Тетяна Устінова: Я живу у стані істеричного натхнення

      Заінтригована публіка з детективами в руках не відходила від письменниці ні на хвилину. Спочатку — довге розпитування про те, як можна швидко написати роман, зловити мить натхнення і вибрати хорошого чоловіка, потім — годинна черга, щоб взяти автограф. Здавалося, шанувальники творчості Устінової так звикли до її книжкових і телесеріальних героїв, що навіть її саму уявляють якимсь персонажем з того ж літературного чи «кіношного» ряду. Грати цікаву й успішну в усіх відношеннях жінку, тобто саму себе, у пані Тетяни виходить на славу. Принаймні не гірше, ніж писати зі швидкістю світла нескінченні детективні романи. Вона тепер — офіційно визнана зірка новітньої книжкової індустрії, що все більше нагадує одне велике комерційне шоу.

«Кажуть, що жіночої дружби не буває»

      — Пані Тетяно, ваші детективи виходять під грифом «Перша серед кращих». Марініна з Донцовою не ображаються?

      — Та ні, що ви! Я з ними дружу. Ось буквально недавно повернулася з Алмати, млява, 12-та година ночі. Раптом дзвінок. Беру трубку — Донцова: «Ти спиш? Вставай, Устінова, у тебе день народження пішов. Починай цим користуватися». У Даші приголомшливе почуття гумору. І мені стало так добре. Я з таким вогником прожила весь день. А все тому, що опівночі мені подзвонила Донцова.

      А про Марініну скажу лише одне: вона саме та людина, яка першою читає всі мої нові рукописи.

      — А від серйозних пані-письменниць вам не дістається за таку легкість буття? Скажімо, Тетяна Толстая в «Школу лихослів'я» не викликала?

      — З Тетяною у мене чудові стосунки. Не можу сказати, що я з нею дружу, як з Донцовою та Марініною, але вона дивовижна, надзвичайно освічена людина і дійсно хороший письменник. Нас зблизив випадок. Ми були з величезною російською делегацією у Франкфурті, а в Москві в цей час помер обожнюваний мною дід. Мій помічник оббив усі ноги, але так і не зміг купити квиток на найближчий авіарейс. Стало зрозуміло: на похорон я не потрапляю. Відчай повний: потрібно продовжувати запально жити на виставці в Німеччині, а в мене не стало діда. Пам'ятаю, вийшла з готелю в жахливому настрої. І раптом до мене підходить Толстая. До цього ми з нею не бачилися ніколи в житті.  «О, я вас знаю, — несподівано звернулася вона до мене. — Ви Устінова. А що це у вас обличчя таке дивне?». Я їй говорю: «У мене дід у Москві помер. Йому 94 роки, і все начебто відбувається природно. Але чомусь ми вважали, що він житиме вічно».

      Вихід із ситуації Тетяна запропонувала досить несподіваний. «Ось там, за рогом, є дуже дорогий магазин, — сказала вона. — Ми зараз туди підемо і купимо що-небудь абсолютно непотрібне». Зі всіх непотрібних речей я вибрала косинку за 400 євро. Такої в мене ніколи не було і, напевно, більше не буде. Але ця річ залишилася, і вона мені гріє душу. За те Танине розуміння я можу пробачити їй усе, що завгодно. Включаючи наїзди в «Школі лихослів'я».

      — А від чоловіків-колег часто дістається на горіхи? Їм, мабуть, непросто пережити вашу популярність?

      — Якось в «Останкіно» зустріла нашого відомого письменника Дмитра Бикова, який доволі нейтрально висловився у пресі про мої книжки. «Послухай, Тетяно, — сказав він мені, — ти ж хороший письменник. Напиши нарешті щось пристойне». «Дуже дякую, Дімо, за пораду, — відповіла. — Але можна я ще трішки попишу детективи. Мені це так подобається». Для «сурйозу» мені бракує мізків. Про людську душу геніально писали Достоєвський і Толстой. Я так не зумію.

