Двадцять років без Уласа

      Двадцять років тому, 9 липня 1987 року, в канадському місті Торонто відійшла у вічність душа письменника Уласа Самчука. У рівненському Літературному музеї Уласа Самчука до дня смерті письменника відбулася панахида, своїми дитячими спогадами про земляка поділилися Зоя Мучинська-Цецик та Лариса Колесник, було презентовано щойно виданий коштом розпорядників спадщини Уласа Самчука з Канади подружжя Оксани та Ярослава Соколиків путівник, де подано повну інформацію про музей.

      Про смерть Уласа Самчука на чужині в Україні майже ніхто не знав. Радянська влада замовчувала цю інформацію, намагаючись зітерти з пам'яті мільйонів українців ім'я талановитого прозаїка, позбавивши можливості знайомитися з його творчим доробком. І лише тепер слово знаного земляка повертається на батьківщину, хоча ще й не повністю, адже тільки частина його літературної спадщини доступна українцям, а тавро націоналіста ще й досі витає над письменником.

      Він і справді над усе любив Україну, рідну землю, й робив усе можливе, щоб наблизити незалежність держави. Письменник, живучи за кордоном, міг по-іншому влаштувати своє життя, досягти успіхів, почавши писати англійською, але він залишився вірним кредо — бути літописцем свого народу, й не зраджував цьому ніколи. Відірваний від рідного краю, він лише про нього писав у своїх творах, прославляючи на весь світ. Про його першорядну величину свідчать два десятки вагомих прозових творів, серед яких — трилогії «Волинь» та «Ост», перший у художній літературі твір про Голодомор в Україні «Марія» та факт висунення письменника у 1980 році на здобуття Нобелівської премії.

      Ще й досі не всі твори письменника вийшли друком в Україні. Зокрема, голова Рівненської обласної організації Національної спілки письменників України Лідія Рибенко наголосила, що один із таких творів — «На твердій землі» — в минулому році почали друкувати у місцевому літературно-краєзнавчому альманасі «Погорина», маючи на меті в двох-трьох наступних числах закінчити роман. Але не так сталося, як гадалося: обласна рада відмовилася виділяти гроші на видання альманаху, мотивуючи це тим, що має право фінансувати лише дитячі та видання національних меншин. «Якби це був російськомовний журнал, тоді проблем не було б», — підсумувала Лідія Рибенко. А так шанувальникам творчості письменника ще довго доведеться чекати закінчення роману. Не де-небудь, а в незалежній Україні.