Авгієві стайні з отрутою

      Навесні минулого року Україною прокотилося відлуння гучних кримінальних справ, пов'язаних з реалізацією на ринках південних областей фальсифікованої городньої отрути. Овочiвники всієї країни дружно вхопилися за голови, адже ринок не має кордонів, а в його межах ніщо так швидко не рухається, як сезонний ходовий товар. Проте знищена невбитим жуком картопля і загублена в теплицях рання капуста — лише одна зі складових глобальної для України проблеми, назва якій — непридатні для використання пестициди.

      Як «УМ» уже повідомляла, програма боротьби з цим лихом була прийнята Верховною Радою ще три роки тому. Адже вже тоді фахівці розуміли, що цей документ надто хороший для того, аби міг реально працювати в умовах вітчизняного буття. Практичний досвід його реалізації сповна підтвердив невтішні прогнози.

      Перша складність, за традицією, пов'язана з грошима. Автори програми, враховуючи масштаби пестицидного лиха, кинули на боротьбу з ним одразу три статті витрат: державну, регіональну і виробничу. Але на практиці з'ясувалося, що боротьбу з пестицидами «на мiсцях» починали лише тодi, коли на горизонтi з’являлися кошти «з центру». Тобто робота починала «кипіти» не стільки біля покинутих складів, скільки навколо виділених з цієї нагоди грошей. До того ж в Україні всі державні програми традиційно фінансуються, у кращому випадку, десь на третину від необхідної суми. Тому метушня фахівців і чиновників біля вітчизняної кучугури залежаних пестицидів за три роки впорядкувалася мало.

      Проте самої метушні справді вистачало, незважаючи на те, що система поводження з аграрною отрутою в Україні була зруйнована близько десяти років тому. Всім знайомі підприємства сільгоспхімії після приватизації більше не виконують цю місію, бо перебрали на себе лише ті функції, що принесли їм гроші після розпродажу майна або можуть принести швидкий прибуток сьогодні. На місцях ними керують, як правило, наймані адміністратори. Справжні ж господарі, за новітнім українським порядком, сидять у столиці, а то й узагалі за кордоном.

      Врахувавши цю обставину, Кабмін прийняв постанову про створення в кожній області виробничої структури, яка займалася б саме проблемою небезпечних відходів. Було введено й ліцензії, що передбачали відповідну підготовку фахівців. Але суворістю столичного циркуляра в багатьох регіонах просто знехтували. Як каже керівник Міжрегіонального екологічного центру, доктор технічних наук Ігор Крайнов, який уже давно опікується вищезгаданою проблемою, дозвіл на роботу в цій сфері отримували нерідко просто випадкові люди. Їх інтерес до відходів пояснювався, в основному, двома причинами: можливістю отримати за роботу бюджетні кошти і водночас одержати максимум зиску від шкідливого, в принципі, продукту. В останньому випадку, як не дивно, відкривалося просто неозоре поле діяльності. Одних підприємців з цілком зрозумілих причин зацікавили лише ті пестициди, які містять цинк, мідь або миш'як. Ще хтось примудрився заборонені у нас види продукту проштовхнути на ринки тих країн, де вони бодай частково легалізовані. Географічна віддаленість потенційних покупців не стала серйозною перешкодою. Під шумок активізувалися також всюдисущі «бодяжники». Скажімо, навесні у південних регіонах при вирощуванні ранніх овочів використовували близько сорока відсотків фальсифікованих пестицидів. Тобто справжню, але, швидше за все, не придатну для використання, отруту в невеликій кількості для запаху і вигляду змішували з інертним носієм, внаслідок чого господарники зазнали колосальних збиткiв.

      Непросто виявилося довести до логічного завершення і розпочату кілька років тому інвентаризацію всіх існуючих на теренах України складів колишніх сільгоспхімій. Проста математика в наших умовах набувала вигляду суперечливої і абсолютно заплутаної бухгалтерії. У 1997 році, наприклад, статистика показувала наявність 24 тисяч тонн залежаних отрутохімікатів, а в 98-му — трохи більше 10 тисяч тонн. Хоча протягом цього періоду ніхто особливо ці завали не ворушив. Аби якось наблизити першу цифру до другої, фахівці влаштували справжні «торги». Як результат — песимісти і оптимісти зійшлися торік на цифрі 15 тисяч. Але вже через рік змушені були повернутися до 20. Перші ж результати інвентаризації показали, що й остання цифра досить умовна. Адже в процесі перезатарення відходів майже в кожній області попередні дані зростали щонайменше у два-три рази. Спільний знаменник і в цих підрахунках ще тільки належить знайти.

