(Володимира СТАДНIКА.)
За дверима — типовий радянський «дабл», чи по-іншому двомісний номер урядового санаторію під Києвом: вузький прохід між ліжками та столом, дводверна жовта шафа та велике, на всю стіну, вікно. Казенну атмосферу розбавляють хіба що стоси книжок, журналів та деякі деталі гардеробу з іншого сезону. Хазяїн номера — мабуть, найвідомiший із полку «червоних директорів», один із перших політиків незалежної України, без п'яти хвилин Прем'єр-міністр Володимир Следнєв — свої 24 курортні дні, регулярно відвідуючи реєстратуру, продовжує уже понад два роки.
«Або повернусь у рідний Донецьк на білому коні, або не повернусь туди ніколи!» — заявляє з фірменною «следнєвською» безапеляційністю.
Уже понад десять років він не директор індустріального гіганта — Донецького металургійного заводу — і навіть не чинний депутат. З 1994 року, одразу ж після перемоги на виборах Леоніда Кучми, поповнив список безробітних.
Следнєв воює із системою. I це не боротьба за гроші, майно чи владу — металургійний завод, яким він керував, ніколи йому не належав. Володимир Следнєв був, як би сказали нині, топ-менеджером із приставкою vip, а за старою термінологією — директором флагмана металургійної промисловості. За плечима у нього — дві вищі освіти на батьківщині, Школа бізнесу в Англії, Вищі курси менеджерів при Угорській академії наук, Каліфорнійська академія бізнесу тощо. Серед звань — доктор технічних наук, професор, академік Гірничої та Інженерної академій України, почесний академік Петровської академії наук (Росія).
Його «з'їли» люди, які нині говорять від імені України. Підприємство ж успішно приватизували, а серед його теперішніх господарів — навіть колишній генеральний прокурор. Можливо, тому система, проти якої воює Следнєв, почуває себе відмінно.
— Я довго не погоджувався балотуватися в депутати. Потім, у другому турі, легко переміг свого конкурента — першого секретаря Ленінського райкому комуністичної партії Донецька Олександра Риженкова. До речі, вихідці з цього району — один із організаторів Соцпартії Сергій Кияшко, керівник Комуністичної партії Петро Симоненко, один із чільників Партії регіонів Володимир Рибак та засновник Партії праці Валентин Ландик.
Мене в парламенті обрали керівником групи промисловців. Крім «Народної ради», усі інші новообрані депутати вважали себе промисловцями і приходили до нас. Обов'язки керівника були нескладними: з'ясувати порядок денний, розповісти колегам, провести лікбез — люди ж навіть не знали, яку кнопку коли треба натискати. Опікувалися нами також партійні інструктори. А потім я побачив, що ця опіка є надто вже нав'язливою, і вирішив звільнити своє місце для іншого. В цей час Станіслав Гуренко, тодішній секретар ЦК Компартії, вирішив проводити ці підготовчі збори на Банковій. Коли ми прийшли туди вперше і зареєструвалися, вийшло 239 чоловік. Так з'явилася «група 239». Керівником запропонували обрати Олександра Мороза, завідувача відділом Київського обкому партії.
— Далі була відставка голови Ради Міністрів Віталія Масола...
— Масола просто «здали» — зараз про це вже багато говорять. Я не особливо вникав у деталі, бо Віталію Андрійовичу не дуже симпатизував. Міг собі це дозволити, бо перебував у іншому становищі, ніж інші мої колеги-директори: Донецький металургійний був особливим заводом в економіці України — ми виплавляли понад 200 марок сталі, якої не робили в Україні.
Коли Масол пішов у відставку, Верховна Рада оголосила конкурс на заміщення вакансії. Було чотири кандидати: Фокін, Череп, Пилипчук (від «Народної Ради») і я. Фокін і Череп беруть самовідвід, і нас зводять із Пилипчуком. Мене запросили на засідання «Групи 239», заслухали доповідь і ухвалили рішення рекомендувати на посаду глави уряду.
Все, домовлено, я їду додому! Напередодні відкриття сесії мені приходить телеграма — прибути до Гуренка «на согласованіє». Я кажу: «Стоп! Чому саме до Гуренка? Чому не до Чорновола? Я ж народний депутат України!». Звичайно, в ЦК не пішов. Починається голосування — мені у залі підморгують, мовляв, ще кілька хвилин — і ти голова Ради Міністрів! Виявляється — ні, недобрав чи 8, чи 10 голосів. Зняли мою кандидатуру, і морозівська «група 239» висуває іншого представника, директора «Азовсталі» Олександра Булянду, який разом із Юхимом Звягільським у кулуарах активно агітував депутатів, щоби за мене не голосували. Це донецькі! Їм не дай Бог, аби я став Прем'єром!
