Леся Ткач.
Спокій мого рідного полтавського села Лютенські Будища на Зіньківщині рідко сколихують звістки про приїзд когось відомого і знаного. Чи ж не тому так відклалися у моїй дитячій пам'яті деталі знаменної для нашого села події 1991 року: тоді після півстолітньої розлуки до Будищ завітав Дмитро Нитченко-Чуб (Ниценко) — Патріарх української громади Австралії, видавець, педагог, автор багатьох дитячих книжок, словників, літературознавчих досліджень, епістолярних збірок, а також чудової книги спогадів «Від Зінькова до Мельбурна». Разом із паном Дмитром до Лютенських Будищ тоді приїздила і його донька Леся Ткач. У 1944 році юна зіньківчанка разом із батьками опинилася у німецькому таборі для полонених, звідки родина Ниценків подалася до такої далекої Австралії. Після здобуття Україною незалежності Леся Ткач буває в Україні щорічно. Не став винятком і нинішній рік. Я зустрілася з пані Лесею у Харкові — місті, де навчався, працював, писав вірші її батько...
— Пані Лесю, дорога додому для вас — не з близьких...
— Ще й яка неблизька — 24 години в середньому. Цього разу із Мельбурна до Гонконгу летіли 10 годин. До Цюріха — 12 годин. Потім ще шість годин чекання в аеропорту і три години польоту з Цюріха до Борисполя. Дорога дуже втомлює. Кожного року кажу собі, що це востаннє. А потім, коли повертаюся додому, проходить якийсь час, і я починаю знову тужити за Україною...
— Розкажіть трішки про свою родину...
— У мене четверо дітей: Юрій, Катерина, Петро і Галина. Я хотіла, щоб вони не втратили українську мову, тому, коли діти були маленькими, я займалася в основному їхнім вихованням, працювала вдома — робила на продаж різдвяні іграшки. З чоловіком, Миколою Ткачем (він родом із Дніпропетровська), ми познайомилася ще у Німеччині. За чужинця я би ніколи не пішла заміж! Син Петро живе в Америці — в Детройті, одружений на українці з Лемківщини. Юрко має в Австралії своє видавництво «Байда» і книжкову крамницю. Одружений із дівчиною з Черкас, два роки жив в Україні, але потім повернувся в Австралію. Перекладав українських авторів англійською (Василя Шевчука, Ігоря Качуровського, Остапа Вишню, Євгена Гуцала, Олеся Гончара). Йому важкенько з цією справою — багато емігрантів уже не вміють читати українською, новоприбулі йдуть до російської громади. Катерина на державній службі — вирішує етнічні проблеми австралійців неанглійського походження. Наймолодша донька Галя — архітектор.
В Австралії живе також моя рідна сестра Галя. Коли ми приїхали в Австралію, їй було лише п'ять років. На відміну від мене, їй вдалося отримати гарну освіту. Я також хотіла вчитися, але ще в Німеччині був підписаний контракт, що я їду в Австралію працювати. Галя ж вивчилася, працювала вчителькою, а згодом очолила Український славістичний відділ у Сіднеї. Нині сестра викладає українську літературу на кафедрі українознавства при Сіднейському університеті.
— Два роки тому ви приїждали в Україну як кореспондент австралійського радіо. Цього разу диктофон теж із вами?
— Коли у нас тільки з'явилося українське радіо, я раз на місяць вела свою програму. Зараз на каналі СВС мовлення ведеться 68 мовами. Український відділ має три години на тиждень. Приїжджаючи в Україну, я кожного разу записувала розмови з цікавими людьми. Були в мене і великі інтерв'ю з відомими українцями, коли вони приїжджали в Австралію — з Павличком, Яворівським, Брюховецьким, Петром Осадчуком, Левком Лук'яненком. Але минулого року я вирішила піти з радіо — вік дає знати про себе. На моєму місці тепер працює Оля Павлишин — дружина Марка Павлишина, що очолює україністичний відділ в університеті Мельбурна.
— Ваш батько Дмитро Нитченко свого часу був рушійною силою української громади Австралії, очолював Літературно-мистецький клуб імені В. Симоненка, об'єднання українських письменників «Слово», Союз українських організацій Австралії. Які сьогодні українські організації діють в Австралії?
— У нас є Союз українок, декілька українських хорів (для одного з них диригента виписали аж зі Львова), танцювальні групи, «Пласт», СУМ. На жаль, літературний клуб після смерті батька в 1999 році перестав існувати.
— Яка чисельність української громади?
— Раніше говорили, що 35 тисяч, але тепер уже невідомо — багато асимільованих. Найбільше українців у Мельбурні — до 2 тисяч. У Сіднеї, Аделаїді — менше. Скрізь є православні і греко-католицькі церкви, українські школи.
— Австралійські діаспоряни чимось відрізняються від американських, британських чи французьких українців?
— На відміну від США чи Канади в Австралії українська діаспора виникла лише після Другої світової війни. Нам треба було все створювати на порожньому місці — українські центри, школи. Всі ми були однаково бідні, тяжко працювали. Наші дипломи не визнавали. Тато-філолог мусив працювати із лопатою. Це тепер за два роки кожен може підтвердити свій диплом...
