у «справі 9 березня», зауваживши, що Генеральна прокуратура в такому випадку мала б провести розслідування фактів фальсифікації справи. За наявності подібних фактів виникли б, відповідно, нові обставини у справі, які, відповідно до закону, робили б можливим скасування вироку. Але оскільки обсервацією всіх томів справи прокурори себе не утруднювали, промова Кудрявцева, не підкріплена офіційними доказами фальсифікацій, справила враження його приватної думки.
Звідси закономірне запитання: чому Кудрявцев вийшов на трибуну високого суду аж настільки непідготовленим?
Почнемо з того, що прокуратурі volens-nolens довелося взяти на себе оцей клопіт із виступом у Верховному Суді. Не раз згадуваний Андрій Шкіль використовував усі можливі засоби, аби відновити справедливість щодо засуджених у «справі 9 березня». Ще в Раді IV скликання він підготував законопроект про політв'язнів — голосування по ньому було провалене зусиллями «Регіонів» та СДПУ(о). А ще звертався до МВС iз нагадуванням, що Олександр Савченко, колишній заступник начальника київської міліції, котрий у 2001-му керував побиттям демонстрантів та їхнім масовим затриманням, не має морального права очолювати Департамент державної служби охорони. На це підлеглі міністра МВС Юрія Луценка (йдеться про офіційний лист від 11 серпня 2005-го) запевнили Шкіля, що 9 березня все відбувалось у рамках Закону «Про міліцію» і що учасники УБК самі винні, бо використовували «пристрій для нанесення тілесних ушкоджень — болванку на мотузці». Болванка на мотузці доводиться, звісно, рідною сестрою яйцям «дробильної дії» судді Волика, проте жарти на цю тему пережили самі себе, тож замість апетитних дотепів виходить хіба що рефлекторне блювання від подібної тупості і підлості.
Зрештою, саме Шкіль неодноразово скеровував депутатські запити до Президента України, і Віктор Ющенко підтримав ідею перегляду «у порядку виключного провадження судових рішень стосовно громадян, засуджених місцевим судом Голосіївського району за фактом подій 9 березня 2001 року». Словом, стосовно ХЛОПЦІВ, ЯКІ ЗРОБИЛИ НЕПЕРЕСІЧНИЙ ВЧИНОК... Про це Ющенко писав у листі від 11 травня 2005 року спікеру Верховної Ради України Володимиру Литвину, сповіщаючи його, що Генеральний прокурор України (тоді ним був Святослав Піскун) у відповідь на депутатський запит Шкіля надіслав голові Верховного Суду клопотання про проведення слухань у справі. Від себе Ющенко додавав також сподівання, що ВСУ впорається із поставленим завданням «у стислі строки».
«Стислі строки» добігли кінця приблизно за рік. Верховний Суд «зустрівся» з Генпрокуратурою, буцімто розгнівався, дав останній наганяй і відправив шукати доказiв фальсифікацій. Прокуратура не засмутилась і вирішила підтримати гру: в її шухлядах уже кілька років лежала виділена в окреме провадження справа Шкіля, досудове слідство в якій перманентно продовжувалось. З нею можна було зробити все, що завгодно: здати в архів або запустити у виробництво. В залежності від того, як говорить прислів'я, чиє мелеться...
Поки що жорна обертаються ніби «правильні». У сенсі — посткучмістські. Адже Ющенко при владі. «Наша Україна» і БЮТ планують створити в майбутньому парламенті більшість. Усе ТАК! Але все ж трішечки не так... Адже при посаді лишився не тільки генерал Савченко, а й слідчі СБУ Вергелес і Герасименко, які керували творенням «справи 9 березня». Миколу Герасименка Президент навіть призначив заступником голови Служби безпеки.
Погодьтеся, що в таких умовах Генеральна прокуратура має право на когнітивний дисонанс. Тим паче, коли мовчать колишні однодумці по «Україні без Кучми» — ані співкоординатор УБК Юрій Луценко, який у 2006-му де-факто відмовився від ним же очолюваного руху («Ми тільки в теорії знаємо, що ця справа політична», — казав він), ані батько «касетного скандалу», а в майбутньому — біло-блакитний спікер Олександр Мороз не сказали жодного слова з приводу відновлення справи Шкіля. Тобто не Шкіля, а всієї опозиції 2000—2001 років. Принаймні тієї опозиції, яка кричала «Кучму — геть!», а потім так і не домоглася — попри задокументовані суддівсько-прокурорсько-президентські порухи до справедливості — реабілітації двох десятків покараних за ці крики людей. І того ж Шкіля, який відсидів своє у двох київських ізоляторах...
Чому так? Та тому, що правий був Леонід Кучма, коли у своєму знаменитому інтерв'ю CNN 24 лютого 2001 року, обізвавши опозиціонерів «фашистами» і «антисемітами», зухвало додав: «А тепер скажіть, чого мені боятись когось із моїх політичних опонентів?» Екс-Президент України, ставши затятим тусовщиком і мемуаристом, дійсно нічого не боїться. Ні людей, ні відповідальності. Думаю, що наступного разу він назве тих, хто боровся проти нього, не так грубо і заполітизовано. Не фашистами, ні.
Болванкою на мотузці.
Через тиждень після свого призначення на посаду Генерального прокурора Юрій Луценко відвідав камеру №158 у Лук’янівському СІЗО (площею у дев’ять метрів квадратних), в якій він «відсидів» майже півтора року в часи режиму Януковича. >>
Чотири роки тому 18-річний Артур Самарін виїхав з України до Америки за програмою «Робота та подорож». У рідний Херсон хлопець повертатися не планував, тому склав свій хитромудрий план втілення в життя своєї «американської мрії». >>
Законопроект «Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України щодо забезпечення засудженим за особливо тяжкі злочини права на правосудний вирок» уже давно готовий до другого читання у сесійній залі Верховної Ради України. Але вже кілька місяців у народних обранців руки не доходять до того, щоб поставити його на вирішальне голосування. Незважаючи на те, що Європейський суд з прав людини послідовно виносить рішення не на користь держави Україна, за які, до того ж, розплачуються не судді, а ми, платники податків. >>
Суддя Ірина Курбатова більше двох годин читала текст вироку активісту Юрію Павленку (на прізвисько «Хорт»). У результаті, за «організацію та участь у масових заворушеннях під Вінницькою ОДА 6 грудня 2014 року» майданівець Павленко отримав чотири роки й шість місяців позбавлення волі. Він також має компенсувати судові витрати — 10 тис. грн. >>
