Того дня вона нічого не передчувала. Була вдома, зайнялася прибиранням, трохи нездужала... Зранку подзвонила знайома: «У військовій частині, де служить Денис, ніби щось трапилося, не знаєш?». Не зреагувала: що там може трапитися? Пізніше знайома подзвонила знову. «Вона не знала, як мені сказати... — каже Валентина Олександрівна. — А я знову відмахнулася. Кажу: аби з сином щось, мені б давно повідомили».

Ще трохи згодом знайома прийшла до неї сама. І врешті з'ясувалося, що про все вже знали співробітники, сусіди, але кожен боявся сказати першим, що сина вбили.
Увечері з депо прийшов батько. Довго не міг втямити, що йому кажуть, потім побіг у військову частину, розташовану тут же, у Конотопі. І лише тоді, після восьмої вечора, на його вимогу, прийшли й офіційно повідомили матері про загибель сина. Валентина Олександрівна в той день не знала, що такі затримки та неузгодження — то лише початок шляху, який їй судилося пройти.