Поваляєва — не Барбі

      Видавництво «Фоліо» невдовзі перевидасть три книжки київської письменниці Світлани Поваляєвої та видасть її новий роман «Небо кухня мертвих». Про це, а також про нові ролі Поваляєвої — актриси і дитячої письменниці — журналіст «УМ» принагідно і поговорила з лiтераторкою.

        — Наразі видавництво «Фоліо» перевидає три твої книжки. А коли вийдуть нові?

      — Нова книжка, сподіваюся, вийде до Форуму видавців — власне, під цю «лавочку» три старі і перевидаються. От над цим і працюю. Часу хронічно бракує. Робоча назва «Небо кухня мертвих», або «Лярви». (Лярви — це нав'язливі бажання, нав'язливі емоції чи пристрасті людей — заздрість, жага помсти, алко-наркозалежність, азартні ігри, манії — у вигляді чорних плям на енергетичній оболонці, вони висмоктують із людини всі сили, щось на кшталт раку, може, на фізіологічному рівні глибоко вросла лярва і виявляє себе, як рак).

      — Для видавництва «Грані Т» ти написала дитячі казки. Тобі легко писати для дітей? Багато хто й уявити не міг, що Поваляєва колись напише якісь миленькі казочки.

      — Ну, казочки не такі вже й «миленькі» — ані мила, ані шампуню «Кря-кря». Писати складно і, думаю, однією книжкою з шести розділів я обмежуся, другу писати не буду, бо все-таки дитячі казки — це не моє. Цей жанр стилістично багато в чому обмежує.

      — Твоїм дітям подобаються мамині казки? Вони тобі допомагають вигадувати сюжети?

      — Моїм-то подобаються, бо я їхня мама, вони мене люблять і об'єктивно навряд чи зможуть мої «ваяння» оцінити. Звісно, ми радимося і діти вигадують для казок якісь ситуації.

      — Які книжки читають твої діти? І чи достатньо зараз на українському книжковому ринку якісної, яскравої та цікавої дитячої літератури?

      — Мої діти переважно читають світову класику. Саме зараз читають Жуля Верна і Майна Ріда, старший читає Гемінгвея «Старий і море», перечитують Гаррі Поттера, бо цього вимагає шкільна програма, читають «фоліовську» серію українських казок і легенд — надто пруться з усілякої чортівні — про упирів, чугайстрів.

      Української сучасної дитячої книги явно бракує. Хто реально, окрім Дяченків, Куркова і Лесі Ворониної, працює в цьому напрямi? Наш у «Гранях-Т» проект — це експеримент, по завершенні якого, я думаю, всі учасники повернуться до свого амплуа. Ну не всі — більшість.

      — Розкажи трохи про театральний проект «Веселий апокаліпсис»: що то таке, хто його вигадав, коли люди зможуть те дійство побачити і, головне, який стосунок ти до нього маєш?

      — Цей проект вигадали Сергій Проскурня і Лесь Подерв'янський як «нашу відповідь Чемберлену» на агресивне замилювання мізків народних — через телебачення різними політичними х..ми. «Гаплик.org.ua» одним словом. Перша частина апокаліптичної вистави — дві (значно скорочені) п'єси Карпенка-Карого — «Суєта» і «Житейське море». Актори — обличчя провідних телеканалів, «токін-гедс», телезірки. Маринка Кухар, Стефко Бандера і я граємо трьох підлих слуг — п'яничок і злодюжок, Маринка — кухарку, Бандера — кухаря і лакея, я — покоївку. Ми існуємо на сцені як один організм — це доволі складно втілити людям, що не мають акторської освіти, пластика складна, характери — теж, і головне, що ми, такі різні, весь час мусимо «склеюватися» у такого собі спрута.

      Телебачення — як помийниця, симулякр сучасної суспільної свідомості, воно підмінило собою культуру, і ця проблема — місточок між типажем рагуля з минулого, якого описав Карпенко-Карий, і рагуля теперішнього, якого описав Лесь Подерв'янський. І в другій частині вистави, котра виглядає як мікс із 15 п'єс Подерв'янського (а Лесь виступає не лише як драматург, а й як сценограф усієї вистави), ми бачимо, що «сто років спливло, і ні банана не змінилося»! У партері, у VIP-секторі, явно сидітимуть ті, кому весь цей «Веселий апокаліпсис» присвячується, призвідці того апокаліпсису, який зараз нас обплутує звідусіль, насамперед із телевізора. Я у другій частині граю Ельзу П....ускас зі «Снобів», ну і всі ми беремо участь в акробатичних етюдах, танцях, трюках — навіть піраміду робитимемо!

      — Сама ніколи не пробувала писати п'єси або кіносценарії?

      — Ні, хіба як врізи в романах.

      — Якщо б ти знімала фільм, то про що б він був?

      — Якщо би знімала, тоді б і вирішувала, про що. Швидше за все, про якихось маргіналів, «маленьких людей» і про міста, які зникають, про Місто — щось у стилі історії кохання, котра завжди є історією руйнації і знищення. Не люблю умовного часу і ним не користуюся, здається, навіть у текстах, а в житті й поготів.

      — Яку роль ти сама б хотіла зіграти в кіно?

      — Не знаю, яку роль... трагікомічну. Однозначно — не Барбі.

Лєра ЛАУДА.