«Господи, помилуй нас!», — співають неповнолiтнi вихованці колоній, доки влада намагається покращити профілактику молодіжної злочинності

      Це жах: в Україні близько десяти тисяч підлітків уже на практиці знайомі зі статтями Кримінального кодексу. За даними Держдепартаменту з питань виконання покарань, більше трьох тисяч неповнолітніх нині перебувають за гратами: 1,2 тисячі підлітків утримуються під вартою у СІЗО, очікуючи на вирок, а ще 2,1 тисячі вже відбувають покарання в 11 виховних установах України. До близько 7,4 тисячі застосовані покарання, не пов'язані з позбавленням волі — випробувальний термін та виправні чи громадські роботи.

       Цього року «на малолєткє» — на 16 вiдсоткiв менше вихованців, ніж торік. Втім ці цифри не втішають ні виконавчу владу, ні громадські та правозахисні організації. Проблема існує й пов'язана вона не стільки зі сплесками злочинності в молодіжному середовищі, як iз прогалинами у законодавстві, «черствістю» суспільства та відсутністю цілеспрямованої культурно-виховної роботи з молоддю поза школою з боку державних інституцій. А коли діти належать самі собі, за їхнє «виховання» береться вулиця. На жаль, нещодавній «круглий стіл» щодо профілактики злочинності в молодіжному середовищі, проведений на базі Прилуцької виховної колонії різними державними інституціями, засвідчив лише одне: найближчим часом цієї проблеми не вирішити.

Лише в «тєліку» усі з «бабками»

      По-перше, однозначно потрібно вдосконалювати законодавство щодо кримінальної відповідальності неповнолітніх, змінювати окремі застарілі норми та підходи, натомість найближчим часом цим займатися нема кому. Присутній у Прилуках голова Комітету ВР із питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Володимир Стретович усіляко позиціонував себе в натовпі силовиків, педагогів-науковців та працівників кримінально-виконавчої системи головним героєм дня, натомість був лише «весільним генералом».

      Адже повноваження Верховної Ради на момент візиту до колонії вже були припинені: зрозуміло, що будь-які ініціативи в нелегітимному органі визнані не будуть, тому обіцянки пана Стретовича розібратися, взяти до уваги, розглянути на Комітеті та внести на голосування можна вважати перспективою далекою.

       Але варто відзначити, що пан Стретович таки реально переймався долею юних засуджених. «Що держава повинна зробити, щоб ви тут не опинялися?» — просто руба спитав він у кількох десятків засуджених в актовій залі Прилуцької виховної колонії. Хтось відповів просто: «більше не красти», а хтось копнув глибше: «потрібно створювати більше закладів культури та дозвілля для молоді, щоб було куди піти у вільний час». «Усе у ваших руках, хлопці», — підсумував пан Стретович, а згодом, на «круглому столі», предметно «наїхав» на Міністерство культури і туризму.

      I хоча його представники й намагалися переконати, що всіляко працюють із молоддю, було зрозуміло: справжню систему позашкільної зайнятості підлітків, їхнього виховання через спорт, творчість, мистецтво тощо, ще створювати i створювати.

       «Міністерство культури чомусь не звертає уваги, чому вчить наших дітей телебачення! — обурювався багаторічний опікун колонії на громадських засадах, відомий письменник Юрко Покальчук. — Усі ці «бумери», «бригади» демонструють дітям сценарій, де герої один-два рази вкрали — i всі з «бабками». А реальність виявляється іншою».

       Натомість Володимир Стретович вирішив простимулювати спортивні прагнення вихованців: кожному з чотирьох відділень колонії привіз по футбольному м'ячу.

Щоб знайти себе — потрібно «сісти»?

      Виховні колонії, в яких доводилося бувати автору, засвідчували неодноразово: лише потрапивши сюди, підлітки відчували, що вони комусь потрібні, що про них піклуються, дають змогу вивчитися, отримати спеціальність, розкрити приховані таланти.