Тоді ми — група Центр — зібралися разом і вирішили блокувати вибори. Кандидат від Мороза не пройшов! Вітольд Фокін забирає свій самовідвід і стає Прем'єром. На мій погляд, це був чудовий глава уряду. Хоча... Я за своєю натурою «риночник», я готувався до цієї посади: розробили програму ринкового перетворення держави, за прикладом Явлінського у Росії. Треба було організовувати нові міністерства, яких не було в Україні до отримання незалежності, змінити функції колишніх союзних керівних органів. Вітольд Павлович створив Вищу економічну раду при Раді Міністрів, але Фокін дуже заважав донецьким, і найбільше, мабуть, Юхиму Звягільському. Він постійно розігрував «донецьку карту», тримав напоготові хлопців із касками, і водночас знаходив можливості «пестити» багатьох впливових осіб. Я цим не займався. Через що й знаходив ворогів — інколи несподівано для себе.
— Ваші біди почалися при Кучмі?
— Коли Леонід Данилович став Прем'єром після відставки Фокіна, він попросив ввести надзвичайний стан в економіці. Я його прагнення не підтримував. У перший день, коли обговорювали, чи дати згоду на це Верховної Ради, до мене зателефонував Валерій Пустовойтенко: «Льоня дуже просить, чому ти так заповзявся?! Він просить підтримати». Наступного дня я вийшов до мікрофона: «Шановні колеги, щоби задіяти ринкові механізми, маємо ухвалити сто законів. Нині працюють лише двадцять. Тому, можливо, варто підтримати ідею надзвичайного стану? Пропоную не на рік, як він просить, а на півроку. Дозволимо йому приймати декрети, які він вважає потрібними: ми упродовж місяця розглядатимемо їх і затверджуватимемо у вигляді закону». Спочатку все йшло нормально, а потім Леонід Данилович почав своїми указами скасовувати закони. Коли ж декрети Прем'єра почали паралізовувати роботу підприємств, я не стерпів. І зателефонував: «Льоня, що це робиться?!». Він заперечив: «Це не я, це мій заступник (Віктор Пинзеник. — Авт.). А потім на заводі почалися перевірки, такі собі маленькі «наїзди»: мовляв, Следнєв підняв ціни, залишає валютну виручку за кордоном. 21 травня ми заслуховували звіт Кучми, визнали роботу уряду незадовільною і не продовжили надзвичайні повноваження. Кучма попросився у відставку, мої колеги хором — давайте просити Льоню, щоби він залишився! Я цю ініціативу не підтримав: хоче йти у відставку, будь ласка! Мої слова йому, звичайно, передали. Кучма зробив заяву у травні, а у відставку пішов у листопаді. У мене є аналіз, що він накоїв за цей час: економіку своїми декретами і розпорядженнями Леонід Данилович пустив під укіс.
— Але це не завадило Леоніду Кучмі стати Президентом.
— Вибори він готував у кріслі керівника УСПП за допомогою іноземців. Тоді, у 1994-му, на мій погляд, у Леоніда Даниловича почалися активні ділові стосунки з Олександром Морозом. Коли Кучма балотувався на цю посаду, Мороз і Симоненко його підтримали. Я був довіреною особою Леоніда Кравчука.
— Була вказівка «зверху» — підтримати чинного главу держави?
— Я щиро не хотів допустити до влади Леоніда Кучму, бо розумів, що країні після його «декретної» економіки загрожують неприємності. Та добровільно займатися виборами не хотів. Був дзвінок, телефонував «губернатор» Донецької області: «Кравчук хоче тебе бачити». Подумалося, може хоче сказати щось особисте. Приїжджаю, а у приймальні пропонують піднятися на третій поверх. Заходжу, а там збори представників в областях. І мені вручають посвідчення довіреної особи.
— Поразка Леоніда Кравчука для країни була великою несподіванкою.
— Для мене також. Як нині пам'ятаю цей день: 11 липня зранку телефонує мені Кравчук і каже: «Ми вибори програли!». Слідом за ним зателефонував Анатолій Голубченко, тодішній міністр промисловості України: «Кучма переміг! Він, до речі, передавав тобі вітання...».
— Погрозливо...
— А 9 серпня, в день народження Кучми, міністр підписав наказ про звільнення мене з посади. Сам наказ він вручив 11-го. Я запротестував: «Ви не маєте права, я депутат Верховної Ради!». А він: «Я усе узгодив із керівництвом Верховної Ради!». А потім так, по-дружньому: «Сам я би цього не робив, але маю наказ «зверху». Через тиждень міністр пише лист Олександрові Морозу, інформує, що звільнив мене з посади з порушенням закону про статус народного депутата. Що мав зробити Голова Верховної Ради у такій ситуації? Негайно вимагати скасування цього наказу, розглянути його на сесії. Але нічого такого не сталося — правляча еліта з нетерпінням чекала, коли мене усунуть.
