«Золоті ключі» рятують від самотності

      Коли виступає Ніна Матвієнко, язик не повертається сказати, що відбувся черговий концерт. Бо кожен її виступ — це ексклюзив і розкіш для слухача. Маленьку тендітну співачку можна зустріти на фестивалі «Країна мрій» чи на якомусь іншому благодійному концерті. Але, на жаль, народна артистка України не так часто співає у великих залах, як би хотілося.

      З 10 по 24 липня Ніна Матвієнко із Марією Миколайчук та Валентиною Коротя-Ковальською —  вокальним тріо «Золоті ключі» — розпочали благодійний тур у рамках соцiальної програми компанiї «Київстар» «Самотності — ні!». «Золоті ключі» побувають протягом двох тижнів у десяти геріатричних центрах — будинках для самотніх літніх людей у Київській, Чернігівській, Вінницькій, Івано-Франківській, Донецькій, Запорізькій, Харківській, Херсонській, Одеській областях.

      — Пані Ніно, моя тітка живе в Австралії. У неї троє дітей і п'ятеро внуків. Але вона в жодному випадку не хоче, щоб вони за нею доглядали. Моя ж мама навіть не уявляє, щоб її старість пройшла у будинку перестарілих. Чому така різниця?

      — Там такі люди, як вона, на старість стають дуже балакучі. Вони йдуть у клуби, розказують один одному життя. Тільки ранок прийшов, поснідали і вже одна одну чекають, зустрічаються. У будинках для перестарілих є все. Хоче баба козу — приведуть, любить вирощувати полуницю — дадуть грядку. Там комфортне життя, на відміну від нашого, де ліжка iржавi, старенький телевізор на коридорі і жодної свіжої людини. За кордоном часто приїжджають до будинків перестарілих із концертами. Вони просять, щоб співали не дорослі, а діти. Своїм виконанням діти дають енергію, якої не вистачає. У них стільки енергії, що баба хоч нап'ється. У мене тільки одна внучка. Раніше бавила її, але вже виросла. Уляні майже 9. Тепер з нею треба танцювати.

      — Який емоційний підхід використаєте у наших будинках перестарілих, де не все так спокійно, як хотілося б?

      — Ви думаєте, що під час таких виступів лише одні посмішки і радість? Вони нам таке кажуть! Там є різні люди. Не тільки старенькі з колгоспу, а й партійні, які дуже агресивні. Часто кричать, що «не нада ім етіх хохлов, нє нада ваших пєсєн. Давайте штота рускає!». Тоді треба так говорити, щоб їх заспокоїти. В таких випадках кажу: «А я колись чула, що Достоєвський і Маяковський говорили, що наша рідна мова солов'я їм нагадує. А ви не хочете послухати. Давайте, я вам поспіваю, яких ви захочете». Вони стають, і ми разом співаємо. Тоді пропоную послухати моїх пісень. Треба такі конфлікти залагоджувати і не додавати вогню. Це важка поїздка, але для мене радість. Це моє випробування, через яке я побачу себе.

      — Який репертуар підбираєте, щоб їх розвеселити?

      — Ми взяли природний репертуар. Перша частина — весняночки, потім ліричні, а тоді побутові пісні. От ми взяли «.. дід бабу полюбив, що баба хороша» (співає). Ми кажемо цим, що у будь-якому віці життя прекрасне. От була прекрасна юність. Була війна, але бігали в кіно. Або народився син. А якщо не народився, то сестра прекрасно жила. У мене є знайома, яка все життя присвятила братовим дітям. Вона вийшла заміж, але захворіла на серце і чоловік сказав, що не буде заробляти їй на ліки. Тоді це життя припиняло, а тепер він збирає трави, лікує родичів. Вона стала ангелом, в якого для всіх вистачає слова.

      У такому плані ми й будемо говорити. Питатиму, чи є в них пташка або тваринка. Бо їм хочеться дати їсточки і що вони відчують причетність до життя. У мене, Валі і Марічки немає мами. Я знаю, що мами всі однакові. Нам так би хотілося, щоб ми, дивлячись один одному в очі, знайшли свою маму, її душу.

