Запас міцності

      Театральні потрясіння — річ як для сучасного мистецтва майже унікальна. А тому кожен, мабуть, на пальцях однієї руки перерахує ті випадки, коли під час перегляду вистав емоції діставалися захмарних щаблів, а побачене та почуте пробирало до мозку кісток. Для мене один із таких небагатьох випадків — вистава «У.Б.Н.» Львівського театру імені Заньковецької.  Її «заньківчани» показували в Київському театрі оперети, і після фінальних овацій саме з цього будинку на Великій Васильківській Києвом помчала новина: це щось неймовірно енергетичне, це надзвичайно потужна субстанція у театральному просторі, до якої мусить доторкнутися кожен, щоб потім ще довго осмислювати і розмірковувати над її магнетизмом. З того часу минулого вже кілька років, а головні герої «У.Б.Н.» наче досі перед очима: похнюплений Зенон (Федір Стригун), якого схиляють до угоди з совістю, та меткий депутат Івась (Петро Бенюк), що завбачливо одягнув вишиванку і своє майбутнє бачить заможнішим за горде, але голодне дисидентське минуле. У 2007-му Театр імені Заньковецької відзначає 90-річний ювілей. Я просто переконана в тому, що «У.Б.Н.», об яку сточили зуби чимало театральних критиків, має бути у списку найгучніших успіхів театру за ці дев'ять десятиліть. Аби дізнатися про інші позиції майбутнього ювілею, одного літнього дня я поїхала до Львова. Зійшовши з потяга, вирушила прямісінько до завліта «заньківчан» Мирослави Оверчук, яка у цьому театрі працює вже понад двадцять років і, як на мене, знає про нього все.

Народжені революцією. І не тільки...

      Офіційним роком народження «заньківчан» є 1917-й. Саме так, цей знаменний для історії всіх пострадянських країн рік — революція, Ленін, верхи не можуть, а низи не хочуть тощо — і в мистецькому сенсі був досить плідним. У Києві творча інтелігенція зорганізовується у Комітет українського національного театру, згодом його виводять у державну структуру, яку очолив Володимир Винниченко. Результатом роботи Комітету УНТ став, зокрема, і перший державний театр нашої країни — Український національний театр, у трупу якого об'єдналися актори мандрівних колективів Мар'яненка, Колісниченка, Сагатовського... Першу виставу, «Пригвожденні» Винниченка, зіграли 16 вересня 1917 року в приміщенні Троїцького народного дому. Але щасливим, потужним і безтурботним початком великого шляху Українського національного театру вона не стала — відомий афоризм про те, що коли говорять музи, гармати мовчать, тоді, на жаль, не спрацював. За рік театр перейменовують на Державний народний театр, потім — Український народний театр, згодом — просто Народний театр... Кожен із урядів, які змінювалися з калейдоскопічною швидкістю, чомусь вважав своїм обов'язком внести певні корективи у назву театру. У 1922 році він називався Державним драматичним народним театром Губполітпросвіти, а через декілька місяців він був перейменований на Театр ім. М. Заньковецької.

      «Географія «заньківчан» також дуже різна, — додає до цього пані Мирослава. — Театр того періоду багато гастролювавав, місяцями працювали в Чернігові, Кременчуці, Харкові, Запоріжжі, Дніпропетровську, Полтаві, Луганську, Кривому Розі... З 1931 року «заньківчани» отримують прописку в Запоріжжі. Під час Великої Вітчизняної театр був евакуйований на Кубань, потім переведений до Тобольська, далі був Кузбас... А в 1944-му урядовим рішенням колектив перевели до Львова. На жаль, весь цей мандрівний період нашого театру, який тривав багато років, документально представлений дуже слабо. До ювілею хотілося б заповнити ці прогалини — зараз нам у цьому допомагають працівники Музею театрального, музичного та кіномистецтва».

Ювілей.

Свято і відповідальність

      З словами пані Мирослави, один з основних пунктів майбутнього свята — виставка, присвячена театру. Обрати з величезної кількості головного найголовніше — те ще завдання. Аби шанувальники були у тонусі й не відступали від ювілейної хвилі, «заньківчани» спільно з деякими радіостанціями проводять вікторини для театралів на знання історії Театру імені Заньковецької, персон та вистав — у Львові, на відміну від «форматнозалежного» FM-Києва, ще практикують інтелігентне спілкування із слухачами. Та й сам ювілейний сезон зібрав у собі чимало окремих, персоніфікованих ювілеїв. Так, у грудні виповнюється 100 років з дня народження Олекси Ріпки, одного з найвідоміших режисерів Театру Заньковецької, вистави якого були в репертуарі по десять-п'ятнадцять років. «Його «Суєта» йшла у нашому театрі сімнадцять років, — розповідає пані Мирослава. — Це ж багато про що говорить. Адже спектакль може бути барвистим і яскравим, але коли він всередині не «згвинчений» режисером — то розпадеться за рік-два. Ніби те саме, але й не те саме... Вистави мають свій запас міцності, спектаклi Ріпки були дуже міцними».

