Тетяна Лагода.
Написати про нещасний випадок, який трапився із десятилітньою Танею Лагодою з мого рідного села Лютенські Будища на Полтавщині, мені не дозволяла безжальна близькість у часі цієї трагедії. Та й про великі людські вчинки пишуть не одразу: має прийти їхнє осмислення, мають закарбуватися і стати щоденними супутниками втрата і біль. Тетянка пішла з життя останнього слізно-дощового дня червня. Маю розповісти про її саможертовний подвиг. Аби хоч у такий спосіб промовити ті слова, які вона не встигла сказати, аби закликати кожного — бережіть наших дітей.
Того ранку, коли для мене лунав мій останній вересневий дзвоник, моя мама, вчителька початкових класів Лютенськобудищанської школи, привела на урочисту лінійку своїх першачків. Серед них була незнайома мені дівчинка з на диво великими усміхненими оченятами. Традиційно ввечері, коли мама «готувалася до уроків», я слухала історії про її непосидючих дітлахів. Тоді й дізналася, що нову ученицю звати Тетянкою, що її батько, Іван Лагода, навчався у нашій школі, але по закінченні сільськогосподарського інституту поїхав працювати на Сумщину. Танина мама була хворою на розсіяний склероз. Лікарі попереджали Наталю Лагоду: народите — перестанете ходити. Бажання мати дитину взяло верх над лікарськими пересторогами. Жінка пішла на свій особистий подвиг — народила дівчинку. Але з ліжка після того вже не встала — спаралізованою вона була прикута до нього цілих п'ять років. Щоб уберегти Тетянку від сімейного лиха, батько вирішив повернутися до свого рідного села, де жила його мама. За Наталею всі ці роки доглядала сестра Світлана, яка теж задля дорогої людини вчинила подвиг: доки сестра потребувала її допомоги, вона не виходила заміж і не думала про власну сім'ю. Душевне подвижництво цих жінок передалося маленькій Тетянці.
До школи Таня Лагода прийшла у п'ятирічному віці — через високий зріст батько вирішив її віддати раніше. Дівчинка всім тоді пояснювала: «Я буду такою ж високою, як і мама». Того ж року Наталя Миколаївна померла, і про це горе Таня дізналася від однокласників, що не вберегли домашні секрети. Тетянка не вміла читати й малювати, бо майже не відвідувала дитсадок, погано говорила. Замість того, щоб акуратно розфарбовувати невибагливі контурні зображення, дівчинка, сильно надавлюючи фломастер, замальовувала весь листок. Не було в неї і так званого першого зошита — тільки-но його отримавши, вона вдома всі його сторінки обписала. Але закладені природою здібності швидко взяли своє. Таня стала однією з найкращих учениць у класі. Повільно читані нею у першому класі 53 слова наприкінці четвертого перетворилися у випалені на одному диханні 165. Від початку мого знайомства з цією дівчинкою (вона підбігала до мене на перерві й міцно тримала за руку, аби не забрала її котрась із маленьких однокласниць) мене вражала не притаманна полтавській суржиковій говірці чистота її мови. Часто навіть запитувала значення якихось нечутих мною слів — дівчинка підхоплювала їх від бабусі, яка її виховувала. Танине чистомов'я формувалося під впливом книжок, які постійно брала у сільській бібліотеці. Читаючи вірші на шкільних святах, Тетянка вигранювала кожне окреме слово, любила наголошувати на букві «р», яку не одразу навчилася говорити. Звикнувши до дитячого товариства, Таня більше любила гратися із хлопцями в «їхні» ігри, а ляльки завжди приносила в школу — щоби були «всіхніми».
Батько, повернувшись у село зі своєю вищою освітою, звісно, ніякої роботи не знайшов. Продав квартиру в Сумах і купив трактора, щоб обробляти землю. Та така невдячна професія достатку сім'ї Лагод не принесла, та й часу на дівчинку в бабусі з батьком не вистачало. Тож Тетянці з дитинства довелося дитячі клопоти змінити на дорослі. Своїми маленькими рученятами доїла корову, самотужки пасла сільську череду. Жаліючись вчительці на безсоння, розповідала: «Та в нас же поросятка втекли. Я їх шукала, та не знайшла. Так оце сьогодні снилися. Одне ще й живе було»...
