Пікетування членами УРП «Собор» Конституційного Суду за його «одобрямс» третьому терміну Кучми. (Фото Євгена КОЛЕСНИКА.)
Останні дні 2003-го залишили гіркий осад. 24 грудня у винятковій за цинічністю процедурі «більшовики» вкупі з комуністами віддали 276 голосів фактично не за конституційну реформу, а за пролонгацію повноважень нинішнього режиму. 24 грудня Леонід Кучма в Керчі уклав із Путіним домовленості, які цілком можуть означати відмову України від суверенітету над нашою частиною Азовського моря й Керченською протокою. 26 грудня Президент yсупереч усім законам відсторонив від виконання обов'язків мера Мукачевого законно обраного «нашоукраїнця» Петьовку й призначив у місто свого намісника (за дивним збігом обставин, члена СДПУ(о)), владу якого сьогодні намагаються утвердити шляхом поліцейського терору. Нарешті, 30 грудня Конституційний Суд остаточно продемонстрував відсутність в Україні незалежної судової влади, дозволивши Кучмі балотуватися й 2004 року.
Не можна сказати, що цього разу опозиція була пасивною. Ми намертво заблокували роботу Верховної Ради — і при цьому «Наша Україна», Блок Юлії Тимошенко та Соцпартія діяли як ніколи злагоджено. В Мукачевому перебуває численний депутатський десант, який намагається захистити місцеве самоврядування від адміністративно-поліцейської сваволі. Але — будьмо відверті — ми не перемогли. Більше того, ми не зуміли належно обгрунтувати власну позицію навіть перед значною частиною потенційних прибічників (симптоматично, що оглядач авторитетного ліберального тижневика, коментуючи події у Верховній Раді, зверхньо кинув: мовляв, шулерство влади не виправдовує клоунади опозиції, і водночас клоунада опозиції не виправдовує шулерства влади).
Смію заперечити: опозиція аж ніяк не займалася «клоунадою». Якби ми отримали передбачені парламентським регламентом два тижні для розгляду й обговорення законопроекту Медведчука—Симоненка №4105 (у який, порівняно з його первісною версією, було внесено півсотні поправок!), то ми напевно зосередилися б на постатейній аргументованій критиці неприйнятних положень цього законопроекту. Але біда в тому, що наші опоненти й не думали грати за правилами. Надійшла вказівка за будь-яку ціну «прочавити» законопроект саме 24-го — начхавши на процедуру. Зупинити цю вакханалію міг тільки особисто Голова Верховної Ради Володимир Литвин. Але, маючи цього разу вибір між Кучмою і Україною, він обрав Кучму...
За таких умов опозиція мусила використати всі наявні засоби. На відміну від минулих аналогічних випадків, коли вона кликала під стіни парламенту людей, але сама поводилася вельми пасивно, цього разу опозиційна «трійка» діяла з точністю до навпаки: основну напругу боротьби було перенесено саме до зали.
Прошу не вірити повідомленням провладних ЗМІ про те, що ми начебто поводилися, як вандали, засмітили сесійну залу й поламали дорогу систему «Радa». Протягом двох кризових днів і ночі депутати від опозиції трималися напрочуд організовано. А систему «Рада» було не поламано, а лишень заблоковано опущеними в щілини для карток п'ятикопієчними монетками, і після їх усунення вона працює в нормальному режимі.
Але цим ми змусили Банкову та її союзників у парламенті вдатися до фарсу, наслідки якого ніколи не визнають ані українське суспільство, ані світове співтовариство. Адже голосування руками 24 грудня... просто не було! В сесійній залі були тоді присутні трохи більше сотні «більшовиків» і комуністів (і це чітко фіксують усі відеокамери).