«Відносини з аеродинамічною трубою у мене не склалися»

      — Пані Тетяно, що вас, випускницю Московського фізико-технічного інституту, примусило детективні романи писати?

      — Життя, звичайно. Шість років тому я позбулася роботи. Нормальний стан для будь-якої людини в цьому нашому реальному світі. У структурі, де я працювала, просто закінчилися гроші. З горя і від невлаштованості довелося написати історію. Потім сестра моя, Інка, наполягла: «Та віднеси ти вже це у видавництво!». Я закричала: «Ти збожеволіла. У нас немає зв'язків, розуміння того, що в цих видавництвах коїться». Проте віднесла.

      І з цієї миті почалася якась дивна історія. Спочатку видавництво переїхало до сусіднього району міста, потім мій рукопис загубили, через деякий час знайшли, але іншої Устінової. «Боже, — подумала я. — Куди я лізу? Навіщо я це все пишу, якщо навіть в одному видавництві тільки самих Устінових одразу дві?». Але все завершилося благополучно. Мій «Персональний ангел» таки побачив світ. Після цього пролунав дзвінок від мого тепер уже персонального редактора, яка запитала, чи немає у мене ще чогось. Так усе пішло-поїхало.

      Хоча повинна вам сказати таке: своє перше оповідання я написала у сім років, як тільки навчилася водити ручкою по паперу. Воно називалося «Кульбабка». Мій герой ріс на лісовій поляні. Потім налетів вітер, і всі його парасольки розлетілися. Цього дня наші батьки були в Пітері, і оповідання я показала бабусі. Її реакція мене неймовірно вразила. «Письменник повинен глибоко знати предмет, про який пише, — сказала вона, — і відповідати за те, що написав. Тому це оповідання ми мамі не покажемо. А просто викинемо». І викинула. Зараз мені вже 39 років, але цей епізод пам'ятаю і досi.

      Правда, я не здалася і весь подальший час тільки те й робила, що строчила на папері якісь історії. Коли мама чи бабуся заставали мене за цим заняттям, то завжди говорили одну і ту саму фразу: «Ти знову пишеш? А я думала: справою займаєшся». Справою — означає хімію вчити.

      Більше того, з тих пір нічого не змінилося. Мама, звичайно, радіє моєму успіху, але, мабуть, усе одно трішки соромиться цього. У неї всі подруги суворі, але справедливі дами. При зустрічі вони обов'язково її запитають: «А де працює Таня?». Мама: «Та ось, біда у нас така — романи пише». Суворi, але справедливі подруги обурюються: «Ми знаємо, що пише. Але працює вона де?». Так ось, з недавнього часу, на своє і мамине надзвичайне щастя, я можу нарешті відповісти на це запитання з чистою совістю: моя трудова книжка лежить в «Годині суду». Я працюю на телебаченні.

      — Тобто інженерна кар'єра не склалася?

      — Вона закінчилася вже в той момент, коли я одержала диплом. Узяла в руки цей документ і думаю: все, пропала, тому що з наступного дня повинна була поступити на роботу в НДІ, який вважався кузнею наукових кадрів. Мало того, що у фізиці тупа буквально, як пробка, так ще й імідж кузні страшно пригнічував. Це оборонне підприємство, побудоване в 30-х роках, дуже секретне, з низькими стелями, вузькими коридорами, пофарбованими зеленою фарбою і устаткуванням, яке дісталося від фон Брауна під час війни. Воно не змінилося, ось що жахливо. І в цьому всьому потрібно було якось починати розбиратися, полюбити його. Мій чоловік, який закінчив той же фізтех, обожнює свою роботу дотепер. Його хлібом не годуй, дай що-небудь продути в аеродинамічній трубі. А мені в цій трубі було так погано, що просто жах. Тому, одержавши диплом, я скорботно на нього подивилася і пішла працювати на телебачення.

