Пан Михайло орудує городнім інструментом не гірше, ніж хірургічним. (автора.)
Його авторитет у судинній хірургії визнано давно. І не тільки в провінційних масштабах Прикарпаття. На хірургічний досвід Михайла Слободяна так чи інакше посилалися провідні вітчизняні (ще за СРСР) та зарубіжні автори у понад трьох десятках спеціалізованих підручників та монографій. Він і сам написав дві дисертації, проте до захисту руки так і не дійшли. Рятуючи життя пацієнтам, змушений був відтяти - страшно уявити - понад три з половиною сотні ніг і вперше на Івано-Франківщині ще в 1970 році успішно пришив відірвану руку.
Про Михайла Дмитровича як висококваліфікованого лікаря й неординарну особистість я чув давно, але не знати, коли б ми зустрілися, якби не письменник Степан Пушик. «Скальпель скальпелем, - зауважив шевченківський лауреат, - та бачив би ти, як Слободян орудує сапкою і що він вирощує своїми хірургічними руками на власному городі».
Михайла Дмитровича я застав у старовинному «протигарматному» корпусі військової поліклініки, яка в історичній частині Івано-Франківська межує з колишнім палацом Потоцьких. У скромному кабінеті він і в свої сімдесят ще приймає хворих. Переважно консультує, бо тут немає сучасного обладнання і, звісно, не можна виконувати складні операції. Зате в судинного хірурга тепер з'явилося більше вільного часу для улюбленого городництва.
Та про це трохи згодом. Спершу - про хірургію.
- Пане Михайле, як ви майже сорок років тому ризикнули в Івано-Франківську пришивати відірвану руку?
- Навіть не в Івано-Франківську, а в селищі Перегінську, що в Рожнятівському районі. Шестирічний хлопчик потребував негайної операції. Дітлахи знайшли у стрісі обріз, і один з них ненавмисно вистрелив товаришеві в передпліччя. Майже повністю відірвало руку. До того ж перелякані батьки не хотіли надавати дитині кваліфіковану медичну допомогу - боялися, аби спецслужби не заарештували за обріз.
Коли повідомили про важке поранення, я сів за кермо авто і поїхав у віддалений район. Операція в скромних умовах дільничної лікарні тривала близько одинадцяти годин. У хлопчика відкрилася така страшна кровотеча, що обидві хірургічні сестри знепритомніли. Продовжував оперувати сам. Усе, слава Богу, закінчилося благополучно - рука відновила свої функції. Згодом провів ще кілька таких складних операцій.
- Вам доводилося не тільки пришивати, а й відрізати кінцівки...
- Тривалий час завідував відділом судинної і пластичної хірургії обласної клінічної лікарні, і без мене жодний районний хірург не міг проводити такі операції. Отже, я відтяв 365 ніг - цілий цвинтар. Іншого виходу не було. За результатами цих операцій написав кандидатську роботу.
- Ампутовані кінцівки використовуються потім як навчальний матеріал для студентів-медиків?
- Їх «консервують» у формаліновому розчині у спеціальних ваннах патологоанатомічного корпусу медуніверситету. Частину використовують для навчання, а решту складають пачками і хоронять на цвинтарі. Надгробків, звичайно, не ставлять - виходить своєрідна братська могила ніг, які вже своє відходили. Одного разу цю процедуру було порушено. Не знаю, яким чином дружина випросила у лікарів відтяту чоловікову ногу, а коли їхала додому, «трофей» показала в автобусі сусідці. Мало не всі, хто сидів у салоні, знепритомніли. Скандал ледве зам'яли.
- Часто трапляються й лікарські помилки...
- Коли я працював в обласній клінічній лікарні, то вів облік виявлених мною травм, заподіяних лікарями, зокрема професорами й доцентами. Це дуже не подобалося колегам. Назбиралося близько півтори сотні випадків. Багатьох покалічених пацієнтів ще вдалося врятувати, декого - ні.
- Навряд чи й ви при такій величезній кількості оперативних втручань уникли трагічних помилок.
