Докопатися до правди

      Розмова з героями цієї статті почалася несподівано. Хоча зібралися обговорити похмуру тему, початок моторошно розвеселив. Письменник Василь Яковенко сказав таємниче: готується книга про «білоруський Майдан» (протести березня 2006 р. проти виборчих фальсифікацій). «Будемо цитувати у книзі одну українську газету, яка висвітлювала ті події найправдивіше, — «Україну молоду», — сказав письменник, — її кореспондентка навіть до в'язниці потрапила...» — «І саме їй ми зібралися зараз давати інтерв'ю!» — додав другий співрозмовник, опозиціонер В'ячеслав Сівчик, один із організаторів наметового містечка в Мінську у 2006 році. Тепер обидва — і Сівчик, і Яковенко — увічнюють пам'ять про жертви інших, значно страшніших подій. Нинішньої осені демократична громадськість усього колишнього СРСР відзначатиме роковини сталінського терору 37-го року.

      У Білорусі й досі виявляють раніше невідомі місця масових розстрілів. Одну з таких братських могил знайдено нещодавно у лісах під Гомелем. Активісти громадського оргкомітету «Рік пам'яті», які в буквальному сенсі слова відкопали цю страшну інформацію, поділилися своїми побоюваннями. На їхню думку, влада Білорусі готова приховати правду про місця розстрілів 70-річної давнини неподалік білорусько-українського кордону. Про це й розповідає співголова громадського оргкомітету «Рік пам'яті» Василь Яковенко й активіст організації В'ячеслав Сівчик.

      — Хто першим побачив останки людей у лісі під Гомелем? І як опісля з'ясували, чиї це останки?

      Василь Яковенко: — Ми не з'ясували, чиї це останки. Але наша версія — що це розстріляні жертви сталінських репресій. Ми користуємося поки що офіційною версією, як ці останки було знайдено. Один співробітник органів внутрішніх справ натрапив у лісі на кістки. Він звернувся до військкомату, у райвиконком, і там також зацікавилися і повідомили в Міністерство оборони. Вирішили, що тут, можливо, були бої. Але коли почали розкопки, то з'ясували, що то не військові поховання. У багатьох черепах виявили дірки від куль. Німці розстрілювали зазвичай не з пістолетів, а з автоматів, часто цілими чергами. Наші місцеві активісти вирішили пошукати серед викинутої під час розкопок землі: може, там що-небудь знайдеться? І знайшли гільзи від нагана, випущеного... тульським заводом. Такі були на озброєнні в енкаведистів. Ще гудзики від цивільного одягу знайшли... Під час перших розкопок виявили 70 скелетів, є припущення, що там удесятеро більше людей було вбито. Місцеві жителі кажуть, що розстріли велися не тільки на цьому жахливому місці, а й повсюди у тому лісі. В одному з таких місць у 1994 році теж проводилися розкопки. Однак у 1997-му влада заборонила науковцям поширювати інформацію про те, що це злочини енкаведистів, і напучувала повідомляти, що це німці розстріляли там мирних жителів. У зв'язку з цим ми готуємо лист до прокуратури з проханням переглянути висновки, досліджувати по-новому матеріали.

      Ми хочемо, щоб не сталося так само і з новознайденими могилами. Отож підготували лист до місцевої влади з проханням включити у склад комісії, яка досліджуватиме це місце, щонайменше двох людей з оргкомітету «Рік пам'яті» — археолога та історика.

      В'ячеслав Сівчик: — Тільки завдяки зусиллям наших гомельських колег набув розголосу факт розкопок братської могили 52-м саперним батальйоном — спеціалізованою військовою частиною, яка, відповідно до білоруського законодавства, мусить опікуватися лише похованнями, пов'язаними з Великою Вітчизняною війною. Не виключаю, що ці розкопки зініціювали ветерани держбезпеки чи їхні сьогоднішні «спадкоємці» з метою приховати ту страшну істину, що закопана за 2,7 кілометра від траси Чернігів—Гомель при виїзді із Гомеля.

      У 1930-ті роки, за свідченням місцевих жителів, у цьому лісі проводилися масові розстріли. Всі однозначно стверджують, що тут, по-перше, зовсім не було боїв під час Великої Вітчизняної війни; по-друге — що масові розстріли проводилися саме у 1930-ті роки. Є також задокументовані свідчення місцевих жителів, що тут розстрілювали жителів Чернігівської області України. Є розповідь однієї сільської пенсіонерки взагалі про випадок, як одному чоловікові вдалося уникнути розстрілу й він утік від смерті практично голим. Саме його привезли із Чернігівщини — спочатку у Новобєліцу (цей ліс межує із сьогоднішнім Новобєліцьким районом Гомельської області). Наші експерти вважають, що в ній розстріляно досить багато жителів Чернігівської області.

      У зв'язку з тим, що стосунки між владою та суспільством у Білорусі такі кособокі, ми не маємо впевненості, чи відповідає правдиво сьогоднішня влада на запити громадського оргкомітету. Є потреба у тому, щоб відповідні українські державні інституції надіслали запит у білоруські органи щодо долі людей з Чернігівщини, заарештованих органами НКВС і розстріляних у 1930-ті роки під Гомелем.

