Драйв по-слобожанськи

      Хороша тенденція — на зміну зливі попсових фестивалів прийшли етнічні: з народною музикою, ремеслами, національним одягом, танцями і кухнею. Нічого моднішого за етнофестивалі цього літа в Україні не було. «УМ» розповідає про ще один — «Печенізьке поле».

      На Харківщині народився і помер далеко не один фестиваль, а цей живе — і крапка. Його не лає хіба що лінивий, над ним відверто глузують естети та знавці відоміших мистецьких заходів. Проте як тільки в липні оголошують дату чергового фесту, на «Печенізьке поле» збираються всі, хто здатен зібратися куди-небудь у принципі. І це, власне, все, що потребує певних зусиль. Далі починаєш жити якимось дивним життям, в якому важко пізнати навіть самого себе. Словом, ти на фестивалі, а фестиваль у тобі. І так уже шостий рік поспіль.

«Коли душа просить пісню, її треба співати»

      Невеликий шматок землі, де традиційно проходить згаданий фестиваль, «Печенізьким полем», мабуть, назвав великий жартівник. Це скоріше плетениця крутих пагорбів, біля підніжжя яких хлюпоче безкрає водосховище. Вода зайнята вітрильниками і катерами, пагорби — кленами, яблунями та грушами. Тому, якщо хочеш десь впасти без нав'язливого сусідства, мусиш злізти на найвищу гору. Там є шанс розмістити себе навіть у власному наметі. Тепер харків'яни здебільшого так і роблять. Аби побачити увесь фестиваль, треба затриматися тут хоча б до другої ночі. А якщо так, який сенс повертатися додому раніше, ніж вирине з ранкового туману перший рейсовий автобус?

      Круті пагорби на «Печенізькому полі» служать амфітеатром: внизу, на березі водосховища — сцена. Навколо, куди не глянеш — глядацький зал. VIP-ложа — звичайні дерев'яні лавки, частково вкриті вишитими ковдрами. Ці місця традиційно бережуть для особливо поважних гостей.

      Розважати фестивальний народ цього року приїхало близько ста музичних колективів. Причому не лише народних і не тільки українських. Спочатку дали жару слобідські тіточки, які повключали до складу своїх фольклорних ансамблів, здається, усіх своїх кумів, свах, доньок, невісток і навіть внучок. Потім аналогічні колективи народів, що прижилися на Слобожанщині, але продовжують самовіддано зберігати власну культуру — циганську, грузинську, узбецьку, азербайджанську, татарську, єврейську. І зрештою, пізно вночі, на сцену вийшли столичні гості — ансамбль ударних інструментів «Арс-Нова», творчий конгломерат Схід — Side та Росава і найбільш довгожданий «Океан Ельзи». Це треба було бачити на власні очі. Фестиваль ніби розділився на дві частини: спочатку етнодрайв, місто майстрів, етномістечко, шашлики, польова кухня, польоти на повітряних кулях, лицарські бої і спортивні турніри, потім Святослав Вакарчук та лазерний салют на воді. Потоки людей теж розділилися навпіл. Десь близько восьмої одна людська ріка вже пливла у бік автостоянки, інша — ще тільки прибувала на Поле. Окрім традиційних для Харкова іномарок, під'їзди до фестивального майданчика вщент заполонили скромні «Жигулі» та невеликі автобуси, замовлені явно жителями сільських районів. Етнофест — єдине на сьогодні свято, яке збирає докупи практично всю Слобожанщину. Причому дуже масштабно. За найскромнішою калькуляцією правоохоронців, цього року «Печенізьке поле» відвідало майже 70 тисяч чоловік. І при цьому, вдоволено повідомили мужчини у формі, — жодного правопорушення.

      Як не дивно, але український фольклор у виконанні молодих панянок із Києва та Харкова зазвучав на фестивалі більш переконливо, ніж із подачі досвідчених і, у повному розумінні слова, народних колективів. Хоча самі міські дівчата таку перевагу не визнають. Говорять, що коли б не сучасні експедиції селами і не любов бабусь до нашої пісні, від національного пісенного багатства вже не лишилося б і сліду. «Я взагалі так захоплена тим, що чула тут! Ох, бабці, — говорить Росава. — Ну де їм ще поспівати, як не тут? Де їм взагалі відвести душу? Коли душа просить пісні, її треба співати!»

      І жінки з дівчатами співали. Причому не тільки на сцені. Після концерту «Дубравушки», «Вербиченьки», «Муравушки», «Малинові криниці» висипали на Поле і дали ще один концерт. Фестивальний люд масово приєднувався до цього вільного гуляння. Хто зміг пригадати слова, — співав, хто не знав та ще й забув, — відводив душу у танці. Виявляється, це дуже важливо бодай раз на рік впасти ось у таке фольклорне божевілля, аби оживити в собі ослаблені національні корені. Повернутися, схоже, ніколи не пізно.

Своя вишиванка ближча до тіла

      На гончарному колі Тараса Васильєва просто на очах з'являються сирі глечики. За весь день — жодної копії. Процес перетворення шматка глини на витвір мистецтва приковує увагу численних фестивальників. Окремий майстер-клас для одного з «помаранчевих» лідерів В'ячеслава Кириленка, який і в суботу — на передвиборчому марафоні. Політик демонструє цілком пристойну здібність народного майстра і вирушає у бік казана з узбецьким пловом. Кухня на фесті теж інтернаціональна — в'єтнамська, кавказька та середньоазійська. І хоч шашлик із пловом уже поняття, мабуть, міжконтинентальне, вони таки дають фору примітивним сосискам у булці.

