Сучасна Мадонна

      Підлітковий вік традиційно вважається дуже складним. У цю пору вчорашні діти загострено сприймають і навколишній світ, і себе в ньому, а в їхньому внутрішньому світі постійно відбуваються такі катаклізми, що дорослим і уявити важко. Недарма трапляються випадки, коли хтось впадає в глибоку депресію через непорозуміння з батьками чи вчителями, а хтось узагалі кидається з даху через нерозділене перше кохання. Що ж уже тоді - страшно подумати - може трапитися, коли у надцять підліток стикається зі справжньою бідою? Виявляється, якраз тоді можна не впасти у відчай і не поплисти за течією власних страждань, а навпаки - миттєво подорослішати і повністю взяти на себе відповідальність за інших - молодших, слабших, беззахисніших. Підтвердження - історія Раїси Коляди з села Великі Вікнини Збаразького району Тернопільщини.

Трагічний випадок змінив усе

      Того чорного листопадового дня 2004-го року Рая Коляда не забуде ніколи, бо як же таке забудеш? Той день не тільки забрав у неї маму, а й узагалі круто змінив усе життя дівчини, якій не виповнилось навіть шістнадцяти. Вона була лише старшою донькою у багатодітній сільській сім'ї, готувалася до студентського життя, мріяла про справжнє кохання і бачила майбутнє лише у щасливих барвах. І навіть у найстрашнішому сні не могло привидітись, що мама може вже не повернутися живою, вирушаючи якось увечері не в далеку небезпечну подорож, а лише на іншу вулицю рідного села - допомогти братовій дружині купати новонародженого малюка. А наступного ранку Великі Вікнини Збаразького району Тернопільської області облетіла страшна звістка - Поліна Гушпет разом із братом загинула, а її братова з дитиною у важкому стані в лікарні!..

      Виною всьому став чадний газ. Хату опалювали вугіллям, у клопотах хтось забув про пічну заслінку, а вікна холодної осінньої пори були зачинені наглухо, відтак люди, які, викупавши і вклавши двотижневого малюка, сіли родиною вечеряти, вже не встали з-за столу. Життя Поліниної братової ще майже місяць підтримували в реанімації, але з коми вона так і не вийшла. Врятувати вдалося тільки малесенького Толика, який того фатального вечора спав у іншій кімнаті. Хлопчика всиновила сім'я рідного дядька. А Рая залишилася в осиротілій без господині хаті разом із вітчимом та п'ятьма сестричками і братиками, дітьми від другого маминого шлюбу. Найстаршій Тоні тоді було тринадцять, наймолодшому Назарчику не виповнилося і двох рочків. З вітчима толку було мало - все частіше почав заглядати в чарку, залишив роботу, а незабаром і зовсім вибрався жити до своєї матері та наче забув, що в нього п'ятеро дітей підростає. Не перейнявся долею своєї доньки і Раїн рідний батько, хоч проживає в тому ж таки селі.

      У більшості з ровесників дівчини за таких обставин відразу б руки з відчаю опустилися, а у Раї не такий характер виявився. «Після маминої смерті я якось відразу перейняла її статус, - каже Рая, - і відчула, що раз уже так сталося, то я просто зобов'язана замінити дітям батьків».

Чотирирічному Назару доводилося чемно висиджувати університетські пари

      Певний час вони продовжували жити у селі, харчувалися зі скромного домашнього господарства, а на решту найнеобхіднішого Рая викроювала з невеликих державних виплат із втрати матері. Але ж треба було думати про майбутнє! Без освіти вона його не уявляла, тож попри всі домашні клопоти, зуміла вступити на філологічний факультет Тернопільського педагогічного. І не просто вчитися там, а й тягнути на президентську стипендію, яка стала для незвичайної сім'ї відчутною фінансовою підтримкою.