      — Ще трохи про ваш оргкомітет. Хто до нього входить? Які все-таки стосунки з владою?

      — Насамперед хочу сказати про нашу мету. Ми хочемо запровадити День пам'яті всіх репресованих. Такий день уже було встановлено у 1994 році, але невдовзі, коли Лукашенко прийшов до влади і подавив усі «вольності», День пам'яті заборонили. Ми добиваємося того, щоб влада встановила 29 жовтня як День пам'яті жертв сталінських репресій, як національний жалобний день.

      Щодо оргкомітету. Спершу вирішили: щоб праця була більш колоритною, призначити кілька співголів, а не одного. Знали таке: один з істориків, наприклад, обмежуючись темою репресій, міг потягнути б тему в свій бік, інший, який пов'язує його з геноцидом нації, — в свій бік. Але репресували ж у сталінські часи не тільки людей, а й мову, культуру, літературу. В 1937 році було знищено астрономічні цифри білоруської книжки, не тільки радянської, а й ХІХ століття. Усе національне знищувалося. Тому вирішили вводити у громадський оргкомітет і представників культури. Погодився і діє зараз разом із нами академік Радим Горецький, геолог за фахом. Він сам із родини репресованих, його дядько Максим Горецький — класик білоруської літератури. В оргкомітеті — і відомий у країні історик Ігор Кузнєцов, і директор Білоруського національного ліцею Володимир Колас, педагог.

      Ми зрозуміли, що владу треба виховувати... Підтвердилось це на практиці: добре зробили, що відразу почали бомбардувати владу листами, ставити питання перед КДБ, МВС, президентом, урядом, прокуратурою. І вони ж змушені нам відповідати. Всі, крім президента, відповідають. Усі пишуть щось, хоч і відписки, але серед відповідей часом щось свіже трапляється. Та головне — ми відкрите звернення до КДБ і МВС надрукували в одній із газет. Люди читають, і чиновники щось же думають теж. Нарешті, зателефонували з Міністерства внутрішніх справ та попросили список репресованих. І з гомельською місцевою владою листуємось.

      В. С. — В оргкомітет ще входять люди, відомі у тому числі, пов'язані самою долею з темою сталінських репресій. Наприклад, Леонід Моряків походить із сім'ї, практично знищеної під час сталінізму. Цього року йому вдалося зробити майже неможливе — презентувати книгу-двотомник про репресованих, схвалену Православною церквою. Ця книга унікальна для Білорусі. Я дуже сумнівався, що такі речі взагалі у нас можливі. Але трапляються такі Божі дива... Звернулися до людей із проханням 29 числа кожного місяця під свічками та квітами приходити до місць, де під час терору Білорусь втрачала своїх синів і дочок. У Мінську акції проходять з початку року щомісяця. І, хоч як дивно, у відкритому протистоянні з сьогоднішнім КДБ.

      — Там хапають людей?

      — Ніхто ще, хвала Господу, не заарештований, ні. Люди просто збираються біля хрестів (якщо такі встановлено), покладають квіти, запалюють свічки, проводять панахиди...

      — У чому ж тоді виявляється протистояння із КДБ?

      В. С. — Її працівники відкрито перебувають у цих місцях, усе знімають на камери, чому — невідомо. КДБ виявляє до цих акцій дуже великий інтерес. Члени оргкомітету кілька разів робили поїздки у регіони. У Борисово, наприклад, відзначалася річниця голодного бунту 1933 року, коли борисовчани, доведені злидарськими нормами собі на хліб, просто повстали. Закінчилося це масовими розстрілами на Очаківських батареях — це район Борисово. Там є хрест. Ми виїжджали у Вілейку, в Червень. І завжди нас супроводжували силові структури з Мінська, хоча їхня роль нам достеменно не зрозуміла. Між іншим, кажучи про борисовський голодний бунт та вшанування пам'яті його жертв, я б зазначив роль України. Те, що українці підняли тему Голодомору, для нас досить важливо, оскільки події на той час торкалися і Білорусі. Інша річ, тоді наших людей рятувала природа — наші ліси, болота, річки й озера. Коли в наших селян забрали всю їжу, хоча б на цьому «підножному кормі» змогли дожити до наступного врожаю.

      В. Я. — Двоє наших активних діячів народилися в одному таборі в ГУЛАГу. Це Зінаїда Антонівна Тарасевич і Владзімір Іванович Романовський. Про Морякова ми говорили вже... Ігор Кузнєцов, історик, Анатоль Валаханович, теж історик... Видається інформаційний бюлетень «Ехо ГУЛАГу», йде робота над відкриттям сайту. Сайт називатиметься «Нація-SOS».

      В. С. — На наступному засіданні оргкомітет збирається прийняти звернення до Президента України Віктора Ющенка, щоб Українська держава все-таки зробила офіційні запити щодо долі жителів Чернігівської області, які, можливо, розстріляні під Гомелем.