      Тарас Васильєв говорить, що своїми глечиками активно бореться з базарним ширвжитком, виховуючи в людей тонкий естетичний смак. Правда, люди і самі вже масово потяглися до речей з індивідуальною ознакою, тому у гончара ніколи не бракує роботи. Та й замовлення надходять тепер унікальні. Недавно співробітники однієї фірми попросили виготовити для свого шефа (колишнього танкіста) сервіз у вигляді ...військових бронемашин. Довелося замість блюдечок майструвати танкові платформи, замість чашок — арсенальні башти. Усього сорок одиниць бойової техніки. Ювіляр лишився вдоволений.

      Місто майстрів — найпопулярніший куточок фестивалю. Вишиванки, кераміка, вироби з дерева, бісерне мереживо, картини, береста. Причому всю цю красу привезли на «Печенізьке поле» не лише слобожанські умільці. Марія Габорак уже вчетверте приїхала на фестиваль із Івано-Франківщини. До того ж не сама. «То мій син, то невістка, то дочка, — знайомить пані Марія відвідувачів зі своєю родиною. — Ще маю одного сина та вісьмох онуків, і всі займаємося працею. У нас сімейний народний бізнес». Словом, старший син пані Марії плете лапті, середній займається різьбою по дереву, невістка нанизує браслети, а донька, як і сама майстриня, вишиває. Три вишиванки в них уже придбав сам Президент Ющенко. Але ті, що пані Габорак привезла на фестиваль, за її словами, не гірші — у кожен орнамент вкладає часточку своєї душі.

      Дерев'яні фігури на повний людський ріст Миколи Редька заробляли гроші самостійно, влаштувавшись на роботу «моделями». Біля них із фотоапаратом не зупинявся хіба що лінивий. Плата — «дві гривні на вареники».

Етномістечко від майстрів у краватках

      Чого бракувало на фестивалі, так це історії. З усіх зібраних докупи прес-релізів та інтернетівських довідок пощастило з'ясувати лише одне: у сиву давнину Печенізьке поле вважалося прикордонною смугою, вздовж якої слов'янські племена боронили свій край від набігів ворожих армад. Перша згадка про Печеніги датується 968 роком і пов'язана вона з розповіддю про успішні походи київського князя Святослава. Пізніше тут керував печенізьким полком легендарний Іван Сірко, а згодом навчав християнських істин слобідський люд філософ Григорій Сковорода. На основі цих даних, напевно, з часом історики, етнографи та управлінці зможуть створити зовсім інший фестиваль, який буде не просто розважально драйвовим, а ще й по-справжньому пізнавальним. Поки що ж цю нішу заповнили ... чиновники, збудувавши для учасників фестивалю власне етномістечко.

      Стіни у рушниках, дерев'яні лавки, плетива цибулі, столи з горілкою, короваями та огірками, під тином — гарбузи, на стовпах — глечики. У кожного управління облдержадміністрації — своя хата з натяком на українську традицію і управлінський рiд діяльності. Фінансисти, наприклад, замість образа в чільному кутку помістили три великі грошові купюри, обрамивши їх, як ікону, вишитим рушником. А у співробітників обласного управління МНС на цей витвір народного мистецтва — свій погляд. Його накинули на плечі опудалу у протигазі, створеному з образу рятувальника.

      Самі управлінці — окрема історія. Усi вбрані у вишиванки, вони, як армійські солдати, враз втратили свій лоск і дивовижним чином стали схожі просто на людей. «Олександре Петровичу, це ви? — смикає здивована жінка за руку поважного чолов'ягу. — Ти ба! А я вас без краватки та піджака не впізнала! Мабуть, багатими будете». На хатньому столі управління освіти — замість підручників — пляшка та варені раки. Чиновники хваляться, що самі ловили. Найщедріше пригощання — за столом у хатi управління агропромислового комплексу. Їхні закутки повністю завалені найрізноманітнішими дарами від слобідських фермерів. Чиновникам нова роль не те, щоб чужа. Просто незвична. А голова облдержадміністрації Арсен Аваков результатом втілення своєї ідеї задоволений. Говорить, що національне вбрання і свіжий образ підлеглих його неймовірно порадували. «Для мене це новий погляд на людину, — підсумував «губернатор»-вірменин, який в українській вишиванці й до цього був помічений вже не раз. Правда, державну мову досконало ще не вивчив, проте явно старається.

Окремий гість фестивалю — літній дощ

      Якщо блукати «Печенізьким полем» із закопиленою губою, прискіпливо оцінюючи усі його програмні дійства, він може здатися скопищем примітиву і проявом лубкової тусовки. Якщо ж зануритися в нього з головою, піднятися над світом разом із повітряною кулею, погорлати пісень, замовити собі вареники, пірнути у воду печенізького «моря», дати волю своїм емоціям під музику Вакарчука, збожеволіти від розсипів феєрверку або, наприклад, босоніж вибігти під дощ, волаючи щось у стилі кочового печеніга, — то фестиваль принесе якийсь новий смак до життя. Більш природній, дитячий і божевільний.

      До речі, дощ на фестиваль приходив окремим гостем. Побув і пішов, приславши собі у слід коромисло справжньої веселки.