      Однак їздити на навчання з села та ще й доглядати при цьому п'ятьох дітей було неможливо, як неможливо було оселитися з усіма в студентському гуртожитку. Дякувати добрим людям - допомогли тоді по знайомству оформити чотирьох старших у школу при дитячому санаторії в сусідньому районі, де вони усі разом і приїжджати додому можуть часто. Але найменший, Назар, мусив залишатися з Раєю. Тож став таким собі маленьким «нелегалом» і у тому самому гуртожитку, і не раз в аудиторіях навчального закладу, де хлопчикові доводилося терпляче висиджувати цілі університетські пари, бо доглядати за ним не було кому, а самого залишати Рая просто боялася.

      Усе, що вона пережила, ставши багатодітною мамою у неповних 16, навіть уявити собі важко. Це вже зараз про те, як усі покотом лежали то вдома із застудою, то в лікарні з гепатитом, дівчина розповідає з усмішкою, а тоді не плакала хіба тільки тому, що не залишалося на це ні сил, ні часу.

      Хворіли діти всіма традиційними хворобами дуже часто. Крім того, Тоня - з тих пір як зовсім ще малою порізала випадково око гострим краєм кукурудзяного листка - інвалід другої групи. Великі проблеми з зором має і семирічний Дмитрик - хлопчик росте, а розвиток обох його очей наче зупинився, що по-науковому називається гіперметропічним астигматизмом. Зрозуміло, що на лікування потрібні кошти, а їх у сім'ї і без того хронічно не вистачає. Рiч у тiм, що Раїса, фактично одна опікуючись дітьми (посильну допомогу харчами-речами надає лише сім'я дядька, де своїх троє дітей плюс усиновлений племінник, та колишня найкраща подруга покійної Поліни), юридично не є їхнім опікуном. Вважається, що у дітей є батько. І хоч він абсолютно ними не займається, до того ж, безсовісно присвоює частину інвалідної пенсії старшої доньки, позбавити його батьківства можна лише через суд, для чого треба зібрати купу різних паперів. Чиновникам із районної опікунської установи ситуація з цією сім'єю відома, однак досі вони не робили нічого, аби пришвидшити вирішення питання на користь Раїси Коляди та її братів і сестер. Частину потрібних документів Рая вже зібрала, але наразі продовжувати займатися цією справою у неї немає ніякої можливості, бо зовсім недавно вона народила. І її півторамісячній донечці, швидше за все, теж судилося рости без батька.

«Я вже на аборт ішла, але передумала, і не шкодую»

      Кохання про обставини не питає, особливо коли тобі 17-18, тож прийшло воно і в Раїсине життя. На жаль, і це почуття стало для дівчини великим випробуванням. Коли дізналася, що вагітна, а одружуватися він не збирається, стало дуже страшно. Вона ж тільки другокурсниця, на руках - п'ятеро неповнолітніх братів і сестер, ні житла свого, ні належного матеріального забезпечення. Ну куди тут ще матір'ю-одиначкою ставати? «Тут я справді злякалася, вже і на аборт ішла, але в останню хвилину передумала, і тепер зовсім не шкодую», - відверто розповідає Рая, притискаючи до грудей згорточок із немовлям і з ніжністю вдивляючись у риси личка маленької Даяни. А в самої вираз обличчя в цю мить був таким незвичайно прекрасним, що мені подумалось: «Чим не сучасна Мадонна з дитиною?». Вразило і те, з яким мудрим спокоєм і всепрощенням говорить вона про батька Даяни. Здавалося б, мала ненавидіти, що розтоптав душу, зламав життя, що за півтора місяця навіть на дитину свою подивитися не прийшов. А вона лише із сумом спокійно каже: «Напевне, відповідальності злякався, та й батьки його були категорично проти мене. Ну що ж, то на їхній совісті, а йому, думаю, зараз теж нелегко».

