Свого часу Михайло Сирота був визнаний кращим парламентарієм року. Це було на конкурсі «Людина року» в 1997 році. Ніхто не здивувався, що нагородили саме Сироту. Саме Михайло Дмитрович став «батьком Конституції», яку прийняли кілька місяців перед тим. Він очолював парламентську комісію, котра напрацьовувала текст Основного закону. І в ніч між 27 та 28 червня простояв на трибуні ВР більш аніж півдоби! Україна запам'ятає моменти, як плакали від щастя депутати, як вони підкидали Сироту...
Нині до Конституції ставляться вже далеко не так трепетно, як у 1996 році. А останніх півтора роки співжиття з політреформою взагалі девальвували конституційні цінності. «Батько Конституції» теж вважає, що причина нинішньої кризи — саме в горезвісній політреформі, щоправда звинувачує у цьому і «біло-блакитних», і «помаранчевих» політиків.
— Останні півтора роки Україна живе за новими конституційними правилами. Таких проблем із Основним законом у нас не було, здається, іще жодного разу від 1996 року. В чому, на ваш погляд, причина: це така погана політреформа чи півтора роки — це замало, щоб її сприйняти?
— Ще тоді, коли в Конституцію було внесено зміни, я казав, що на базi такого Основного закону не можна буде нормально сформувати уряд і Верховну Раду. Я попереджав, що Україну можуть чекати дострокові вибори. Основа політичної кризи — це криза конституційна.
Причини очевидні. У 2004 році основні фінансово-політичні угруповання країни усвідомили, що влада перейде до рук іншого Президента. Щоби забезпечити своє становище, вони домовилися про проведення політреформи. Україну з президентсько-парламентської республіки запропонували перетворити на парламентсько-президентську. Вони сподівалися, що через ті партії, які мають великий капітал, контролюватимуть парламент, а отже, — уряд і всю ситуацію в країні. Тобто основним стимулом переходу до нової системи було намагання зберегти становище великого капіталу.
Але все це робилося поспіхом. І тому було допущено багато помилок. Відтак ми пішли не шляхом парламентсько-президентської республіки, а всього-на-всього розбалансували систему стримувань і противаг між органами влади. Конституційний механізм — дуже тонкий, його не можна рихтувати кувалдою.
— На вашу думку, яка модель краща для України — президентсько-парламентська, яка була колись, чи система з сильнішим парламентом, як є зараз, але вдосконалена та відшліфована?
— У багатьох країнах працює президентська, у багатьох — парламентська. Можна привести аналогію. Що краще: «Мерседес» чи БМВ? І те, і те добре, якщо автомобіль справний, є бензин, а водій — без дірок у голові. Тобто сказати, яка система краща, важко. Головне, щоб були баланс і правове поле. А без цього говорити про модель нема сенсу.
— Але те, про що ми говоримо, — каже Михайло Дмитрович, — вершина айсберга. У 1996 році, коли ми приймали Конституцію, ми заклали в неї посилання близько на 50 законів, які потім ще треба було прийняти. Але ми схвалили тільки 18. Більше того, ще з 96-го року багато законів не приведені у відповідність до Конституції. Тому в цьому законодавчому хаосі удар по Конституції в 2004 році, який повністю руйнував конституційне законодавче поле і створював конституційний Чорнобиль, виглядав логічно.
Це було вигідно для певних кіл. Із 1991 року в Україні йдуть потужні процеси перерозподілу державної власності. Якби вони ішли справедливо — то це здійснювалося б на чітких законодавчих нормах і в інтересах суспільства. Законодавчий хаос вигідний для таких сил.
— Може, ви вважаєте, що в Конституцію спеціально були введені такі норми та недоліки, щоб вони потім породжували конфлікти та кризи?
— Саме так. Я вважаю, що більшість проблем України породжені зовнішніми чинниками.
— Ви гадаєте, що це ініціюється з-за кордону для того, щоб нав'язати Україні свою політику?
— Це спрощений підхід. Причина — у нинішній цивілізації. Подивіться навколо, цивілізація захлинається від нестачі ресурсів. І могутні транснаціональні корпорації зацікавлені, щоб прибрати до своїх рук якомога більше ресурсів. Зокрема в Україні. Вони заходять у суверенну державу, беруть під контроль мас-медіа, знаходять політиків із привабливим іміджем, вкладають у них гроші. Таким чином вони отримують своє лобі в органах влади.
