«Проблема-70» українського телебачення

      Суботні випуски новин, зокрема «Вісті» на Першому національному, згрібали у свої цукрово-трояндові обійми і переносили у часи телевізійних возвеличень «дорогого Леоніда Ілліча». Вшановували тезку Брежнєва — екс-Президента Кравчука, нині лідера фракції СДПУ(о) у парламенті, який побачив світ у селі Великий Житин на Рівненщині рівно 70 років тому. УТ не побоялося передати куті єлею, зробивши святкові репортажі про дитинство ювіляра, його заслуги, його відзначення держнагородами та вшанування однопартійцями головною новиною дня — у вечірньому випуску цьому присвятили майже 20 хвилин, при тому що звіт про решту українських та світових подій втиснувся максимум у 400 секунд.

      Ось волинські піонери декламують завчені фрази про те, як вони хочуть бути схожими на свого великого земляка, ось офіційні вітання від Кучми і Медведчука (по черзі, з портретиками кожного на екрані поруч із фоткою Леоніда Макаровича). Ось фотовиставка в конференц-залі стадіону «Динамо», присвячена першому Президенту. А ось відеоряд власне із вечірки, де вся есдеківська компанія — Шуфричі, Суркіси, Блохіни тощо — підносять троянди сотнями, торт із 70 свічками, смачно цілуючись із Леонідом Макаровичем губи в губи...

      Це тягнулося й тягнулося в часі, повертаючи старі й молоді покоління телеглядачів у часи ТБ 70—80-х років, або ж переносячи в Україна стандарти «блакитного екрану» цивілізованого Туркменістану. Що це, як не апогей внутріцехового, внутріпартійного телебачення, яке чомусь називається центральним, загальнодержавним, існує за гроші платників податків?

      А щоб мало не здалося — цього ж вечора Оксана Марченко зробила «Імена» про того ж обцілованого Кравчука. Згадали все, не згадане у «Вістях», — і як цей Спіноза нашого часу ходив корів із книжкою пасти (чи не «Україна — не Росія?»), і як із класу через вікно лазив... А як же бути з поясненням пані Оксани, колись явно продиктованим «свише», чому у свою програму вона не бере нікого з опозиційних політиків — мовляв, нібито вирішено не брати нікого з діючих політиків узагалі, а тільки «позаполітичних класиків»? Кравчук же — яскравий приклад діючого лідера фракції у ВР тієї партії, яка посіла на виборах лише 6-те місце, узурпувавши відтак фактично всю владу. І всім відомо, якими брудними методами. Є спроби пояснити таку увагу тим, що «перший Президент — це завжди перший Президент». Утім у такому разі довелося б проігнорувати весь той бруд, який, вступивши до СДПУ(о), прийняв на себе і ще більше примножив дорогий Леонід Макарович.

      Цікаво, що ледь не в усіх передачах про 70-річного сам ювіляр відзначав, що переломом у його компартійній свідомості на зламі 1980—90-х років стали дебати на УТ з представниками Народного руху. Отоді його, мовляв, і навернуло до демократії. У недурних сучасних глядачів, певно, промайнула думка: чого ж зараз, при такій «розвинутій» правовій державі, свободі совісті та слова, у нас на телебаченні опозиція не має права не те що на дебати, а й узагалі на нормальний коментар? Відповідь на поверхні: тому що перший загальнонародно обраний Президент Кравчук опустився нижче вже зіграної в історії ролі й прибився як «весільний генерал» до гоп-компанії другого Президента, котрий і думати не бажає про якісь стандарти толерантності, не збирається передавати владу інакодумцям так само легко, як це зробив у 1994-му Кравчук. Це, до речі, теж показали по ТБ, і глядачі знову мали підставу «прочитати між рядків» і подумати своє...