Як свідчить член лічильної комісії академік Костянтин Ситник, yся комісія перебувала на момент цього «голосування» в кулуарах, а отже — організувати його аж ніяк не могла. Цифру «276» вивів персонально голова комісії комуніст Валерій Мішура — на підставі даних, наданих лідерами фракцій. Коли Ситник зажадав ознайомитися з цими списками, то відразу побачив, що у фракції НДП «за» начебто голосували всі 14 її членів, хоча депутати Кафарський та Шевчук як члени лічильної комісії перебували на її засіданні і взяти особисту участь у голосуванні (як того вимагає Конституція) фізично не могли. Це ж стосувалося ще принаймні 8 членів лічильної комісії...
Отже, Литвин мав усі підстави (більше — обов'язок!) не підписувати постанови про відверто сфальсифіковане голосування. Але він свій вибір уже зробив...
Проте мало хто (навіть у депутатському корпусі) до кінця усвідомлює: а що ж саме було «проголосовано» руками 24 грудня? І які наслідки воно нестиме для України (якщо приблизно y такий самий спосіб буде майбутній сесії ухвалено 300 голосами)?
Головну увагу суспільства було прикуто фактично до одного положення законопроекту 4105 — до обрання Президента парламентом (починаючи з 2006 року). При цьому мало хто звертав увагу на те, що вся сукупність норм цього законопроекту настільки погано виписана, що призведе до неминучого розбалансування всієї системи влади. Убезпечуючи себе від наслідків більш ніж можливої перемоги Віктора Ющенка, правлячий режим готовий пожертвувати нормальним функціонуванням самої держави.
Це правда, що президента в багатьох демократичних державах Європи обирає парламент. Але ж там цей президент виконує суто представницькі функції і не втручається в реалізацію виконавчої влади, цілком покладеної на уряд. Натомість законопроект 4105 залишає за Президентом значні владні повноваження (чи не тому, що його автори вже «передчували» рішення Конституційного Суду від 30 грудня?) Зокрема, право розпуску парламенту, що не може обрати нового Президента, завжди дає чинному Президентові потужні важелі тиску (теоретично, він може залишатися при владі необмежено довго, просто блокуючи обрання свого наступника через підконтрольних 150 депутатів).
Виконавчу владу, згідно з цим законопроектом, буде штучно розірвано між Президентом і урядом. Причому і Президент, і уряд отримують свої повноваження від парламенту — але в різний спосіб. Уряд (крім «силового блоку») — від простої більшості, а Президент — від кваліфікованої більшості у 2/3. На перспективу це означатиме, що уряд спиратиметься на правлячу коаліцію, а Президент (якщо ця коаліція не буде досить потужною) — ще й на опозицію. Таким чином у саме тіло виконавчої влади заводиться потенційний конфлікт, який майже неможливо буде розв'язати.
Водночас законопроект 4105 лишає скритиковану Венеціанською комісією норму про формування уряду не партією (блоком), що набрав найбільше голосів, а саме КОАЛІЦІЄЮ. Різниця зовні — суто філологічна, але насправді — дуже суттєва. Якби діяла норма, яку ми з Олександром Морозом та Віктором Мусіякою вводили в парламентський законопроект 3207, Кучма ще в травні 2002 року ЗОБОВ'ЯЗАНИЙ був би доручити формування уряду Ющенкові як лідерові блоку-переможця. І лише якщо лідер «Нашої України» не впорався б із цим завданням, наступним у черзі був би Петро Симоненко (КПУ здобула друге місце), а вже тоді — Литвин (блок «За ЄдУ!» був третім).
Натомість формулювання законопроекту Медведчука—Симоненка дозволяє призначити «ядром» майбутньої урядової коаліції будь-яку партію, що потрапила до парламенту (наприклад, відразу СДПУ(о), яка фінішувала шостою). А як у нас уміють «шикувати» депутатів і партії — відомо всім.