      — А на Полісся вам не кортіло поїхати? Його чомусь у програму туру не внесено.

      — З радістю. Але я думаю, що в нас немає будинку перестарілих. Я навіть не сумніваюся в цьому. Не дай Боже, щоб там матір кудись здати. Доглянути маму — це великий обов'язок.

      — Вас часто відвідують діти?

      — А вони всі зі мною. Дочка вийшла заміж, але живе коло мене. Один син монах, тому його не щодня бачу. Маю троє дітей, а ще трьох всиновила. У мого брата померла дружина. Тож діток я забрала до себе і дала їм освіту.

      — Як жінку впевнити, що вона має бути щасливою? Коли діти їдуть кудись навчатися, батьки часто відчувають самотність.

      — По-перше, не відчувати, що вони її покинули. Навпаки, вона ж їх годує, для них гроші заробляє. Я не думаю, що це проблема. Адже діти приїжджають на канікули. Вони привозять щось нове: або добре, або погане. У матері має бути тривога, щоб діти здоровими були, що там у гуртожитку робиться. Мати про це думає, а не те, що розлучилася зі своєю кровинкою. Це всього лиш інша сторінка життя.

      — У вас буде майже кожного дня концерт. А ви так любите готувати обіди і поратися на городі. Хто варитиме борщ?

      — Уже на три дні сьогодні вранці зварила супу хлопцям. А на 10. 00 була на іспиті. Прийду, то ще зварю м'яска. А все інше вони самі добавляють. Ми дуже скромно живемо. Всі вміють варити: і чоловік, і син. Ми вибрали грубіше життя. Не переварюємо чи пережарюємо. Відварені овочі, на сніданок фрукти та ягоди. Навіщо ще якусь гидоту їсти, наприклад, смажене яйце. Ми живемо природно, тому всі такі худенькі. Я найтовстіша. Мене діти називають жиропа. Кажуть, «мама наша жиропа». Але скільки в мене того жирного?

      — Яке ваше ставлення до обробки народної пісні сучасними мотивами. Музикант «Другої ріки» вам пропонував свою музику. Ви відмовилися. Чому?

      — Це була не одна пісня. Я не від усього відмовилася. Попросила зустрітися, бо деякі варіанти є непогані. В деяких було забагато електронного бумкання. Доця моя теж захопилася проектом. Але вони не приїхали до мене, а домовлялися по телефону. Вразило те, що відразу знайшли другу співачку, яка підлаштувалася під мене і використала ці пісні у своєму проекті.

      — Хтось ще пропонував заспівати дуетом?

      — Я про це не думаю. Запропонують — погоджуся, не запропонують — так і буде. Колись Ірина Білик зверталася. Я думала, чи я знайду пісню, чи вона. Але Ірина чекала цього від мене. Якось не склалося. Було багато речей, що нас не звело. Значить, мало так бути.

      Мені зараз цікавіше, що моя доця пішла в світ, що перейняла мій репертуар. Я залишаю київську «Камерату», де була солісткою з 1991 року. А тепер вона всі мої твори переспівує. Розумієте, майже голос в голос. Не все ще. Але вона цього набуде.

      — А Тоня не приєднається до благодійного туру «Золотих ключів»?

      — Я її приєдную. Час від часу ми їдемо разом туди, де в нас є родичі. Це ж майже вся Україна, а моя родина йо яка велика. Тож буде нагода їх провідати.

      — З 1989 року Ніна Матвієнко — член Спілки кінематографістів. Ви підтримуєте з кінематографістами контакти, ділитеся ідеями?

      — Якось мій чоловік перекрив туди дорогу. Каже, щоб співала і все. Тоня теж не хоче мати справу з кінематографією. Людина повністю реалізовується в чомусь одному. Бог дає руки, ноги, і людина крутиться, доля її копає, але вона робить круг, в якому є висота. Для нас це голос — вертикаль, яка зв'язує з небом.