До шістнадцяти і старші

      Келихи догори, шановне товариство! Це віртуальне шампанське - спеціально для вас, усіх, хто читає цей номер нашої газети. Пропонуємо підняти перший тост за нас. Сподіваємося, ніхто не заперечуватиме?

      Щоби дізнатися, що ми зараз відчуваємо, пропонуємо згадати власні емоції, коли вам було шістнадцять: сонячно, радісно, попереду чекає заманлива перспектива у вигляді смачного торта, півжиття уже позаду, а це значить, що ти розумніший та досвідченіший за інших. Принаймні сам віриш у це дуже щиро.

      Тільки неабияка скромність не дозволяє довго та детально перелічувати усі ті найкращі риси та визначні досягнення, якими, на глибоко приховане переконання журналістів, володіє рідна редакція та кожен із нас зокрема. Втім наклад понад 129 тисяч примірників дає привід підозрювати, що так вважаємо не тільки ми.

      Тому другий бокал - за вас! Ми п'ємо стоячи за «фанів» «України молодої», які не зраджують нас увесь цей час. Наш відділ листів може пред'явити документальні свідчення, що таких людей, виявляється, чимало. За більше

 як півтора десятиліття більшість газет-старожилів пройшла складний шлях від «органу», після виступу якого звільняли з роботи без жодних пояснень, до гравця на медіа-ринку, який намагається відкусити свій шматок від рекламного пирога. При цьому не забути про «кінцевого споживача» вдавалося далеко не всім. Ми, на щастя, змогли! І завдяки цьому маємо солідну кількість не лише тих читачів, які періодично купують «УМ» у газетному кіоску, але передплачують улюблене видання.

      Передплатників «України молодої», як повідомляє наш відділ розповсюдження, - понад 100 тисяч! Причому упродовж останніх років ця цифра залишається незмінною або навіть трохи зростає. Такому стабільному «електорату» можуть позаздрити не лише колеги-конкуренти, але й політичні діячі. Причому, читають нас навіть у тих областях, де місцеве начальство не надто шанує україномовну пресу.

      Хотілося б сказати добре слово і про наших ворогів. Ну, не те, щоб зовсім ворогів, але тих одіозних персонажей, яких ми вважаємо своїм обов'язком регулярно «покусувати» та енергійно ставити на місце. Вони, ясна річ, із вдячності подають на нас до суду, псують нерви журналістам, іноді навіть знаходять порозуміння із Фемідою та відсуджують трохи грошей (останнім часом це стається, тьфу-тьфу, все рідше і рідше). На стежку війни з нами свого часу виходили Павло Лазаренко, Петро Симоненко, керівники силових органів, державних установ та навіть футбольних клубів - усі, хто звик слухати на свою адресу тільки дифірамби. Саме завдяки активності таких діячів ми надійно утримуємо своє реноме «газети, яка не мовчить», а намагається казати правду. Іншими словами, наклад та авторитет.

      Зворотний бік такої медалі - перешкоди у роботі, які намагаються чинити усі, хто має для цього хоча б найменші повноваження, посвідчення та уніформу. Акредитуватися на заходи, які відвідують високі державні чиновники, нам не завжди буває легко. Почувши назву видання, рядові працівники прес-служб часто важко зітхають. Це у кращому випадку. Про закордонну поїздку із представником влади у складі так званого пулу, до якого запрошують наших колег, і думати нічого. «Україна молода» завжди напише не те, що від нас вимагають», - одного разу по-дружньому зізнався відповідальний клерк.

      Ми не беремо подачок і подарунків. Нам уже давно не пропонують навіть обіцянок, а це значить, що творчий колектив не змушений відробляти векселів від багатих політиків та великого бізнесу. Можна просто писати статті. Чим, власне кажучи, ми й охоче займаємося.

      Тому третій тост, як завжди, - за любов: до своєї роботи, до наших передплатників, просто читачів, недоброзичливців та людей, які ніколи не чули про «Україну молоду»! Сподіваємося, звичайно, що таких співвітчизників уже не існує і шістнадцять років ми прожили недаремно.

УМiвцi.