Порозуміння з небезпеки

      Коли в 1999 році Гжегож Мотика і Рафал Внук видали спільну книжку «Пани і різуни»,  яких тільки образ у свій бік вони не почули. «Мотика роздряпує мурашник польсько-українських стосунків»; «ніяких розмов із бандитами бути не може»; «що можуть знати молоді про ті події?» тощо. У тій книзі вперше було заявлено про спроби порозуміння між представниками Армії Крайової (пізніше «Воля і Незалежність») та УПА на теренах Закерзоння. Починаючи від невеликих зустрічей на локальному рівні на Підляшші і Ряшівщині, аж до спільного нападу на будівлі органів комуністичної влади в Грубешеві. І хоч про ці факти знала широка громадськість, уявити спільні відзначення річниць цих порозумінь, відкриття спільних пам'ятних знаків під егідою ветеранських організацій з обох сторін досі було фантастикою.

      Один з ініціаторів співпраці з українцями, керівник АК-Грубешів Мар'ян Големб'йовський (псевдо «Стер») зазначав по роках ув'язнення: «Поляки і українці, партизани АК і ВіН, разом із УПА та УГВР дiйшли порозуміння, котре принесло спокій, а також допровадило до повної співпраці та злагоджених дій наших народів». Відчути значення цих слів можемо лишень сьогодні.

      Нещодавно в Любліні у старій ратуші — Коронному Трибуналі — під егідою польського Інституту національної пам'яті відбулася конференція, що започаткувала відзначення актів співпраці поляків і українців проти спільних супротивників. На осінь заплановано відкриття та освячення меморіальної таблиці в селі Руда Ружанецька на Любачівщині, де було укладено перемир'я між українським і польським підпіллям Надсяння, а також у Грубешеві, на знак пам'яті про організовану зусиллями АК і УПА атаку на це містечко (вона мала на меті, між іншим, уповільнення акції виселення українців з Польщі до УРСР). Підтримав починання люблінський воєвода, конференцію  висвітлювали регіональні й центральні ЗМІ. Однак в Україні цей комплекс заходів особливого розголосу не має. Хоча ініціатива проведення цих заходів вийшла від українців — від греко-католицької громади міста Люблін. Найбільшу користь від зустрічі мали, очевидно, представники Світового союзу Армії Крайової, котрі прийшли послухати думку істориків. Єдиним їхнім побажанням було поглиблення таких знань, уточнення дат і місць зустрічей українських і польських вояків, їхня ширша аргументація. До спільних пам'ятників поки справа не дійшла, однак сподівання вже мають під собою грунт. На запрошенні гостям розміщено фотографію, на якій зображено перші моменти зустрічі вояків у Руді Ружанецькій: опущено зброю, припіднято капелюха. «Пани» прийшли в гості до «різунів».

      Чому спроб поєднання було так мало, на яких пунктах компромісу сторони погоджувалися дотримуватися перемир'я, хто виступав у ролі спільного авторитету, чому окремі ділянки могли довго дотримуватися нейтралітету, а в інших багаття конфлікту спалахувало знов і знов — такими були основні тези виступів істориків з Варшави і Любліна — Гжегожа Мотики, Маріуша Зайончковського і Славомира Лукасевича. Основний висновок науковців такий: порозуміння потребували передовсім локальні керівники. Однак чим примарнішою ставала перспектива однобічної перемоги поляків чи українців над комуністичною навалою, тим більше зміцнювалися контакти поміж представниками визвольних рухів. Найбільш розвиненими були контакти вже на еміграції — такі люди як Осадчук, Гедройць, Лободовський вказали майбутнім політикам шляхи компромісу й узгодженості позицій. Основним аргументом  стала непорушність кордонів майбутніх незалежних України і Польщі. Не всі могли це сприйняти відразу і адекватно. Втрата Львова і Дрогобича поляками, а Перемишля і Холма українцями пробуджували хвилі ностальгійних протестів як по обидва боки кордону, так і серед радикальних емігрантів на Заході. Навіть сьогодні на подібні до люблінського заходи приходять люди, готові згадати болісні моменти власного досвіду спілкування з «іншим».

      Одним із стрижнів конференції мало б стати обговорення прикладів взаємодопомоги з боку українців полякам на землях Західної України, і навпаки — закерзонцям з боку поляків. Ян Пісулінський з Ряшівського університету окреслив масштаби і способи допомоги українцям під час виселенських процесів 1944—1947 років. Цікаво, що він, зарахував до прикладів допомоги й надання українцям Гжегожа у Польщі документів про римо-католицьке віровизнання. Це заперечив історик Григорій Купріянович, мовляв, окремі ксьондзи використовували таку ситуацію для збільшення власних парафій, також нерідкими були випадки оплати з боку ймовірних переселенців за такі послуги. Відомо, що польська адміністрація використала перехід до іншого віросповідання як привід залишитися на території Речi Посполитої. Утім Ян Пісулінський стояв на своєму: якщо хоч кілька прикладів свідчить про можливість залишитися на землі предків саме в такий спосіб, це варто розглядати як вияв допомоги з боку поляків.

      Співробітник варшавського ІНП Ромуальд Недзелько дослідив випадки допомоги полякам на Волині і Галичині: на сьогодні історикам відомо близько 500 випадків допомоги з боку місцевого українського населення сусідам, родичам, знайомим полякам під час пацифікацій польських сіл українським підпіллям. Причини допомоги по обидва боки кордону були однакові: родинні зв'язки, християнський обов'язок допомоги ближньому. В основному такі випадки траплялися в середовищах «своїх» українців і поляків, тобто тих, які не приїхали як колоністи у міжвоєнні часи, а жили з діда-прадіда в цій місцевості.

      Богуміла Бердиховська з Варшави розповіла про роль українського питання в концепціях польської антикомуністичної опозиції. Як випливало зі слів пані Бердиховської, діячам польської опозиції було приємно відчувати, що за їхніми спинами в Радянському Союзі є також нація борців: «Ми навіть деякою мірою ідеалізували тих українців, перебільшуючи їхні можливості в устремліннях до незалежності». Допіру після перших особистих контактів братів Горинів із Яцеком Куронєм, Адамом Міхніком почалася нова ера стосункiв, базованих не лише на контактах із представниками української заокеанської діаспори, але також із «справжніми» українцями з України. У творах польського самвидаву збільшується кількість матеріалів зi «східної політики», передруковуються маніфести Української Гельсінської групи, налагоджуються зв'язки з представниками української меншини в Польщі.

      Ці контакти відіграли пізніше велику роль у становленні демократичних цінностей у середовищі закерзонців: знаний журнал молодих українців на початку 90-х «Зустрічі» наслідував польський опозиційний часопис «Спотканя», що виходив у Любліні, сама організаційна структура української діаспори набула цілком демократичних форм (чого не можна сказати, приміром, про ліво-орієнтоване Білоруське суспільно-культурне товариство у Польщі, чи організації української громади у Словаччині). Сучасні українці Польщі є невеликою, але дієвою спільнототю. Свідомість, що ці 36 тисяч осіб живуть у більш вільній країні, котра може бути взірцем для України і її підтримкою, виправдала себе: Польща стала першою країною світу, що визнала незалежність України.