Чи потрібен Україні літературний інститут?

      Саме у ці дні, коли в більших і менших містах України вирують вступні iспити до вищих шкіл, серед десятків або й сотень тисяч абітурієнтів кілька десятків молодих зухвальців десь, певно, пробують себе у не вельми високих конкурсах на не вельми престижну, швидше, навіть маловідому й непевну спеціальність. Мається на увазі письменницька праця. Праця нелегка, невдячна, а також не завжди до кінця зрозуміла пересічному громадянинові, котрий в основній своїй масі книжок принципово не читає. Праця, яка, хоч це й прозвучить надміру пафосно, необхідна всьому народові, його нормальному формуванню й подальшому розвиткові. Адже письменницька місія — осмислювати, аналізувати, моделювати варіанти майбутнього. Праця приємна і — якщо нею займатись наполегливо й талановито — результативна: стипендії, премії, видання в рідному краї та за кордоном, шанувальники, епігони, ну і все подальше у цьому довгому ряду, наприкінці якого видніється елегантний мармуровий нагробок десь на алейці Байкового чи, на гірший випадок, Личаківського кладовища. І велика посмертна слава, ота, за визначенням Ліни Костенко, «прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе».

Факультети професiйних читачiв

      Та повернімося до бренного життя з його щоденними клопотами. Як усіляка праця, труди письменницькі також супроводжуються й невдачами, і зневірою, і розчаруваннями. Але завжди, у всі часи, знаходиться кілька осіб у масштабах цілого народу, готових спробувати, ризикнути, бо зрештою і негативний результат — також результат.

      І ось тут уже можна і сказати те, про що сказати хотілося давно: в Україні немає спеціального навчального закладу, який конкретно займався б підготовкою фахівців у царині літературної діяльності. Музикантів — композиторів і просто виконавців — готують консерваторії. Художників різних профілів: скульпторів, живописців, графіків, різьбярів, гобеленників тощо випускають у світ художні інститути та академії. Є відповідні навчальні заклади для режисерів, акторів, майстрів циркових жанрів, естради. І тільки майстрів пера донедавна не готував ніхто. Можуть заперечити: а філологічні факультети? Тут на пам'ять спадає десь колись прочитаний коментар одного російського класика, який на запитання, скільки письменників мав би випускати щороку літінститут, відповів: бодай одного зі ста студентів. А на цілком закономірне наступне питання, ким же будуть решта дев'яносто дев'ять, класик відказав: професійними читачами. Філологічні відділи в сучасних українських «вишах», мусимо визнати, готують кваліфікованих читачів, і то не в дев'яноста дев'яти випадках зі ста.

      Та в попередньому абзаці промайнуло слово «донедавна». Річ у тім, що протягом останніх років десяти в Україні з'явилися відділи літературної творчості: в Київському держуніверситеті ім. Шевченка, в Луганському університеті і в Національному університеті «Острозька академія». В останньому з перелічених закладів автор цих рядків має честь упродовж останніх трьох років читати першокурсникам-«творцям» дещо химерний курс «специфіка письменницької праці». Тому ці роздуми не зовсім висмоктані з пальця, а почасти все ж засновані на певних спостереженнях.

      Відділ літературної творчості (зазвичай це такий собі додаток до філологічного факультету) являє собою, принаймні в Острозі, невелику групу студентів, до 10 чоловік. Їхня навчальна програма збігається з загальною філологічною, але в додатку містить іще низку дисциплін, прямо причетних до власне творчості: теорія і практика драматургії, так само теорія і практика редагування, мовно-літературна майстерність, поглиблені спецкурси з вивчення прози, віршування тощо. Начебто все — як має бути? За винятком одного, проте вельми суттєвого «але». У Московському літературному інституті, чи не єдиному подібному закладі у світі (принаймні в Європі) є ще також творчі вівторки — дні, коли студенти не мають жодних лекцій, а лише заняття творчих семінарів. У часи мого навчання у Москві в ці дні майбутні володарі дум, розподілені на невеликі групи-семінари, працювали над власне творчістю. Форми цієї праці бували різноманітними, хоча переважно це були обговорення вже написаного — запальні, гарячі, безкомпромісні. Так і гартувалася сталь письменницьких пер у горнилі суперечок та дискусій. Там ми вчилися обстоювати власну точку зору, критикувати й захищатись від критики, знаходити вагомі аргументи та ще більш вагомі контраргументи. І в подальшому літературному існуванні навички, набуті на семінарах літінституту пригодилися багато разів. Щоправда, пригадуючи сьогодні понад дев'ять десятків колишніх однокурсників, бачиш, що активне літературне існування ведуть заледве п'ятеро. Чи, може, аж п'ятеро? А всі решта справді стали кваліфікованими читачами...

Як стати лiтературною зiркою?

      Найбільшою зіркою з нашого курсу став, безперечно, Микола Коляда — саме Микола, а не Ніколай, бо Коляда за походженням — етнічний українець. Його предки ще за Столипіна перебрались до північного Казахстану, теперішньої Кустанайської області. Микола вступав до літінституту, уже маючи фах актора, — він закінчив театральне училище в уральській столиці Свердловську. В літінституті Коляда вчився не в семінарі драматургії, а в прозовому, писав оповідання й повісті, вже починав друкуватися, а в періоди новорічних свят, використовуючи свою першу спеціальність, грав Діда Мороза на дитячих святах у школах і садочках.