Розмова за лаштунками

      Якщо у когось склалася думка, що, захопившись заповненням ювілейного плану, «заньківчани» забули про щоденну роботу на благо майбутнього театру, то це не так. Про стратегію і тактику у цьому театрі не забувають ні на хвилину. Зрештою, 90 років — це дуже гарний вік для того, щоб робити заділ на майбутні десятиліття.

      — Пані Мирославо, «заньківчани» в такому поважному віці ще не втратили бажання до вистав експериментальних? Чи традиції — понад усе?

      — А це одна з наших традицій. І взагалі я вважаю, що немає традицій — немає й новацій. Бо новації мають бути стосовно чогось. І взагалі, навіщо новації, якщо нема традицій? Але в нашому театрі співвідношення «традиції-новації» є дуже тісними. Я це можу проілюструвати тим, що театр почав працювати у Запоріжжі на прохання будівників Дніпрогесу. Після мандрівного періоду — вісім років на колесах це дуже непросто — прибувши до Запоріжжя, першою справою відкрив навчальну студію. Випускниками Театру Заньковецької вже львівського періоду є Наталя Лотоцька, Лариса Кадирова, Богдан Ступка... А тоді, у Запоріжжі, трупа була ще молодою, молоді актори грали вікові ролі, але театр думав, що потрібна «свіжа кров». Сьогодні наша студія виросла у факультет культури і мистецтв Львівського університету. А наша молодь, уже п'яте покоління «заньківчан», є випускниками наших же акторів. І цей генний зв'язок на сцені — він тягнеться. І передається від старших до молодших.

      — То «незаньківчан» ви до себе взагалі не пускаєте?

      — Якщо до нас приходить людина не з нашої «заньківчанської» сім'ї, то погодьтеся, що вона мусить пройти певний адаптаційний період, вловити й зрозуміти стилістику і цінності цього театру... Якщо не збагне — то, як правило, це невдала доля. Її ніхто не витісняє і нічим їй не заважає, але... Це як молоко матері. Діти на штучному вигодовуванні і на природному — явище такого ж штибу.

      — Багато таких випадків, коли непоганий актор з інституту так і не «вписався» у вашу стилістику?

      — Так, бували такі... Коли актор є достатньо гнучким від природи, коли він збагне, куди потрапив, коли він придивляється і намагається вписатися — то щось виходить. Коли ні, коли його внутрішня будова більш жорстка — доводиться з ним розлучатися. Є такі поламані долі досить непоганих акторів. Той же Тарас Жирко, який зараз працює в Театрі імені Франка, у нашому театрі був дуже непоганим актором. Щоправда, став таким не відразу. Йому довелося ой як працювати, щоб бути в основному складі і відповідати запитам режисури. Він грав Ісуса, він грав Астрова у «Дяді Вані»... Я думаю, що ця пересадка із театру в театр у зрілому віці вимагатиме від нього великих людських зусиль.

      — Глядачів ви також виховуєте? Які вони у вас — розумні чи примітивні, вдячні, невдячні? Вони приходять самі чи з ними працюють адміністратори?

      — У нас справді дуже гарне бюро організації глядача. Але Львів — надзвичайно театральне місто. Звісно, не можна сподіватися, що кожен вечір буде аншлаг... Але на активності нашого глядача дуже позначаються його фінансові можливості. Ціни на квитки, скажімо, у 250 гривень, які пропонують наші гастролери, кількість глядачів суттєво звужують. А ціни на наші вистави дуже низькі — вартість квитка ніяк не відповідає затратам на виставу. Скажу вам так, виручка навіть аншлагової вистави не оплачує світла, спаленого під час цієї вистави. Але така фінансова поступка дає нам дружбу з глядачами. У нашому залі понад вісімсот місць — велика сцена має бути загальнодоступною. Ми маємо також Камерну сцену для, скажімо так, дуже витончених театралів...

      — Ці особливості впливають на формування репертуару?

      — Так, і на відповідальність при постановці також. Театр повинен бути попереду глядача. Але не настільки, щоб глядач уже його не бачив. Який сенс розмовляти з порожнечею? Навіть якщо там сидітиме п'ятдесят чи сто високо ерудованих естетів — треба реально дивитися на речі. І в цьому невеличкому люфті маємо зберегти й естетичний щабель, і допуск на новації, і читабельний художній текст вистави. Якщо глядач його не читає — то кому це потрібно? Грайте вдома на кухні... У цих стосунках повинна бути коректність, яку ми намагаємося будувати.

ПОСЛУЖНИЙ СПИСОК

      У 1972 році театру було присвоєно звання «академічного», а в січні 2002-го  «заньківчани» отримали статус Національного.

      У різні роки в Національному академічному театрі імені Марії Заньковецької працювали такі відомі актори, як В. Сумський, Г. Опанасенко, Б. Кох, Б. Антків, О. Гринько, В. Глухий, Л. Кадирова, Б. Ступка, В. Розстальний, А. Хостікоєв...

      Сьогоднішній авангард «заньківчан» — це Ф. Стригун, Т. Литвиненко, П. Бенюк, Є. Федорченко...

      Двадцять років тому Театр імені Заньковецької очолив Федір Стригун. А на посаді головного художника вже сорок років працює патріарх української сценографії Мирон Кипрiян.

      За останні роки театр побував iз гастролями у  Великобританії, Канаді, США, Польщі, Словаччині...