— А ви можете назвати прізвища?
— Навіщо? Якщо замовили когось убити, то яка різниця, чи цю людину зіб'ють на «Жигулях», чи на «Форді».
— Чому тоді цей механізм увели в Основний закон тільки недавно, а не в 1996 році, коли тільки приймалася Конституція?
— Бо парламент тоді був іншим. У 1994 році він обирався без адмінресурсу, як пам'ятаєте, на мажоритарній основі в 450 округах. Тоді у виборчий процес майже не втручалися суди, а загальнонаціональні ЗМІ, які тепер є рупорами агітації, не спрацьовували на кандидата в мажоритарці. Тодішній парламент найбільше відповідав соціальному складові суспільства. Незважаючи на те, що він був ідеологізований, той парламент зумів прийняти Конституцію — знайшли консенсус, переступили через себе. Великий капітал тоді не осідав у парламенті. Зате він почав гуртуватися навколо Президента. І ті сили навколо Кучми почали кричати: «450 партій — це 450 позицій, а нам треба політична відповідальність». Перейшли на пропорційну систему. І що виходить — неструктурований парламент прийняв Конституцію, а структурований її зруйнував. То на якого, вибачте, біса нам така пропорціоналка?
— Тобто ви — за мажоритарну виборчу систему?
— Так само, як нема ідеальних моделей державного устрою, так само нема ідеальних виборчих систем. Головне — щоб вона була збалансованою і щонайменше викривляла голос виборця. Я приведу рецепт. По-перше, давайте знімемо виборчий бар'єр, щоб ширше відображати волевиявлення виборців. По-друге, заборонимо агітацію на телебаченні та радіо, а замість них — дебати. Хай люди обирають не гарний ролик, а кандидатів. Якщо хочемо відділити бізнес від влади, то нехай депутат передає свої активи державі і, незалежно від прибутку підприємства, отримуватиме один відсоток доходу, а все інше осідатиме в казні. Давайте справді знімемо депутатську недоторканність.
— Михайле Дмитровичу, це, — жартую, — ціла виборча програма.
— Я не беру участі у виборах. Я живу в цій країні, і мене допекло те, чим займаються нині політики.
— Тобто ви не підете на вибори? Минулого року Блок Бориса Олійника та Михайла Сироти програв, набравши всього 0,08 відсотка.
— А для чого йти на вибори? Хіба не зрозуміло, що парламент VІ скликання помер іще до початку виборчої кампанії?
— Чому ви так вважаєте?
— Щоб парламент VІ скликання функціонував, потрібно консенсус політичних сил. Ну от вони домовилися про формування Центральної виборчої комісії, нібито досягли консенсусу. А ЦВК від першого ж дня роботи заблокована. Здорово, правда? Так само вони домовлялися про механізм розпуску парламенту, що тепер продовжують сперечатися.
До речі, мене дуже насторожує той механізм. Я питав у деяких чільників опозиції, чи не бояться вони, що якийсь Прем'єр-міністр для того, щоб зберегти повноваження на довгі роки, коли побачить, що не матиме більшості, піде на авантюру, і 151 депутат із його табору не прийме присягу? Тоді парламент не вважатиметься обраним, урядові не доведеться складати перед Верховною Радою повноважень — і вони будуть у виконавчій владі стільки, скільки захочуть. Президент, Прем'єр і Голова Верховної Ради домовилися про такий спосіб розпуску парламенту, я за них радий. Але поясніть мені: які для цього правові підстави? Це міна уповільненої дії, я боюсь, що прецедент зі 151 депутатом повториться. І буде як у тому анекдоті: «Приходить син до батька і питає: «Батьку, а тебе батько бив?» — «Бив» — «А твого батька батько бив?» — «Бив. А чому ти допитуєшся?» — «Хочу дізнатися, хто першим це почав».
І головне: чи названі основні причини кризи, яку ми зараз спостерігаємо? Я не питаю, чи вирішені, — хоча б названі. А якщо вони не названі, то з якого дива нам сподіватися, що парламент VI скликання раптом запрацює? Невже вони не розуміють, що позачергові вибори не вирішують тих причин, які привели до політичної кризи? Причиною цього є недолуга політреформа. У Конституції залишаються недоліки. Якщо ці проблеми не ліквідовані, то чому люди думають, що наступний парламент працюватиме добре?