       Не винятком стала й Прилуцька виховна колонія. В загальноосвітній школі, на території установи, навчається 189 учнів (семеро з них мають звання «Зразковий учень школи»), працює 12 гуртків за інтересами, є літературна студія «Джерело», якою керує Юрко Покальчук. А ще Музей народознавства, де все зроблено руками вихованців (особливо «УМ» сподобався жартівливий макет «Старовинної Верховної Ради» — парламент був критий соломою, невеликі віконця, як у селянських хатах), та картинна галерея «Мала Третьяківка». Де ще на волі так всебічно сприяють розкриттю талантів підростаючого покоління?

      Вразив музичний гурток. Хлопці співали гостям українських пісень. Особлива драма кожного відчувалася, коли хор юних засуджених співав «Боже, Україну бережи!» — слова з пісні «Господи, помилуй нас!» у їхньому виконанні просто вражали.

       За словами протоієрея Георгія Гирги, який служить у церкві великомучениці Анастасії (покровительки засуджених),із усіх 237 вихованців колонії десь кожен четвертий приходить на богослужіння та сповіді. А от психолог Лідія Глазунова розповіла «УМ», що спокій i психологічне розвантаження вихованці знаходять ще й на дільниці соціальної адаптації.

      «Чи є серед хлопців конфлікти? Аякже, це ж вам не балетна школа! На цьому уся природа базується, — пояснює пані Глазунова. — Але ми вчимо їх, як із цих конфліктів вийти, бо проблем у них вистачає».

       Чимало вихованців було й у бібліотеці. «УМ» поспілкувалася зі спокійним на вигляд 18-річним Дмитром. Два роки тому він потрапив сюди за те, що зарізав кухонним ножем 23-річного кривдника. Попереду — ще п'ять із половиною років строку, але Дмитро сподівається на умовно-дострокове звільнення, каже, що розкаюється у скоєному. В бібліотеку хлопець приходить, щоб почитати журнали для кінологів. Гортаючи журнал, показує кокер-спаніеля: «У мене вдома, у Ніжині, така сама собака є, Даною звуть...».

      Перевиховує й праця. У ПТУ, на базі колонії, навчається близько сотні вихованців. Усіма ними директор ПТУ Ігор Мірошниченко дуже задоволений, каже, що хлопці залюбки стають мулярами, столярами, електрозварниками та слюсарями — професії нині потрібні. Деякі вихованці колонії нині непогано заробляють на будівельних майданчиках столиці — у «Київміськбуді». А в самій колонії хлопці виготовляють товари народного вжитку, будівельні блоки, деталі для опалювальних котлів тощо. Тут є навіть власні мініпекарня, млин та підсобне господарство. Тож проблем із хлібом, м'ясом, овочами та крупами тут немає.

Діти гинуть за метал

      Так вважає Юрко Покальчук, який каже, що ледь не половина неповнолітніх «сидить на зоні» саме за металобрухт. «Якщо є кримінальна відповідальність для неповнолітніх «металістів», чому не ввести її ще й для тих ділків, які приймають цей брухт у дітей? — пропонує письменник. — Тоді б ця проблема зникла!».

      Інша сторона медалі: жахлива судова система. За словами пана Покальчука, йому відомі випадки, коли бездушні судді, посилаючись на завантаженість справами, дають чотири роки за вкрадений, але повернутий власнику велосипед або два роки — за бідон. I це при тому, що для неповнолітнього це перший злочин, тож мають бути якісь пом'якшення. «Конкретно справи дітей не розглядають, поспіль — тому три роки, тому п'ять, туди-сюди, навіть прізвище особливо не згадують й не дивляться, що це дитина!» — обурюється пан Покальчук.

       Третя пропозиція від письменника, який уже 15 років переймається цією проблемою: колонії для неповнолітніх слід об'єднати в одну структуру, відокремивши їх від дорослих зон, тоді з ними буде легше працювати за окремим напрямом i Держдепартаменту з питань виконання покарань, i правозахисним організаціям.