Малюнок Володимира СОЛОНЬКА.
Ситуація з розпуском парламенту і призначенням позачергових виборів народних депутатів відкрила країні цілком новий аспект вітчизняного політичного життя — депутатство. Точніше, навіть не відкрила, а продемонструвала нову парадигму цього важливого соціального статусу.
У ході затяжних політичних баталій з’ясувалося, що низка депутатських пільг та матеріальних привілеїв важить набагато більше за мораль, ідею, злагоду та здоровий глузд. Епопея зі збором опозиційних підписів для складення депутатських повноважень, риторика екс-спікера парламенту про зарплати і відпускні, публічні викриття народних обранців у використанні незароблених благ прояснили «пересічному» українцеві вагу депутатського мандату, яка має дуже мало спільного з партійною дисципліною та турботою про виборців.
Аналізуючи події за фактом складення народними обранцями від опозиції своїх мандатів і втратою Верховною Радою V скликання останніх атрибутів своєї юридичної правомочності, починаєш розуміти природу вітчизняного парламентаризму та джерело невичерпної енергії найбільш «підірваних» слуг народу. Все це визначається Законом «Про статус народного депутата» і низкою постанов парламенту, які регламентують порядок матеріально-технічного забезпечення народного депутата України.
За офіційною інформацією, з початку своєї роботи Верховна Рада п'ятого скликання витратила майже 750 мільйонів гривень.
Зокрема, 51 мільйон гривень на місяць коштувала робота Ради минулого року, і вже 68 мільйонів гривень на місяць коштує ця робота в році поточному. Десять років тому утримання Верховної Ради обходилося державі лише у 57 мільйонів гривень на рік. То ж загалом за ці 10 років витрати підвищувалися на 30% щороку.
Мусимо визнати: Верховна Рада сьогодні залишилася останнім оплотом рафінованого «совкізму»: із часів «золотої пори» Леоніда Брєжнєва в роботі Верховної Ради тоді СРСР, а потім незалежної України нічого не змінилося. Парламент живе своїм власним життям, перетинаючись з реальністю лише в день виборів.
Розповідаючи про кастове суспільство, частіше за все наводять класичний приклад Індії з її тисячолітніми традиціями та непорушним кастовим поділом суспільства.
Упевнений, що сьогодні для більш наглядної ілюстрації даної теми доцільно використовувати приклад українського парламенту.
Здобувши дорогоцінне посвідчення народного депутата, його володар відразу переноситься в іншу реальність. Такий собі заповідник, у якому протягом наступних п’яти (раніше — чотирьох) років депутатові можна взагалі нічого не робити і нікого не боятися.
Депутатська недоторканність, більш ніж просто щедре фінансування поточних потреб, квартира, помічники — ось навіть не повний перелік того, за що, висловлюючись мовою сучасниці, варто боротися. І за що, зрештою, запекло борються кілька сотень хлопців у костюмах вiд Brioni.
Страх втратити держзабезпечення, імунітет і залишитися поза межами касти «обраних» був тим запобіжником, який, на думку Мороза, мав гарантувати безперервність роботи Верховної Ради.
Згадаймо, що саме втратою нескромних людських благ, а не турботами про єдність України, коаліціянти протягом двох місяців лякали опозиціонерів.
Уже напередодні епохальних з’їздів «НУ» і БЮТ, на яких було ухвалено рішення про вихід народних депутатів iз фракцій, на рівні керівників опозиційних фракцій цілком серйозно обговорювався ризик нескладення мандатів через автоматичну втрату депутатських пільг.
Спокуса й надалі «добре» жити ледве не перемогла революційне гасло «Всі — на дострокові вибори».
Депутати від коаліції всіляко підживлювали ці страхи своїми емоціями, оскільки від дієздатності парламенту залежало і їхнє благополуччя.
Саме через небажання достроково втрачати здобуті нелегкою працею «бонуси» депутати-коаліціянти відмовляються визнавати недієздатність нинішньої Верховної Ради. Особливо радикально налаштовані ті, хто усвідомлює, що ще раз стати «народним» уже не вдасться. Саме ці люди складають кістяк прихильників Мороза у відстоюванні ідеї дієздатності тричі розпущеного парламенту.