- За майже півстоліття я прооперував, мабуть, тисяч двадцять пацієнтів, не враховуючи незначних хірургічних втручань. На моєму операційному столі, на жаль, померло двоє людей, ще тоді, коли лише починав практикувати в Гвіздецькій районній лікарні. Одному - студентові Снятинського сільськогосподарського технікуму - точно можна було врятувати життя. Йому перемололо кінцівку в барабані комбайна. Треба було спершу вивести його із шоку, а потім оперувати. Я ж відразу кинувся зшивати докупи схожу на форшмак руку. Поспішність виявилася летальною. Потім часто згадував той трагічний випадок. Мабуть, не забуду до самої смерті...
Після екскурсу в хірургічне минуле Михайла Дмитровича я почав потроху здогадуватися про причини, які спонукали судинного хірурга мало не щоденно змінювати скальпель на сапку. Так, втеча від стресів. Виснажливі, часто ювелірні операції і для нього не минали безслідно. Звісно, в середовищі «ріжучих» ескулапів більш поширений інший спосіб боротьби з фізичними й психічними перевантаженнями, але він серйозно б'є по печінці й репутації. Михайло Дмитрович теж не був членом товариства тверезості, чим не забарилися скористатися колеги-заздрісники, потайки лякаючи хворих: «Не лізьте під його скальпель». Усе витримав і пережив. Хоча й iз рубцями на власному серці - від кількох інфарктів. Та пацієнти вірили йому безмежно.
Підтримувала й дружина Дарія: з приходом тепла вона вже кілька десятиліть поспіль облаштовує вдома своєрідний куточок земного раю. Якщо він справді є, то, мабуть, дуже схожий на обійстя Слободянів. Їхня садиба сховалася вглибині приватного сектору вулиці Ленкавського, що на західній околиці Івано-Франківська, майже поруч з міським озером. Якщо не знаєш точної адреси, то до їхнього порога доведуть квіти - яскраво-сині, червоні, бузкові, фіолетові... Навряд чи ще десь у місті побачиш таке квіткове розмаїття у розпал літньої спеки. Щоправда, моє захоплене «Ого!» пані Дарія сприйняла дуже спокійно: «Ого!» було навесні, коли масово цвіли тюльпани й гіацинти, а тепер і п'ятої частини тієї краси немає».
Половину городу, близько п'яти арів, що оточують хату, подружжя свідомо віддало квітам. Це ініціатива Дарії Федорівни, за фахом учительки біології, захоплення якої чоловік підтримує обома руками.
«Окрім шлунка, ми не забуваємо й про душу, - посміхається господиня у відповідь на мою репліку про не надто раціональне використання дорогої івано-франківської землі. - Квіти у нас мають винятково естетичне призначення. Раніше для їхнього розведення відводили ще більшу площу. Росло безліч різновидів троянд, півоній, сімдесят сортів жоржин. Однак здоров'я в мене тепер не те і довелося частину бульб викопати й віднести в медучилище, де пропрацювала три десятиліття, дещо роздала знайомим».
Михайло Дмитрович має давню звичку вставати вдосвіта. Біологічний годинник справно піднімає з ліжка рівно о п'ятій нуль-нуль. «Якщо зранку не пройдуся п'ять-шість разів стежкою між квітами й городом, цілий день не маю душевного спокою. Ще краще, коли встигав попрацювати на землі перед дуже складними операціями. Тоді скальпель впевненіше тримався в руці - м'язи після сапання наливалися силою. Може, й від землі якась енергія передавалася, хто його знає».
На обійсті Слободянів, що відразу впадає в око, в усьому панує порядок, затишок і доцільність. Здавалося, що саме таким і має бути на щодень середовище комфортного існування.
Під час екскурсії городом пан Михайло так захоплено і кваліфіковано розповідав про свої овочі та фрукти, що ставав схожим на вченого агронома, хоча до тонкощів вирощування городини і садовини доходив самотужки. Переді мною ніби хизувалися своєю міццю стебла перцю, помідорів, цибулі, огірків, квасолі, буряків, моркви, часнику, картоплі, а їхнє листя буквально пашіло темно-зеленим здоров'ям. І не одного, а десятків сортів (деякі з табличками «Від Саші», «Від Марти» - своєрідний презент за вилікувані недуги). Можливо, в цей час в іншому місці над плодами чаклували ще вправніші городники, проте навряд чи знайдеться подібний оригінал, котрий ставиться до рослин з лікарською відповідальністю. «Усе, що проросло, повинно пройти життєвий цикл, - стверджує він. - Тому доглядаю за рослинами, як за людьми: комусь, аби допомогти, треба дати ліки, комусь обрізати уражене листя, до декого - й добре слово сказати. Знаєте, і воно допомагає».