      Десь на третьому курсі Микола переробив кілька своїх оповідань на п'єси — перша з них, пригадую, називалась «Корабль дураков». П'єси несподівано пішли — спершу в провінційних, обласних театрах, а пізніше і в Москві. Ще за рік-півтора Коляда створив «Рогатку» — сумну історію з трагічним кінцем про кохання двох гомосексуалів. Текст п'єси по театральних каналах потрапив до рук маестро Віктюка саме тоді, як той летів на стажування в США. Віктюк прочитав п'єсу ще в літаку і ступивши на американську землю, здійснив її (п'єси) постановку в театрі міста Сан Дієго. У далекій Москві, в гуртожитку на вулиці Добролюбова молодий драматург Микола Коляда прокинувся знаменитим. До закінчення інституту його слава тільки зростала. Сьогодні Микола Коляда веде драматургічний спецкурс у театральному інституті міста Єкатеринбурга, колишнього Свердловська. Бо у Єкатеринбургу немає літінституту.

      Але повернімось до нашої основної теми. Мені можуть заперечити — літературних інститутів немає у розвинутих країнах. Воно то так, але не зовсім. Відділи творчості (creative writing) мають американські університети, й на ці курси записується чимало бажаючих. І викладають там подеколи доволі кваліфіковані, висококласні літератори. Інша справа, що студенти, прослухавши курс, просто заносять його до переліку вивчених предметів, не поспішаючи кидатись у вир літературного життя зі своїми романами, п'єсами та поемами. Просто в життєвому досвіді людини лишається таке надбання: вміння охайно, зграбно й більш-менш цікаво скласти і записати текст. А це не так уже й мало, погодьмося. Людина вмітиме упорядкувати й осмислити свої почуття — значить вона стане кращою. Ну а щодо просування на книжковий ринок у західному світі, то тут усе набагато складніше.

      Якось у величезній американській книгарні довелося на краю стелажа з часописами надибати кілька різних, доволі скромних за оформленням, проте добротних видань із назвами типу «Поради: як писати та друкуватися». Наклади були достатньо великі — але й країна чимала, близько триста мільйонів населення. При ближчому ознайомленні з'ясувалося, що журнали ті повні статей та матеріалів типу «як правильно написати листа редакторові», «яке фото пасуватиме до вашої першої публікації» тощо. Таємниць творчого процесу, технології творення тексту ті видання майже не заторкували — принаймні переглянуті мною екземпляри. Й це, здається, зайвий раз доводить, що літературній діяльності також потрібно вчитися, по можливості, у навчальному закладі відповідного профілю.

Ми не раби, ми — «лiтраби»!

      Тому питання, винесене у заголовок статті, швидше, риторичне, і його варто трохи переформулювати: який саме літературний інститут потрібен Україні? Ось тут і починається найскладніше: літературні семінари повинні вести справжні майстри: поети, прозаїки, драматурги. А концентрація майстрів на квадратний кілометр у нашій країні (як і в більшості інших) дуже нерівномірна. Великі міста, метрополії своїм притягальним полем концентрують творчі сили у собі й навколо себе. В цьому плані перспективними (на жаль!) виглядають Київ, Львів, Харків, почасти — Одеса. З перелічених міст-мільйонників тільки столиця має в одному з «вишів» відділ літтворчості. З іншого боку, саме в Острозькій академії протягом минулого року побували з презентаціями своїх творів Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Володимир Цибулько. І не тільки виступили з читаннями, а ще й провели майстер-класи — спеціально для студентів відділу творчості. Яким чином це стало можливим і здійсненним? Причина, як завжди, у конкретних людях — відділ літературної творчості існує не сам по собі, він був замислений, створений, і його надалі підтримують багато людей в академії: від ректора Ігоря Пасічника й проректора з наукової роботи Петра Кралюка і до завідувача кафедри української літератури Анатолія Криловця, безпосереднього ідеолога й промоутера. Що б там не говорили про роль особистості в історії послідовники прогресивних і передових філософських вчень. Студенти-«творці» також свідомі своєї місії і потроху собі працюють над тим, щоб у слові «творці», коли його щодо них застосовують, лапки відчувались все менше і менше. В декого з них уже вийшли перші збірки у місцевих видавництвах, інші ж плекають честолюбні наміри, у приватних розмовах з викладачем інколи обіцяючи ось-ось, невдовзі явити світові якийсь феноменальний, небачений (нечитаний) досі твір.

      Уже наприкінці наступного навчального року, в червні 2008-го Острозька академія випустить перших спеціалістів, у яких у дипломі буде записана дивна спеціальність — «літературний працівник». Пригадується, коли вісімнадцять років тому автор цих рядків сам закінчував вищу літературну школу у тодішній столиці тодішньої нашої батьківщини, то, поцікавившись таким своєрідним професійним титулом, отримав від співробітників деканату відповідь: справді, у штатних розписах редакцій газет та журналів є така посада — «літраб»! Тобто за бажання я міг знайти собі роботу, строго відповідну набутій спеціальності. Щоправда, мені так і не довелося жодного дня у житті пропрацювати на такій екзотичній посаді.

      Але все ж, у загальному, питання заголовка залишається відкритим. Навряд чи ці рядки будуть прочитані й належно сприйняті в Міністерстві освіти — сподіватись на це майже не доводиться. Проте, віриться, що педагоги, літератори й менеджери вищої ланки, які вже працюють у перелічених вище університетах, не намарне отримують заробітну платню. І що український читач протягом кількох найближчих років отримає гарну, якісну літературу. А в біографічних довідках авторів серед іншої інформації зазначатиметься: закінчив відділ літературної творчості університету (вписати назву навчального закладу).