      І зараз пам'ятаю цей день. А ще — залізні двері з сіткою, біля якої сидів міліціонер. Такий весь нещасний. Над ним висіла табличка з написом: «Ефірна зона. Вхід тільки за перепустками». І ось тут я зрозуміла, як нестерпно хочу переступити цю заборонену межу. Тому зробила все для того, аби туди потрапити. Я впевнена: всі ці історії про те, що людина з вулиці у нашому замкнутому і дуже структурованому світі не може зробити кар'єру, — нісенітниця. Може. Якщо, звичайно, хоче. У труднощах народжується характер.

      — На «Годину суду» ви теж пробивалися, як крізь терни до зірок?

      — Ні, навпаки. Тоді я вже сиділа і тихо писала свої романи. Раптом подзвонив редактор цієї передачі й говорить: «Тетяно, давай спробуєшся на роль ведучої». Я, вся така дівчинка-кривляка, вiдповiдаю: «Нізащо. Це займатиме багато часу, а в мене книжки». Але потім пролунав другий дзвінок, третій і зрештою мене вмовили записатися на місяць. Ось із тих пір минуло вже більш як три роки, а я все пишу, пишу і дуже щаслива. Це тепер моя справа. Ми всі разом її обожнюємо, підверстуючи під вихід «Години суду» всі свої інші графіки.

«Муза з Олімпу завжди десь поряд»

      — Пані Тетяно, вам уже, напевно, набридли з питанням: «Як можна так багато писати?». Але все-таки, як? За шість років 24 книги — фантастична швидкість. Натхнення вас, напевно, взагалі не полишає?

      — З ним ситуація така. Може, через темперамент, може, через характер, але я живу в стані істеричного натхнення. Воно охоплює мене буквально щохвилини. Муза, яка, очевидно, має прилітати до мене з Олімпу, десь поряд завжди. Мабуть, просто не встигає повертатися назад. Дзижчить і дзижчить, розмахуючи крильцями. Встигай тільки записувати. Може, це інша модель письма? Я просто розповідаю історії, і можу це робити нескінченно. Іноді виходить краще, іноді гірше, а буває не виходить зовсім. В останньому випадку робота перетворюється на ремесло. Це коли ти сидиш, як говорив Катаєв, і просто ставиш слово після слова. Не можу сказати, що зі мною таке відбувається часто, але буває. Наприклад, останній роман «Колодязь забутих бажань» писала саме так. Там дуже складний герой, незвично заплутані стосунки. До речі, «Колодязь» насамперед опинився в Україні. Презентації в Москві ще не було. Від вас поїдемо до Женеви. Ця книжка далася мені досить важко.

      — З «істеричним натхненням», напевно, по життю крокувати непросто?

      — Дуже цікаво, але іноді дійсно бувають проблеми. Саме з цієї причини сама ніколи не воджу машину. Я дуже відволікаюся на дорозі, роззявляючи рота на всі боки: ось якась парочка в салоні цілується, а там два чоловіки на задньому сидінні посварилися, а праворуч давня бабця у приголомшливому «мерседесі» їде. Я вмить включаю уяву: хто вона? Чия це машина? Напевно, онучок грошенят назбирав і тепер везе улюблену бабусю вставляти зуби. При такому активному розумовому процесі вести машину неможливо. Мій водій так і говорить: «Тетяно, ви сядете за кермо тільки після моєї смерті».

«Усе, що написано, збувається завжди»

      — Пані Тетяно, кажуть, у вас є дивовижна здатність передбачати у своїх романах майбутні події. Багато хто навіть підозрює, що не без вашої «допомоги» відомий російський олігарх потрапив до в'язниці. Тобто, спочатку «потрапив» персонаж вашого роману «Олігарх з Великої Ведмедиці», списаний з образу однієї з найбагатших людей країни. А потім уже і він сам.