— Еліта у цьому випадку — це хто?
— Коли під час президентських виборів компартія і соцпартія підтримали Кучму, це було, по суті, часом створення коаліції, яка існує й дотепер. Нинішня «антикризова» тільки проявилася у новому вигляді. В 1993 році вона виглядала як консолідація комуністів, соціалістів і донецької мафії. І з тих пір вони вели роботу, щоб не допустити чужих людей і активно займатися приватизацією. Олександр Мороз активно допомагав гасити всі звинувачення у незаконності їх дій.
Перша, найбільш ласа приватизація відбувалася за указами Кучми. Я був проти «дерибану» мого рідного заводу, на якому почав працювати ще на посаді прибиральника гарячого металу, дійшов до директора. З точки зору закону, я не порушив жодного пункту контракту! З іншого боку, зі мною навіть не намагалися поговорити «по понятіям». Значить, тут проблема в іншому. Той товариш, що хотів мене купити, не зміг це зробити. А до людей, про яких тут уже йшлося, знайшов підхід.
— Якщо можна, конкретніше.
— Йдеться про іноземного партнера, який сприяв приватизації заводу. Це — Борис Йосипович Бирнштейн. Колишній соратник відомих російських опальних магнатів Гусинського і Березовського приїхав до нас і за сприяння Леоніда Даниловича створив державно-комерційну структуру «АГ Україна». До неї увійшли вісім українських підприємств, з них три металургійні — Донецький металургійний, Криворіжсталь і Запоріжсталь, а також п'ять коксохімічних. Бирнштейн мав 35 відсотків акцій і кожне з підприємств — по 8 вiдсоткiв. До складу увійшли також члени уряду — Анатолій Голубченко, Олександр Ємельянов. На першому засіданні я казав, що не можна, аби державні чиновники входили до складу комерційної структури. Коли про це довідалися, піднявся шум у пресі, і чиновників звідти виключили.
Але найголовніше, що Бирнштейн, як виявилося, продавав нашу продукцію дешевше, ніж інші, а тому заводи терпіли збитки. Частину грошей просто не платили. За один тільки 1993 рік Донецькому металургійному заводу не доплатили 8 мільйонів доларів. Я подав наші контракти на експертну оцінку в «Укрюрзовнішсервіс». Там порадили: звертайтесь до Стокгольмського суду — справа безпрограшна! Тільки-но я почав готувати матеріали для позову, як на моє ім'я в зарубіжному банку надійшов один мільйон двадцять вісім тисяч доларів. Я попросив нашого головного бухгалтера переказати ці гроші на заводський рахунок — підприємству дуже були потрібні гроші.
— Спокуса, звичайно, сильна...
— Вони так прямо й сказали — не хочеш з нами, ми знайдемо людей, яких можна купити дешевше. І купили, як виявилося. Більше того, обіцяли: якщо я не буду судитися, стану одним з найбагатших людей в Україні. А не передумаю шукати правди — справи не виграю все одно, а біду на свою голову накличу. Я не ображений на Бирнштейна: він діє, як звичайна акула бізнесу — у таких людей свої закони. Але я обурений продажністю державних чиновників із вищого ешелону. Саме деякі директори та іноземний капітал подарували Україні тодішнього нового лідера — Леоніда Кучму.
— Не шкодуєте, що не взяли той мільйон і все-таки перейшли дорогу «шановним» людям?
— Ні! Втім суд тричі визнавав моє звільнення протизаконним, тобто увесь цей час я формально є генеральним директором Донецького металургійного заводу, проте на територію підприємства, на своє робоче місце потрапити не можу. Зарплату мені, ясна річ, не платять. Не виплатили навіть допомогу, яку отримують усі народні депутати, коли Верховна Рада того чи іншого скликання втрачає свої повноваження, пан Мороз мені відмовив.
Я свідомо протиставив себе цій схемі, але ніколи не міг подумати, що вона може увійти так глибоко! Що у державі може бути продано все. Я хотів займатися бізнесом, але чесним. Хочу бути багатим, але кожна копійка має бути справедливою, тому ніколи не брав участі у різноманітних «схемах». Ця система з 1917 року залишається незмінною, тільки на зміну партійному керівництву прийшли групи людей, які привласнили державне майно. Причому серед дійових осіб — ті ж самі люди. Олександр Мороз — це політичний кілер, який упродовж дванадцяти років тримає Україну у «чорному тілі».
А в чому найбільший злочин системи Кучми? У тому, що кожного зробили злочинцем, увівши у «тіньову» економіку. Кожен щось ховав, не показував і майже кожному нині можна сказати: пам'ятаєш, ти ж хабар давав?!! А ти брав! Людина виступила би, щось сказала, але боїться, бо має грішок. І поки система не зміниться, люди не почуватимуться вільними.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