      Але це ще не все. «Історично склалося так, — каже Ігор Крайнов, — що ми розглядаємо питання лише про ті пестициди, які накопичені в системі агропрому. Сьогодні це єдине в країні відомство, що порушує вищезгадану проблему і щось намагається-таки робити, аби її розв'язати. Але ж із подібними продуктами мають справу й інші відомства. Скажімо, залізниця, Міноборони. Про них поки що не йдеться взагалі.

      Зважившись на інвентаризацію, управлінці досить довго шукали, в якій формі її провести. Зрештою був обраний шлях найменшого опору. Тобто всілякі там європейські штучки на зразок переробки чи знищення відходів сьогодні нам явно не по кишені. Будівництво сучасних проміжних складів також. Та й психологія сучасного українця така, що він ніколи не погодиться, аби під його хату звозили з навколишніх сіл якусь отруту. Тому, порадившись, фахівці вирішили перезатарити залежані пестициди у спеціальні контейнери.

      На даному етапі цей спосіб впорядкування токсичних продуктів є одним з найоптимальніших хоча б тому, що він діє на практиці. Для України це вже немало, бо екологи в реальних умовах наражаються на просто-таки дивовижні речі. Скажімо, земля, на якій знаходяться склади з отрутохімікатами, може належати одному власнику, склади — іншому, а самі пестициди взагалі безгоспні. Вимагати від місцевої влади вжити якихось заходів теж неможливо, бо райдержадміністрації й сільські ради не мають у своєму розпорядженні ні достатніх коштів, ні фахівців, ні, зрештою, відповідних повноважень. А щодо всієї держави загалом, то в нас уміють розпорошити фінансові ресурси і зовсім не координувати дії. Тому зібрати всю отруту в спеціальні ємкості й законсервувати її у такий спосіб до кращих часів — це, можливо, справді є виходом зi складної ситуації. Але екологи, обізнані з цією проблемою, так би мовити, ізсередини, не можуть не думати про майбутнє. Адже в Україні так і не було налагоджено серійний випуск спеціальної тари. А той факт, що пестициди складають нині у різні контейнери, може обернутися згодом серйозною бідою: настане час, коли визріє необхідність ліквідовувати наслідки цієї, здавалося б, позитивної діяльності. Тобто зібрані у такий спосіб пестициди через 10—15 років знову перетворяться на великий клопіт. І оскільки використана сьогодні тара доволі різноманітна, для кожної доведеться шукати окремий вид утилізації.

      «Як бути далі?» — запитання не з легких. За три роки, що минули, фахівцям вдалося теоретично вивчити цю проблему і навіть копнути лопатою в окремих місцях на знак початку її вирішення. Але водночас стало зрозуміло, що кардинальніших змін навряд чи можна досягти в рамках однiєї «Програми поводження з токсичними відходами». Ігор Крайнов, наприклад, вважає, що було б доречно створити при Кабміні єдину державну структуру, яка централізовано займалася б лише цією проблемою, мала б у своєму розпорядженні всі необхідні технічні й технологічні засоби, а головне — володіла б усім цим громіздким господарством.

      Авгієві стайні з отрутою цілком заслуговують такої уваги. Якщо склад, де зберігаються пестициди, напівзруйнований і його регулярно поливають дощі, то ця отрута неодмінно почне мігрувати з повітрям чи водою. Сьогодні вже, наприклад, почав діяти у світі колосальний міжнародний проект «Пестициди в Арктиці», де країни об'єднали свої зусилля щодо ліквідації наслідків застосування пестицидів у помірних широтах планети. І це зрозуміло. Адже вищезгадані речовини і створювалися для того, аби вбивати живе. Тому система захисту від їх дії з кожним роком стає все актуальнішою.