Лишилася в законопроекті й норма про імперативний мандат депутата, про позбавлення його мандата не лише в разі виходу з фракції, а й у випадку порушення фракційної дисципліни. Зовні ця норма виглядає привабливо — нарешті буде покладено край численним депутатським переходам з фракції до фракції. Проте реально вона призведе принаймні до двох нищівних наслідків.
По-перше, сесія парламенту як така буде вже не потрібна. Досить буде зібратися головам фракцій і скласти докупи свої голоси. По-друге, атмосфера всередині блоків і партій зробиться нестерпною — аж до того, що люди, які опинилися поза прохідною межею списку, матимуть постійну спокусу позбавити на партійному з'їзді мандатів своїх успішніших конкурентів і самим посісти їхні місця.
Законопроект 4105 відроджує такий рудимент тоталітарного часу, як функція загального нагляду прокуратури (Венеціанська комісія застерігала — цю зміну можна запровадити лише шляхом референдуму). Водночас кладеться край навіть залишкам незалежності судової системи — шляхом переходу від безстрокового обрання суддів до їх обрання на 10 років (надто вже принципові просто не будуть переобрані). А зміна принципу формування Конституційного Суду (лише Президентом і парламентом, без з'їзду суддів) зробить цей орган ще більш продажним і підконтрольним.
Слід наголосити: всі перелічені мною недоліки було «виловлено» Венеціанською комісією — але жодного з них не виправлено перед внесенням законопроекту на голосування. Попри всі мої намагання, не з'явилося в ньому й жодного положення на підтримку місцевого самоврядування. Чому — стало ясно в новорічні дні, коли режим почав «ставити на коліна» Мукачеве.
Яку ж мету ставить перед собою Банкова?
Схоже, Медведчук переконав-таки Кучму: варто побути Президентом ще як мінімум півтора року, поволі перекласти за цей час негатив на уряд і або піти (запасшись необхідними гарантіями), або спробувати балотуватися ще раз (чи то на Президента — наш Конституційний Суд обгрунтує що завгодно, чи то на Прем'єра). Руки глави Кабміну Віктора Януковича наразі зв'язано тим, що до вступу змін до Конституції в силу Президент може відправити його у відставку простим розчерком пера. Тому Прем'єр і поспішив із вірнопідданською заявою: мовляв, лише сам Кучма визначиться, чи бути йому єдиним кандидатом від партії влади.
Соціологи в один голос відзначають: чесно Леонід Кучма перемогти не зможе. Це мене мало втішає — адже те ж саме вони говорили й 1999 року. Розуміючи, який обсяг протизаконних засобів тиску й фальсифікації буде використано задля забезпечення його перемоги, я публічно як тодішній голова НДП закликав Кучму не балотуватися. Наслідки мого заклику відомі.
Тому нам слід очікувати, що вибори справді будуть надзвичайно брудними (причому в обох випадках — і якщо владі вдасться протягнути свою «конституційну реформу», і якщо повноваження президента залишаться сьогоднішніми). Опозиція зуміє перемогти лише за умови абсолютної узгодженості дій, підпорядкованих утіленню чіткої і, головне, зрозумілої для людей програми. Сподіватися, що все витягне харизма одного-єдиного політика, — принаймні безвідповідально.
Тому запас часу, який залишився до початку кампанії (вже дуже невеликий!), опозиція зобов'язана використати на те, щоб знайти прийнятну організаційну форму об'єднання «трійки» «Наша Україна» — БЮТі — СПУ, виробити таку програму дій і, головне, встигнути донести її до людей. І опозиція повинна бути готовою до силового протистояння з владою, яка остаточно відкинула навіть гру в законність. Бо ще англійська Велика хартія свобод від 1216 року — документ для європейської демократії основоположний — давала підданцям право повставати на монарха-тирана, який переступив закон.
 |
Анатолій МАТВІЄНКО,
голова УPП «Собор»,
народний депутат України (фракція БЮТі),
голова Комітету Верховної Ради
з питань держбудівництва та місцевого самоврядування.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
