Театральні потрясіння — річ як для сучасного мистецтва майже унікальна. А тому кожен, мабуть, на пальцях однієї руки перерахує ті випадки, коли під час перегляду вистав емоції діставалися захмарних щаблів, а побачене та почуте пробирало до мозку кісток. Для мене один із таких небагатьох випадків — вистава «У.Б.Н.» Львівського театру імені Заньковецької. Її «заньківчани» показували в Київському театрі оперети, і після фінальних овацій саме з цього будинку на Великій Васильківській Києвом помчала новина: це щось неймовірно енергетичне, це надзвичайно потужна субстанція у театральному просторі, до якої мусить доторкнутися кожен, щоб потім ще довго осмислювати і розмірковувати над її магнетизмом. З того часу минулого вже кілька років, а головні герої «У.Б.Н.» наче досі перед очима: похнюплений Зенон (Федір Стригун), якого схиляють до угоди з совістю, та меткий депутат Івась (Петро Бенюк), що завбачливо одягнув вишиванку і своє майбутнє бачить заможнішим за горде, але голодне дисидентське минуле. У 2007-му Театр імені Заньковецької відзначає 90-річний ювілей. Я просто переконана в тому, що «У.Б.Н.», об яку сточили зуби чимало театральних критиків, має бути у списку найгучніших успіхів театру за ці дев'ять десятиліть. Аби дізнатися про інші позиції майбутнього ювілею, одного літнього дня я поїхала до Львова. Зійшовши з потяга, вирушила прямісінько до завліта «заньківчан» Мирослави Оверчук, яка у цьому театрі працює вже понад двадцять років і, як на мене, знає про нього все.

Коли Григорій Грабович почав постійно працювати в Україні, його науковий доробок і сама його постать викликали підвищену увагу, якої, загалом, ні науковець, ні головний редактор наукового видавництва викликати не повинен. Коли в Україні кажуть «гарвардський професор», усі знають, про кого йдеться, і в одних колах ці слова вимовляють з повагою, а в інших — із гнівною іронією. І справа, очевидно, не в професорі як такому, справа — у ставленні різнил кіл українського пострадянського суспільства до української літератури, до українських святинь і до ключової постаті української культури Тараса Шевченка. Про все це ми й говоримо з гарвардським професором і головним редактором видавництва «Критика» на затишній терасі редакції з тарелями мелітопольських черешень.