      Схоже, вона взагалі не вміє підвищувати голос, дратуватися, злитися. При цьому всі діти слухаються свою сестру-маму навіть не з півслова, а з півпогляду. Може, тому і встигає Рая справлятися з усіма своїми численними турботами, що в сім'ї панує добровільна сувора дисципліна. Коли на вихідні приїжджають із школи-санаторію 14-річна Іванка, 12-річний Рома і 7-річний Дмитрик, то все сімейство ледве вміщається в однокімнатній панельці. Зате і в кімнаті, де з меблів - лише шафа, розкладні диван із кріслом, двоярусне ліжко та тумбочка під телевізор, і в кухні - завжди ідеально чисто і затишно. Наприклад, уже за хвилину після того, як усі пообідали, тарілки-ложки-чашки наче самі собою опиняються в мийці, а ще за кілька хвилин, до блиску вимиті котроюсь із дівчат, - на полиці кухонної шафки. Ніхто ніколи не бачив дітей і в брудному одязі, хоч ще донедавна в домі не було навіть поганенької пральної машинки - подарували буквально кiлька тижнів тому «беушну» зовсім не знайомі люди, прочитавши про Раїні проблеми в одній із місцевих газет. Можливо, таким чином з'явиться тут незабаром і хоч сякий-такий холодильник. А квартиру неподалік від свого університету Раїса найняла поки що лише на півроку, наскладавши грошей із тієї самої президентської стипендії. Знала, що народивши, в студентському гуртожитку залишатися не зможе, до того ж якраз закінчила дев'ятий клас (далі там немає можливості навчатися) при санаторії і вступила в педагогічний коледж Тоня. Тепер вона живе разом із сестрою, допомагаючи доглядати півторамісячну Даянку та п'ятирічного Назара. Останній з неохотою, але без особливих протестів поступився новонародженій племінниці своїм місцем на дивані біля Раї. Мами своєї хлопчик навіть не пам'ятає, але добре знає, що хоч Рая і найкраща та найдобріша - вона лише сестра. Недарма якось в майже дорослій задумі спитав її: «Може, ти назбираєш грошей і купиш мені маму?» В неї аж серце тоді зайшлося...

Що буде далі - невідомо, але...

      Раїса справді не знає, що буде робити через кілька місяців, коли, наприклад, треба буде знову платити за квартиру як мінімум на півроку вперед. Хіба що на це підуть державні виплати на новонароджену дитину. Ще більше вона не знає, на кого залишатиме крихітну доню, коли закінчиться «академка» і з вересня треба буде приступати до навчання. А тут ще й із здоров'ям проблеми після пологів почалися - довелося лягти в лікарню, залишивши немовля і Назара з Тонею, в якої, на щастя, вже почалися канікули. Науку економити не те що кожну гривню, а навіть кожну копійку, добре освоїла вже не тільки сама Раїса, а й її молодші.

      - Ті п'ять гривень, що я тобі позавчора давала, ти всі витратила? - запитує вона Тоню.

      - Звичайно, ні.

      - Тоді обов'язково купи за здачу малим хоч щось, коли поведеш їх у парк.

      Так вони і живуть, рахуючи копійки, задовольняючись продовольчою допомогою від родичів з села та сподіваючись на Бога і добрих людей. Зате вміють дорожити одне одним, цінувати затишок і сімейне тепло свого (хай і в тимчасово найнятій квартирі) дому і щиро радіти навіть найменшій приємній дрібничці. В домі тому справді дуже хороша аура, сповнена світла і доброти, ними ж світяться і всі дитячі личка. Тому чомусь не виникає сумнівів, що і всіх своїх братів та сестер, і власну донечку Раїса попри все зуміє виховати хорошими людьми, і в цьому доволі жорстокому житті вони не пропадуть. Ось і в школі при Бережанському дитячому санаторії про малих Гушпетів відгукуються тільки добре.

      Дуже хочеться вірити, що і Раю попереду обов'язково чекає особисте щастя. А вимушене багатодітне материнство у зовсім юному віці, виявляється, її аж ніяк не втомило і не розчарувало. «У мене обов'язково будуть ще діти», - впевнено каже вона, пригортаючи до грудей Даянку, а на обличчі в цей час знову з'являється вираз, що примушує згадати про лик Мадонни з дитиною. Останнім же, чим по-хорошому вразила мене ця юна жінка, були її картини-вишиванки на стінах квартири. Як вона знаходить час для цього свого улюбленого заняття - знає тільки Господь Бог.