Сьогодні вже колишній Голова Верховної Ради Олександр Мороз продовжує свято вірити, що саме він залишився останнім форпостом українського парламентаризму. Судячи з останніх тижнів — історія з видачею нардепам трудових книжок, нарахування депутатських виплат, зміною замків у кабінетах представників опозиції — здається, що екс-спікеру вдалося встановити абсолютний диктат над апаратом Верховної Ради, який більше нагадує апарат глави парламенту.
Після призначення управляючим справами Верховної Ради Дмитра Рудковського, який займав у списку СПУ на виборах 2006 року 44 місце, Сан Санич, склалося враження, отримав монопольне право управляти всіма матеріальними ресурсами парламенту. І тут у бік депутатів, які складають повноваження, полетіли погрози про втрату кабінетів та невиплату оздоровчих.
Сам спікер має забезпечення на рівні super all inclusive, яке не поступається президентському. Одні лише службові авто чого коштують...
Нинішня каденція — це остання «синиця» в руках колись морального і авторитетного діяча. Усвідомлюючи, що йому вже ніколи не пробитися на сцену великої політики, Мороз усіляко опирається складенню повноважень.
Боячись прокинутися одного ранку просто громадянином Морозом, головний соціаліст країни проявляє просто чудеса креативу, придумуючи все нові й нові процедури для депутатів опозиції, які склали свої повноваження.
Мороз як бувалий апаратник добре розумів, що чим більше строків народний обранець пробув у парламенті, тим важче подолати абстенентний синдром «бездепутатства». Чим вищий ієрархічний статус депутата (керівник фракції або комітету), тим ширший кошик професійних бонусів він отримує. І тим важче його втрачати. Та він прогадав.
Понад 151 народний депутат склав свої повноваження, і нинішній статус екс-глави парламенту нічим не відрізняється від статусу глави уряду УНР в екзилі, хоча з непорівнянним матеріальним забезпеченням. Природного бажання «жить хорошо» не дінеш нікуди.
Доводиться блефувати, доводити іноземним послам, що парламент, який за три місяці роботи не прийняв жодного закону, окрім актів, прийнятих з відомих причин iз 29 травня по 2 червня, продовжує працювати.
Нагадаю, що такий блеф коштує виборцеві майже 70 мільйонів гривень щомісяця.
Без зайвого пафосу можна твердити, що питання матеріального забезпечення депутатів, депутатського імунітету, кількісного складу Ради були надзвичайно непопулярними в середовищі народних обранців у всі часи. Внесення подібних питань до порядку денного ставало справжнім чистилищем навіть для тих фракцій, які не гребували грати на дешевому популізмі.
Усе це в результаті й призвело до того, що Верховна Рада України по суті своїй перетворилася на чудовисько, яке проїдає гроші.
Усі про це знають, але коли запитуєш «у лоба», то тихцем знизують плечима. Бідна держава не може собі дозволити дорогий парламент. І тут, напевно, саме час не погодитися з Юлією Володимирівною, яка вважає, що час політичної корупції, авантюризму і зрад минув.
На жаль, допоки в Україні існує цілком матеріальний дракон, який перетворює порядних людей на суспільних паразитів, годі очікувати на переродження політичних еліт.
Одним із атрибутів українського високопосадовця неодмінно є автомобіль, а то й цілий автопарк. Інтернет-сайт кримінальних розслідувань ОРД недавно опублікував дані про те, яких чотириколісних друзів має керівництво Верховної Ради. За даними ОРД, у Олександра Мороза є вишуканий автопарк. Так, спікер ВР V скликання їздить на трьох 600-тих «Мерседесах» (один із них — броньований), має до розпорядження дві «Тойоти Ленд Круз», дві «Тойоти Камрі» (сімейні), ще чотири «Тойоти Камрi» для охорони, два «Опелі Омега» — сімейний і для особистих водіїв, «Тойоту Камрі».
У розпорядженні ж віце-спікера Адама Мартинюка є «тільки» три авто: 600-й «Мерседес», «Тойота Камрі» та «Опель Омега».
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