На тому сільському кутку, де в напіврозваленій хатинці жили Лагоди, співрозмовниками Тетяні були лише сусідські бабусі. Батько уваги доньці міг приділити небагато, хоча учнівські твори вони завжди писали разом. У шкільному архіві зберігаються Танині роздуми про те, якою вона хоче бачити школу в майбутньому: «Хай буде в школі багато дітей. А на її подвір'ї стоять дівчата-берези, і на них співають пташки. Аби школа була удвічі більшою і в ній був музей. У школі повинен бути клас — Бога. В цьому класі діти вивчатимуть все про Нього», — писала дев'ятирічна Тетянка. Пригадую її з великим кошиком і в яскравій хустці —Таня завжди приходила святити паски до церкви.
Вона не знала, що таке подарунки до дня народження, але сама хотіла дарувати. Так і лишилися в її першому класі дві невибагливі картинки: на одній — кораблик, на другій — осінній пейзаж — подарунок вчительці до 8 Березня. Пригадують однокласники, що, коли до школи приїхали місіонери і всім дітям дарували пакуночки з усілякими подарунками, Таня Лагода свій скарб з вітамінами, цукерками й іграшками швидко роздала дітям...
Хто не навчався у сільській школі, не зрозуміє такої дитячої, але такої пам'ятної учнівської традиції — перед уроками йти додому до вчительки і проводжати її до школи. І біжиш наввипередки, аби першим узятися за її руку... Таня Лагода щоранку зустрічала свою вчительку перед шкільним «майданчиком», аби разом з нею прийти до школи — аби не самій...
Перша Танина вчителька випустила свій черговий клас, а з ними й Тетянку, яка тепер стала хорошисткою-п'ятикласницею. На цьогорічному випускному вечорі, загальносільському святі, Тетянка танцювала сама...
Я дуже виразно уявляю кожну деталь цієї картини. Тетянка з бабусею і батьком пораються по господарству — у кожного своя діляночка роботи. Поряд з обійстям Лагод — пусте дворище, на якому сусідка — вісімдесятишестирічна бабуся — рве хрін (саме консервувала огірки — треба було додати для смаку). Посеред залишеного господарями двору — крислатий горіх, нещодавня буря добряче поламала його гілки. Бабуся у своїх гумових калошах не помітила, як ступила на обірваний електричний провід. Падаючи, вона починає кричати: «Рятуйте!». «Таню, а глянь-но, що та баба кричить», — просить дівчинку батько. Таня біжить на закинуте подвір'я, бачить сусідку, на нозі якої — якийсь провід. Дитина відчуває, що людині загрожує небезпека. І вона обома руками хапається за той дріт — і відкидає його від жінки...
Чи ж є сенс тепер гіпотезувати, що думала Таня в той момент: чи ж розуміла, що бабі великої небезпеки не загрожує — на її ногах гума? Чи пам'ятала про ті правила безпеки, які на всіх виховних годинах повторюються класними керівниками? (Хоча, згідно зі шкільними програмами, в молодших класах дитину вчать лише не підходити до дроту і гукати на поміч дорослих. Про поводження з обірваними дротами і струмом учням детально розповідають у старших класах). Власне, які правила, коли ось зовсім поряд людина, яка просить допомогти? Танинi бабуся й батько прожогом кинулися до дівчинки. Бабусі вдалося звільнити одну руку дитини, другу відірвав від дроту батько. Іван Миколайович одразу ж кинувся робити Тетянці непрямий масаж серця і штучне дихання. На якийсь момент зіниці дитини звузилися, Таня почала схлипувати. За збігом обставин у селі, що за десять кілометрів від районного центру, стояла машина «швидкої». Тетянку одразу ж відвезли в лікарню, але було вже запізно. Лікар сказав: «Серце було настільки вражене струмом, що ми уже нічим не зарадили».
Другого дня на маленькому дворику Лагод зібралося майже все село. Будищанам не звикати до частих похоронів, але смерть маленької дівчинки торкнулася кожного: хтось її навчав, хтось називав її подругою, хтось пам'ятає, як Тетянка підходила до його лавки і починала щось щиро розповідати, хтось жалів дівчинку, бо вона росла без мами, хтось мав своїх власних дітей... Вона так мріяла про гарні сукні. «В її житті так мало було гарного! Сьогодні Тетянка буде красивою», — говорила Танина перша вчителька. Її однокласники, притихлі й посмутнілі, йшли попереду процесії з величезними букетами квітів (соняшнички, ромашки, троянди, півники...) й кидали їх на той останній шлях, яким мала пройти ця маленька дівчинка у білій весільній сукні. Пригадую, Таня дуже любила квіти, завжди разом із вчителькою пересаджувала шкільні рослини, а вдома своїми рученятами створила власний квітничок. Сподіваюся, її останні думки теж були про квіти.
Царство небесне маленькій дівчинці, яка, подібно до своєї мами, вчинила свій великий подвиг. Ціною квітів, уроків, друзів. Ціною власного життя.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
