Саме у ці дні, коли в більших і менших містах України вирують вступні iспити до вищих шкіл, серед десятків або й сотень тисяч абітурієнтів кілька десятків молодих зухвальців десь, певно, пробують себе у не вельми високих конкурсах на не вельми престижну, швидше, навіть маловідому й непевну спеціальність. Мається на увазі письменницька праця. Праця нелегка, невдячна, а також не завжди до кінця зрозуміла пересічному громадянинові, котрий в основній своїй масі книжок принципово не читає. Праця, яка, хоч це й прозвучить надміру пафосно, необхідна всьому народові, його нормальному формуванню й подальшому розвиткові. Адже письменницька місія — осмислювати, аналізувати, моделювати варіанти майбутнього. Праця приємна і — якщо нею займатись наполегливо й талановито — результативна: стипендії, премії, видання в рідному краї та за кордоном, шанувальники, епігони, ну і все подальше у цьому довгому ряду, наприкінці якого видніється елегантний мармуровий нагробок десь на алейці Байкового чи, на гірший випадок, Личаківського кладовища. І велика посмертна слава, ота, за визначенням Ліни Костенко, «прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе».