Не стільки конкурс, скільки викуп

      Схоже, що практика виконання та перевиконання планів живе й процвітає навіть у такій досить непростій справі, як приватизація. Це ж треба такому бути: державний бюджет постійно має проблеми з надходженням коштів, їх постійно не вистачає на найнеобхідніші соціальні потреби, а державне майно, та ще такі найпривабливіші об'єкти, як гірничо-збагачувальні, металургійні та хімічні комбінати, продаються за символічними цінами. А відомство, яке має бути найбільше зацікавленим у наповненні державної скарбниці й нести за це повну відповідальність, рапортує про виконання плану... Так і хочеться запитати: плану якого?

      У 2004 році Фонд держмайна планує здійснити чергові «подвиги» щодо наповнення державної скарбниці. На приватизацію можуть бути виставлені такі об'єкти, як «Укртатнафта», «Укррудпром», «Криворіжсталь» і «Укртелеком». Про це повідомив голова Фонду державного майна України Михайло Чечетов. Планується, що у 2004 році буде  завершено конкурси з продажу комбінату ім. Дзержинського, а також ДХК «Павлоградвугілля». За  словами голови Фонду, приватизація  того чи іншого об'єкта залежатиме від кон'юнктури ринку. Нагадаємо, проект програми приватизації розроблено на період 2004-2005 років. Як зазначив пан Чечетов, залежно від конкретної ситуації частину об'єктів буде приватизовано в 2004 році, частинy — в 2005-му. Проект програми приватизації передбачає щорічні надходження в розмірі 2 млрд. грн. Михайло Чечетов пояснив, що Фонд держмайна матиме нагоду варіювати, які саме об'єкти виставляти в 2004 році. Це, на його думку, дасть можливість максимально ефективно продати об'єкти, а оцінюватиметься ця ефективність у створеному при Фонді аналітичному відділі.

      Утім маємо достатньо підстав вважати, що ці ефектні запевнення — не що інше як гра на публіку. Тому що реальні справи Фонду держмайна мало нагадують задекларовані цілі. Звернімося до фактів.

      Фонд держмайна України достроково, за одинадцять місяців, виконав річний план 2003-го з надходження коштів від приватизації до державного бюджету. А з 1 грудня вже працював на 2004 рік. Якщо ж оцінювати результати приватизації лише за цим критерієм, то невибагливий читач справді може повірити в успішне завершення приватизаційного року. Насправді ж це далеко не так.

«Високоліквіди» за безцінь

      Звернімося до статистики. До 1 грудня Фонду вдалося виручити від приватизації об'єктів держвласності більше як 2 млрд. 100 млн. грн. Оскільки за десять місяців продано держвласності на суму, що ледве перевищувала 1 млрд. 800 млн. грн., то для виконання річного плану потрібно було одержати ще 300 млн. грн. У середині жовтня Фонд оголосив конкурс із продажу 89,48-відсоткового пакета ВАТ «Кримський содовий завод» на рівні 162 млн. грн. На участь у цьому конкурсі претендували сім компаній, а це, за оцінками фахівців, гарантувало зростання стартової ціни як мінімум удвічі. Отже, допустивши до участі в конкурсі шість компаній, Фонд виручив за «Кримсоду» майже 347 млн. грн. Очікується також надходження другої частини коштів від продажу ДАХК «Чорноморський суднобудівний завод». Перевиконання річного плану може становити майже 90 млн. грн.

      Чималу суму забезпечив продаж контрольного пакета акцій ЗАТ «UMC» (близько 450 млн. грн. за кожен 25-процентний пакет). 200 млн. грн. отримано за 25-процентний пакет акцій ВАТ «Нікопольський завод феросплавів»; за такий же пакет ВАТ «Азовсталь» — 122 млн. грн. 119 млн. грн. — за 90,25 відсотка статутного фонду ДАХК «Чорноморський суднобудівний завод»; 89 млн. грн. — за 35,74% акцій ВАТ «Північний ГЗК»; 48 млн. грн — за 53,86% статутного фонду ВАТ «Рівнеазот» та 11 млн. грн., що надійшли від продажу 59,49% акцій ВАТ «Дніпропетровський металургійний завод ім. Комінтерну».

      Ось такі цифри. Навіть малообізнані спостерігачі з них роблять висновок, що рівень так званої якості продажів — оцінка проведених конкурсів за такими критеріями, як їх конкурентність, прозорість, пошук ефективного власника тощо — знизився в минулому році. Так, жодне з названих підприємств не було продано конкурентним способом. Що, природно, відбилося й на ціні продажів: на жодному об'єкті, за винятком Нікопольського феросплавного, вона навряд чи перевищила стартову. І це при тому, що майже всі названі підприємства належать до категорії високоліквідних. Що ж стосується Нікопольського феросплавного, то, як і у випадку з UMC, Фонду вдалося б одержати за цей об'єкт набагато більше, якби призначений для продажу контрольний пакет не було розбито на два пули. І, звичайно, якби сценарій його продажу не виявився, як сказав свого часу екс-голова Фонду держмайна України Олександр Бондар, «ганьбою української приватизації».

      Загалом майже половину плану з бюджетних надходжень (900 млн. грн.) Фонд виручив завдяки продажу акцій шести великих підприємств тим структурам, що й раніше їх контролювали. Іншими словами — не стільки проводив конкурси, скільки організовував викуп, причому для упереджених покупців. А таке, звичайно, не могло обійтися без скандалу... Бо решта потенційних покупців прагнула хоч якоїсь справедливості і готова була її добиватися.

      Тож гучні скандали навколо приватизації інвестиційно привабливих підприємств вже давно стали нормою і нікого не дивують. Але схоже на те, що цей рік стане рекордним не тільки за кількістю таких скандалів, а й за їх розмахом. Тим паче, приватизаційні скандали супроводжували 2003 рік від початку до кінця з наростаючою силою. Для переконливості наведемо кілька прикладів: спочатку скандал вибухнув у зв'язку з продажем Нікопольського заводу феросплавів, Північного ГЗК, металургійного комбінату імені Петровського, а наприкiнцi, напевно, найпотужніший — навколо приватизації майже 100-відсоткового державного пакета акцій ВАТ «Дніпровський металургійний комбінат імені Дзержинського».

Допоки вірили в здоровий глузд

      У боротьбі за це стратегічне підприємство металургійного комплексу зіткнулися інтереси досить впливових сил — Укрсиббанку, «ПриватІнтертрейдингу» та корпорації «Індустріальний союз Донбасу». І тут Фонд зіграв свою вирішальну роль: виконати додаткові вимоги конкурсу зміг тільки один кандидат — ІСД. Отож переможця визначили не за найвищою запропонованою ціною, а за критерієм відповідності додатковим вимогам, які висунув Фонд держмайна України. Фонд призначив господарем «Дзержинки» корпорацію «Індустріальний союз Донбасу», позбавивши інших кандидатів можливості взяти участь у конкурсі.

      ВАТ «Дніпровський металургійний комбінат імені Дзержинського» — одне з найдорожчих і найпривабливіших підприємств гірничо-металургійного комплексу. Статутний фонд підприємства складає 0,5 млрд. гривень, а його вартість за бухгалтерським балансом перевищує 1,5 млрд. гривень. Продукцію продають у багатьох країнах світу.

      А що держава могла від цього одержати, коли весь процес приватизації майже стовідсоткового пакета акцій відомого комбінату було оповито таємничою завісою, яку то трохи підіймав, то опускав головний розпорядник цієї трагікомічної вистави — голова Фонду. А його представники, згідно з розробленим сценарієм, виконували свої сумнівні ролі: виступали публічно перед пресою із заявами, що найбільш ймовірним кандидатом на «Дзержинку» є компанія «ПриватІнтертрейдинг», то ділилися своїми особистими роздумами про недостатні фінансові можливості ІСД і таке інше.

      Тож грім грянув серед ясного неба. ІСД як потенційний інвестор публічно став відомий лише після оголошення додаткових умов конкурсу для претендентів. Чому саме ІСД найбільш відповідає фондiвським критеріям, мабуть, більшості не зрозуміло й досі? Адже ще задовго до початку процесу приватизації «Дзержинки» аналітики пов'язували розгортання основної конкурентної боротьби навколо між двома основними бізнес-структурами — Укрсиббанком та «ПриватІнтертрейдингом».

      Укрсиббанк донедавна мав право на управління 98,8-відсотковим державним пакетом ВАТ «Дніпровський металургійний комбінат імені Дзержинського». Крім того, він був одним із основних кредиторів підприємства. Група «Приват» теж заявляла про свої наміри купити «Дзержинку» ще до офіційного початку конкурсу. Називали конкретну суму — щонайменше 810 млн. грн. Тобто було визначено стартову ціну, з якої й мали б починатися торги.

      У компетентних колах тоді навіть подейкували, що не виключено можливість «мирного» вирішення «проблемного питання» між Укрсиббанком та групою «Приват». Мовляв, аби придбати меткомбінат, що послужило б реваншем для «приватівців» після поразки у ході приватизації Північного ГЗК (35,74-відсотковий пакет цього підприємства дістався Укрсиббанку). Тобто, серйозного конкурента в особі ІСД тоді ще не вбачали. І не тому, що недооцінювали апетити «донецьких», а тому, що вірили ще в здоровий глузд фондiвських чиновникiв...

      Тож маємо те, що маємо. Обох реальних потенційних покупців — Укрсиббанк та компанію«ПриватІнтертрейдинг» — просто підставили. «Обіцяти женитися — ще не означає женитися. Обіцяти можна все що завгодно», — так прокоментував ці події голова Фонду держмайна Михайло Чечетов.

      Як відомо, конкурс із продажу 98,81-відсоткового пакета акцій «Дзержинки» Фонд оголосив на початку жовтня. Приватизація цього об'єкта була обумовлена справою про банкрутство підприємства, яку порушили ще в середині 2001 року. Основним претендентом повинен був стати його керуючий і власник боргів — Укрсиббанк. Та не так сталося, як гадалося.

На межі фолу

      Першим кроком у приватизаційній комбінації для «Дзержинки» стала заява Фонду про намір розірвати з Укрсиббанком договір на управління майже стовідсотковим державним пакетом акцій цього підприємства. Своє рішення Михайло Чечетов пояснив тим, що тоді у Фонду виникли претензії щодо якості управління харківським банком цим пакетом акцій. Друга причина — в тому, що договір з банком на управління держпакетом акцій укладало Агентство з управління корпоративними правами, яке було ліквідовано, згідно з указом Президента, ще в грудні 1999 року. Це послужило своєрідним сигналом банку про те, що купити «Дзержинку», так само, як Північний ГЗК, йому не дадуть.

      Проте останні події свідчили про те, що причини відсторонення Укрсиббанку від меткомбінату були зовсім іншими. До речі, харків'яни вчасно це зрозуміли. А тому прийняли пропозицію продати борги «Дзержинки» структурі, найбільш зацікавленій в їх скупці, — ІСД.

      Для того, щоб краще збагнути, чим керувалися фондівські чиновники при розробці додаткових вимог до претендентів, достатньо поставити себе на їх місце. Наприклад, якщо ви висунули вимогу до претендента «мати протягом останніх двох років щорічні доходи не менші від обсягу реалізації ВАТ «ДМК ім. Дзержинського» (майже 2,5 млрд. грн.), то для чогось вам потрібна саме така вимога. Чому за два роки, а, скажімо, не за три? Ймовірно, вас хвилюють інвестиційні можливості майбутнього власника? Але навіть студенту-економісту зрозуміло, що вимоги до інвестора повинні бути економічно обгрунтованими, чого в даному випадку і близько немає. Або ще краще — вершина творчості Фонду — «мати в 2003 році оподатковуваний дохід не менше 50 відсотків стартової вартості пакета». Цікаво, чому саме Фонд мав на увазі оподатковуваний дохід? Він не грає значної ролі при оцінці потенційних можливостей інвестора. Було б доцільніше, якщо вже дуже хочеться, записати у вимоги не оподатковуваний дохід, а чистий прибуток з коригуванням у відсотковому відношенні.