      — Так, у мене дійсно всі герої реальні. Я ж не Лев Толстой, який придумав Анну Кареніну так, що ми віримо в її існування. Для цього потрібно бути геніальною людиною. Я ж можу тільки підглянути. З олігархом так і вийшло. Він вчився в інституті з моєю подругою і дотепер залишається її старим «шкільним» товаришем. Особисто я з ним знайома зовсім мало. Але коли вийшов роман, ця людина мені подзвонила і жахливим залізобетонним голосом питає: «Що ти наробила?». Я йому: «Ви менi  пробачите, ніхто не дізнається».

      А він у відповідь тим же залізобетоном кинув абсолютно чудову фразу: «Кому треба, дізнаються».

      Із тих пір я завжди питаю у людей дозвіл, якщо користуюся реальними іменами і прізвищами. Це дійсно гра з вогнем. Усе, що написано, збувається завжди. Тому дівчатам часто говорю: «Милі, хочете жениха хорошого? Напишіть про нього історію». Причому не потрібно старатися так, ніби претендуєте на Нобелівську премію в галузі літератури. Просто докладно опишіть те, чого хочете, — обов'язково збудеться. Це говорить вам людина, яка має хорошу фізико-технічну освіту. Я не вірю в чорну кішку, порожнє відро і взагалі в прикмети. Але оскільки регулярно маю справу з папером, абсолютно точно знаю: містика ця дійсно є.

«На Трійцю у нас завжди пиріг з малиною»

      — Із сказаного, напевно, слід зробити висновок, що кому-кому, а вам уже точно з чоловіком пощастило? 

      — Аякже! Він у мене просто чудовий. Як і всі генії, до останнього працював у науці. У двадцять вісім захистив кандидатську дисертацію, а років через три по тому — докторську. В інституті він був моєю повною протилежністю: стипендіат, радість факультету, гордість деканату, майстер спорту зі всього на світі. В інституті й дотепер висить його портрет під написом «Ми ними пишаємося». А я була — навпаки, така повна помилка МФТІ. Але, попри все , ми чудово уживаємося. Разом уже багато років. Виховуємо двох чудових синів.

      — Ваша знаменита попередниця Агата Крісті говорила, що сюжети детективів знаходить за миттям посуду. Мовляв, це настільки безглузде заняття, що відразу приходить думка про вбивство. А у вас з домашнім господарством стосунки склалися?

      — Звичайно. Я виросла у великій патріархальній сім'ї. У нас вважалося, що дівчатка повинні вміти все: шити, плести, пекти пиріжки. Коли до нас приїжджала тітка, сестра мами, і раптом бачила, що ми з сестрою сидимо перед телевізором, вона вигукувала: «Яка втрата часу! Чому ручки вільні?!». Тому по господарству я можу робити все. На Трійцю у нас — пиріг iз малиною, на яблучний Спас — з яблуками. Я люблю готувати швидко, просто і ситно. «Готовка», якщо не треба стояти в черзі за продуктами і ліпити котлети незрозуміло з чого, — справжнє задоволення.

      — Зоряний статус не заважає стояти біля печі?

      — Аніскільки. Ми завжди жили і зараз живемо за містом, на дачі, у великому і зручному будинку, який бабуся купила після війни. Згідно з сімейною легендою, їй не вистачило грошей, і тоді нестачу вона перекрила власним золотим ланцюжком. У нас дуже традиційна родина, де місце жінки, у першу чергу,— на кухні.

      — А як вам у такому разі бути зіркою?

      — Чудово! Можливо, комусь і набридає популярність, але я до таких людей не належу. Наприклад, абсолютно спокійно ставлюся до того, що просто на вулиці хтось може попросити автограф або запитати у манікюрному кабінеті: «А хто ваш чоловік?». Відповідаю завжди чесно. Благо, приховувати дійсно нічого. Як була хорошою дружиною і матір'ю, так нею й залишилася.