— Ваш батько в своїх роботах часто зазначав, що молоді українці Австралії не надто бажають вчити рідну мову...
— Із здобуттям Україною незалежності ситуація дещо змінилася на краще. Більше людей почало їздити до України. В радянський час багато хто з активістів громади категорично виступав проти таких поїздок та передачі якихось пакунків родичам. Тепер навіть «бандерівці» їздять в Україну, записуються в спостерігачі на вибори (в Австралії і досі зберігається поділ українських емігрантів на «бандерівців» і «мельниківців». — Авт.).
— Я знаю, що, перебуваючи в Україні, ви завжди занотовуєте цікаві розмови звичайних українців, які вам довелося почути в потягах, маршрутках, на вулицях, у магазинах. Може, пригадаєте деякі...
— Коли я була на Майдані у Києві (а там саме зібралися прихильники Партії регіонів), то почула, як одна жіночка запитувала другу: «Як же ви, з Чернігова, можете підтримувати Януковича?» А та їй: «У мене грошей немає, тому й погодилася за 300 гривень сюди прийти. А голосувати все одно буду за Ющенка».
Вразили мене і два випадки, з якими я зiткнулася під час відвідин Почаївської лаври. До речі, в Почаєві я була ще 1984-го року, і мене тоді на декілька годин запроторили до міліцейського відділку, влаштували допит... Друга поїздка до святих місць теж залишила не надто приємні враження. Хоча я й знала, що Почаївська лавра належить до Московського патріархату, але все одно не очікувала на таке ставлення тамтешніх священиків до відвідувачів. Одна з жіночок зробила список своїх померлих родичів, підійшла до священика і попросила прочитати за упокій. Він розпочав цілий допит: де хрестили всіх цих людей, до якої церкви вони ходили, звідки сама жінка приїхала... Коли вона сказала, що з Луцька, священик зім'яв той папірець і викинув. Друга жінка, письменниця із Севастополя — Тетяна Дяченко — купувала у Лаврі іконки і запитала у священика, чи це образ Миколая Чудотворця. А він глянув на її бейдж (із написом імені, міста і зображенням Шевченка) і з такою ненавистю сказав, вказуючи на ту етикетку: «Тетяно із Севастополя, а це ж чиє зображення?»...
Мене дуже здивувало, що навіть у Тернополі майже скрізь продаються лише російські книжки. Коли я поцікавилася, чому в такому українському місті немає українських книжок, продавець вказав на купку тонесеньких брошурок — мовляв, ось усе, що є українською мовою. Я тоді в нього запитала: «Як так? В Україні є стільки любителів виголошувати патріотичні промови, а скрізь засилля російської книжки?». А він мені: «Проголошувати промови набагато легше, ніж зробити хоч найменшу конкретну річ». І при цьому в Україні, схоже, і досі бояться письменників. Чого вартий хоча б той факт, що під час святкування Шевченківських днів у Чорткові письменників запроторили до маленької кімнати без вікон...
— Чи змінилося, на ваш погляд, в Україні щось за останні роки?
— Багато людей розчаровані, нарікають на Президента. Але ж в Україні тепер є люди, які знають, що можна перемагати владу! Пригадую, коли була Помаранчева революція, то про це писали всі австралійські газети, радіо говорило весь час про Україну (я навіть вночі слухала). Ми жили Помаранчевою революцією. Найщасливіша хвилина мого життя — коли було оголошено результати переможного третього туру президентських виборів.
— Пані Лесю, вам, як нікому іншому, відоме поняття «ностальгія». Які саме речі навівають вам тугу за батьківщиною?
— Найбільше — народні пісні, книжки і преса. Я завжди жила в українському оточенні. Троє моїх дітей одружені з українцями. Тільки молодша донька вийшла заміж за напівнімця-напівканадійця. Але коли він жив із нами, то почав уже розуміти українську й не нарікав на це. Ми завжди відзначаємо всі свята — і при церкві, і при громаді. Є такі місця, де українці поселені цілими вулицями. Ми теж так довгий час жили, але коли підросли діти, треба було їх віддавати до школи. Тож ми переїхали. Я після цього декілька місяців плакала — наче знов Україну полишала...
Леся Ткач (Ниценко) народилася 1931 року у місті Зіньків Полтавської області. В 13 років разом із батьками опинилася в Німеччині, де закінчила 6 класів гімназії. Батько Дмитро Нитченко (Ниценко) після війни, боячись, що зашлють у Сибір, виїхав до Австралії. У квітні 1949 року Ниценки прибули до Мельбурна. З того часу Леся Ткач навчалася у вечірній школі, закінчила курси друкарства та дикторів. Працювала санітаркою, дикторкою на державній радіостанції С.В.С. у Мельбурні (з 1987 року). Під псевдо Леся Богуславець видала гумористично-автобіографічні книжки «Який Сава, така й слава», «Від Находки до Чернівців», «Моя австралійська кума», «За рідним краєм і в раю скучно», «На прощу до рідної землі». В 2000 році на базі харківського часопису «Березіль» заснувала премію імені Дмитра Нитченка, яка вручається за кращі художні та публіцистичні тексти, надруковані в журналі.
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