      А вимога про угоду з кредиторами «Дзержинки», якi сукупно володіють 600 млн. грн. боргів підприємства, про відстрочку у виплаті боргу є, по суті, провокаційною. І, нарешті, вимога наявності досвіду управління підприємствами гірничо-металургійного комплексу є взагалі занадто абстрактною.

      До речі, саме про такі моменти йдеться у пояснювальній записці до доручення Президента заступника голови Адміністрації Президента України, керівника головного управління з питань економічної політики Павла Гайдуцького.

      Складається враження, що вимоги спрямовані не стільки на недопущення широкого кола учасників, скільки на конкретного кандидата. І, напевно, вже зовсім випадково так сталося, що всім цим вимогам в Україні відповідає лише один кандидат, а саме — структура, яка має сильне лобі у виконавчій владі. Тож було б цікаво подивитися на обличчя фондівських чиновників, якби з'явилася ще одна компанія, показники якої відповідали встановленим додатковим умовам. Але, на жаль, такі вимоги змогла виконати тільки та структура, на яку вони розраховували.

      Позбавивши ІСД конкурентів, Фонд від приватизації «Дзержинки» недодав у державний бюджет як мінімум 100 млн. гривень. «Переможець» торгів, яких просто-напросто й не було, оголосив про готовність заплатити за цей об'єкт 710 млн. гривень, тоді як група «Приват» — 810 млн. гривень. Складається враження, що Фонд замість того, щоб продати державне майно дорожче, продає його за нижчою ціною та ще й зовсім без торгів.

      Можна тільки уявити, якою була б ціна «Дзержинки», якби конкурс відбувся. Адже тільки статутний фонд цього підприємства, як ми вже про це говорили вище, становить більше ніж 0,5 млрд. гривень. А його фактична вартість (основні фонди, нематеріальні активи) — більше як 1,6 млрд. гривень. І чомусь чиновники зовсім упустили з виду те, що у подібних випадках, згідно iз законом, необхідно провести переоцінку об'єкта приватизації. Що ж, дуже дорого обходиться простим платникам податків таке недбальство фондівських чиновників...

      Хоча варто наголосити на тому, що цього разу реалізувати добре замасковану стару схему передачі підприємства за борги кредитору Фонду не вдалося. Скандал навколо продажу цього держпакета акцій набув небувалого розмаху. У діяльність Фонду був змушений втрутитися Президент України Леонід Кучма, який направив особливе доручення. У цьому документі зазначалося: «Зняти економічно необгрунтовані вимоги до потенційних покупців і умови проведення конкурсу з приватизації держпакета акцій ВАТ «Дніпровський металургійний комбінат імені Дзержинського» з метою залучення до участі в ньому як можна більш широкого кола учасників».

      Такі офіційні корективи умов пересічного конкурсу з боку першої особи держави за всю історію української приватизації на адресу ФДМУ надійшли вперше. Що ж, Фонд за лічені дні спробував навести порядок у даному випадку. Як саме, про це ми вже розповіли.

      Отже, з перебігу цієї приватизаційної історії та й з інших стає очевидним, що практика приватизації об'єктів державної власності перетворилась у напівлегальний спосіб викупу держмайна, що вже відмовляються сприймати трудові колективи, парламент і навіть Президент. А законодавчі норми, яких ніхто вже давно не дотримується, існують лише на папері.

      Що ж до якості законодавчої бази, то на 2003 рік було заплановано її суттєво удосконалити. Але й це не вдалося. Не було прийнято Закони «Про державну програму приватизації на 2003—2008 р.р.», «Про Фонд державного майна України», «Про управління державною власністю», останні два навіть не розглядалися Верховною Радою. Що ж до Програми приватизації, то її провал у Верховній Раді у цілому обумовлений, передусім, повною відірваністю документа від реального життя.

      То чого варто очікувати від 2004 року, на що сподіватися і що, врешті, матимемо? Віртуальні ілюзії чи реальні досягнення? Житимемо краще чи робитимемо тільки вигляд?