— Вони сподіваються, що він буде принаймні не гірший, аніж нинішній.
— Стривайте. Перебіжки у Верховній Раді були давно. Пригадайте, як у 2004 році після Помаранчевої революції «Наша Україна» і БЮТ поповнилися депутатами з інших фракцій. Хто на минулих виборах включав тих хлопців, які потім перебігли у коаліцію, до своїх списків? Люди стояли на Майдані на морозі, захищали свої права — не за гроші, не за посади, а ви пересварилися, переплювалися і тепер кажете: «Загроза!». Так, є загроза, але хто створив передумови для неї? Не треба було включати тих людей до своїх списків — не було б і зрад.
— І в який спосіб можна вирішити ті проблеми, які принесла нам політреформа?
— Це буде тягтися до того часу, поки не буде врегульовано конституційні норми.
— Тобто треба міняти Конституцію?
— Так. Але проблема — у тому, що в нинішніх реаліях її майже неможливо змінити.
— А як ви ставитеся до ідеї прийняття Конституції на референдумі?
— Це проблематичне питання. По-перше, в Україні на існуючій базі неможливо провести референдум, бо в нас досі діє старий закон часів УРСР. Нема й бази, щоб імплементувати результати референдуму. По-друге, якщо ви запитаєте в людей про те, що нам робити з самоврядуванням, про те, хто має відповідати за зовнішню політику, — то їхньою відповіддю керуватимуть не знання, а емоції. Так не можна приймати Конституцію.
Насамкінець, ті люди, які говорять про потребу прийняття нової Конституції, зокрема на референдумі, чомусь не розуміють політичних реалій. Як тільки стане питання про нову Конституцію — тоді проблеми повноважень, стримувань і противаг відійдуть на другий план, а на першому будуть державність російської мови, подвійне громадянство, федералізм. У нинішніх обставинах жодна сила не зможе «продавити» свій варіант Конституції.
— Ви вважаєте, що спроби провести такий референдум іще більше розхитають ситуацію?
— Звичайно. Щоб виправити Конституцію, треба припинити політизацію, і на основі консенсусу внести потрібні зміни. Збалансувати Конституцію дуже просто. Інша справа, що існуючі політичні гравці нездатні до цього. Вихід? У 2004 році ми побачили, що є могутня українська нація. Європейські політики були шоковані та злякані такою силою. Поки що ця сила пригальмувала. Але невдовзі вона ще зіграє свою роль. Десь за рік-другий ми побачимо, що нація врозумить українських політиків.
Михайло Сирота,
зі стенограми засідання Верховної Ради 28 червня 1996 року:
— Ніколи ще крики й істерика не допомагали у вирішенні державних питань. Так, а чого ж тоді істерику тут влаштовувати? Займайте свої місця і проголосуємо ще раз. Заспокойтеся, шановні колеги! Займіть свої місця, і ще раз спробуємо розв'язати цю складну проблему. Прохання не розпалювати один одного. Шановні колеги, в кого міцні нерви, допоможіть іншим заспокоїтися. Керівники груп і фракцій, допоможіть своїм членам заспокоїтись і зайняти свої місця. Давайте ще раз спробуємо знайти вихід.
Михайло Сирота народився 17 липня 1956 року в Черкасах.
У 1980 році закінчив Черкаську філію Київського політехнічного інституту (нині – Черкаський державний технологічний університет). У цьому інституті пройшов шлях від асистента кафедри будівництва до заступника проректора з навчальної роботи.
У 1994 році був обраний з посади проректора до Верховної Ради. Був також народним депутатом ІІІ скликання.
Голова Трудової партії України.
Почесний магістр права, кандидат технічних наук, доцент.
Нині працює в громадсько-політичному об'єднанні «Український форум», яке очолює колишній віце-прем'єр-міністр Володимир Семиноженко. До цього об'єднання входить чимало відомих осіб, зокрема Анатолій Зленко, Андрій Курков, Віктор Мусіяка, Борис Олійник, Сергій Тарута, Віталій Бойко, Володимир Горбулін та інші.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