Щоправда, в останні роки Михайло Дмитрович став ревним прихильником науково обгрунтованого органічного землеробства, тобто до своєї генетичної хліборобської інтуїції почав додавати поради фахових аграріїв. Отже, традиційна сапка поступилася місцем знаряддю, схожому на хокейну ключку (каже, що дуже зручно полоти і підгортати), змінилася відстань міжрядь, оволодів секретом приготування справді чудодійного розчину на основі збродженої зеленої маси цибулі, часнику, горіха, подорожника та кропиви з додаванням меду й цукру. Цей натуральний препарат для підживлення забезпечує екологічну чистоту продукції та високу врожайність. І картоплю господар тепер садить по-новосвітському: проштрикує в грунті лунку, кладе картоплину, зверху - перегній і загортає. Такий «малотравматичний» спосіб, як з'ясувалося, перевершив усі городницькі сподівання.
На тлі цих процвітаючих кількох арів обробленої міської землі, яка не тільки на цілий рік забезпечує господарів високоякісними овочами та фруктами, й потрапляє на столи родичів та друзів, якось приречено виглядають традиційні вітчизняні городи, де тяжко, безсистемно і ненавчено працюють наші бідолашні селяни...
Аби перейти в «касту» повноцінної інтелігенції, господарям свого часу довелося багато читати і вчитися. У них - солідна бібліотека. Потерті коленкори художніх та спеціальних видань підтверджують, що їх купували не для інтер'єру.
Напевне, тому і Дарія Федорівна як педагог старалася підтримувати здібних сільських дітей. Не знати, що сталося б з кандидатом у президенти Віктором Ющенком у вересні 2004-го, якби вона зо два десятиліття перед тим не відстояла направлення в медінститут Миколи Корпана - випускника Івано-Франківського медучилища. «Він навчався у моїй групі, - розповідає колишня вчителька. - Хоча ріс у селі і без батька, проте був дуже вихованим і здібним учнем - просто диву давалася. На два направлення до вищого навчального закладу претендувало тоді чимало наших випускників, і на педраді зчинилася така боротьба, що я ледь інфаркт не дістала, але відстояла його кандидатуру. Бачите, не помилилася. Написав мені кілька листів з Австрії, обіцяв приїхати в гості...».
У їхній світлиці, на найвиднішому місці - портрети найшанованіших особистостей - Тараса Шевченка й Івана Франка. Колись з Іваном Яковичем сталася така оказія: у гості до Слободянів зайшов лікар-росіянин, котрий уже кілька років мешкав в Івано-Франківську, але підкреслено зверхньо ставився до української мови. Побачивши Франка в рамочці, він уїдливо запитав: «А што ето за вуйко у тєбя на стєнє вісіт?». Обурений господар, для якого гостинність завжди була етичною нормою, вибухнув, як вулкан, і вигнав зухвальця з хати. З єдиним побажанням: «Аби тут ноги твоєї не було».
Хоча він не прихильник міжнаціонального напруження, проте вважає патріотизм (не галасливий, зрозуміло) охоронною системою нації. Ще в далекому 1985 році, в період найвищого розквіту радянського інтернаціоналізму, він дозволив собі на нараді хірургів у Сімферополі за участю медичних світил усього Союзу виступити українською мовою. Спершу в залі запанувала мертва тиша - слова звучали лунко, як під склепінням собору, а потім почувся протестний тупіт «великоросійських» черевиків.
«Я виголосив ще кілька речень, - пригадує, - і зійшов з трибуни. Та після засідання мало не героєм став: спершу до мене підійшов старенький професор з Харкова і лише сказав: «Дякую вам за українську мову». А сльози з його очей - кап, кап... Потім прибалти й середньоазійці підходили, тиснули руку. Тоді я остаточно зрозумів: національну гідність треба відстоювати. І людську - теж. Блюдолизи і безхребетні особи у мене завжди викликали співчуття».
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
