«Тиха сапа» міністра Лавриновича

      Більшість наших співгромадян, не обтяжена знанням законів та Конституції, часто вважає, що влада — річ самодостатня і «маленькій людині» тягатися з нею не під силу. Це, звичайно, прикро, однак набагато небезпечніше інше — у свою непогрішимість та вседозволеність давно вже повірили ті, хто видряпався на владний олімп. Всівшись у керівні крісла і одержуючи всі блага за рахунок платників податків, тобто більшості громадян України, високопоставлені державні мужі досить часто вважають своїх годувальників якщо не  бидлом, то сірою масою точно. Ще жоден iз них привселюдно не зізнався, що рвався, приміром, у міністри чи депутати задля того, щоб взяти участь у привласненні багатств, створених усім народом, або для парламентського «даху» від судового переслідування за неправедно нажиті статки. Свої справжні устремління та мотиви тих чи інших кроків вони старанно приховують. Тому про мораль та мету наших висопоставлених чиновників можна судити хіба що з публічних виступів, інтерв'ю, заяв, співставляючи їх iз конкретними кроками та діями...

      В Олександра Лавриновича, на відміну від переважної більшості громадян України, життя яких зависло між «погано» і «дуже погано», поле для самовираження набагато ширше. Його, напевне, давно вже не турбують питання на кшталт «де жити» чи «як прогодувати сім'ю». Проблеми  в пана міністра, як і в його колег-«небожителів», швидше за все, іншого плану — доводиться робити «нелегкий» вибір між «добре» і «дуже добре». Щоправда, стосується він у більшості випадків або власного его, або відданого служіння тому, від кого залежить допуск до «корита». У системі цих «координат» місця для «сірої маси» явно не передбачено. Про неї згадують і до її імені апелюють хіба що під час виборів або проштовхування чергової авантюри на зразок вікопомного референдуму, «ініційованого народом». І це аж ніяк не голослівні твердження, про що й піде мова далі.

      Свого часу, після того, як iз посади міністра юстиції був звільнений Сергій Головатий, в Адміністрації Президента, очевидно, зрозуміли, що яскраві політичні особистості — це зайвий головний біль. Тому вибір було зроблено на користь керованих чиновників. Бо для Леоніда Кучми та його клевретів, мабуть, найбільше важить не професіоналізм урядовців, а їхнє вміння беззастережно виконувати команди на зразок «фас», «служити», «сидіти», «голос» тощо. Саме тому на зміну Сюзанні Станік, яка, так би мовити, в політику носа не сунула, прийшов Олександр Лавринович. Великою несподіванкою це не було, оскільки «Дзеркало тижня», аналізуючи поразки СДПУ(о) того часу, розмірковувало: «Соціал-демократи почали зазнавати серйозних втрат. Їм не вдалося відстояти Вадима Долганова і Сюзанну Станік (утім якщо на її місце буде призначено ... Олександра Лавриновича, то перехід Сюзанни Романівни на дипслужбу втратою для них не буде)».

      У принципі про ймовірність такого розвитку подій свідчила попередня діяльність пана Лавриновича. Свого часу він, по суті, став тією «чорною кішкою», яка пробігла між лідером РУХу В'ячеславом Чорноволом та його найближчими соратниками. Бо після входження Олександра Лавриновича до числа керівників РУХу, яке ініціював В'ячеслав Максимович, багато яскравих особистостей залишили ряди цієї колись найчисельнішої монолітної організації. Саме тоді намітилися перші тенденції розколу. Далі — більше. Коли протиріччя в партії сягнули свого апогею, Олександр Володимирович «віддячив» лідерові й проголосував за «недовіру» В'ячеславу Чорноволу як керівнику. Чи не правда, цікаву карту розіграли ті, кому партія націонал-демократів була зайвим нагадуванням про те, хто насправді боровся за незалежність держави і хто реально скористався цими плодами? Спершу в організації розкололи ядро, потім спробували відсторонити від керівництва самого лідера, вважаючи, очевидно, що таким чином легше перетворити її на аморфну та керовану. І в усьому цьому, як бачимо, не останню роль відігравав пан Лавринович. Однак більш детальне вивчення «днів минулих» залишимо дослідникам партбудівництва, ми ж спробуємо проаналізувати діяльність Олександра Володимировича вже в новому тисячолітті та новій іпостасі. І зрозуміти, якими саме моральними принципами треба керуватися і які кроки слід робити для того, щоб опинитися на вершині влади.

      Нове, помітне для широкого загалу «пришестя» Олександра Володимировича у велику політику відбулося внаслідок трагічної події — зникнення журналіста Георгія Гонгадзе. Саме тоді на прохання журналістів він очолив парламентську комісію з розслідування цієї справи. Дещо пізніше Дмитро Пономарчук в інтерв'ю одному з електронних видань стверджував, що колеги зробили такий вибір завдяки його рекомендації. Цілком можливо, оскільки на той час прізвище Дмитра ще асоціювалося з посадою багаторічного прес-секретаря трагічно загиблого В'ячеслава Чорновола. Можливо, колись стане відомо, що це був один із добре продуманих ходів влади. Адже наступна бурхлива «діяльність» керівника слідчої комісії та позиція того ж Пономарчука були багато в чому схожими у своїй спрямованості на нівелювання популярності опозиційних сил та окремих яскравих особистостей. Заяви пана Лавриновича про необхідність припинення роботи очолюваної ним слідчої комісії, ігнорування «касет Мельниченка», бо, «якщо громадянин своєї держави звертається вже до інших держав...це є свідченням його морального рівня і рівня його патріотизму» та озвучення через наближені до СДПУ(о) ЗМІ протизаконно підслуханої розмови між мером Києва та лідером «Нашої України», постійні «наїзди» на Олександра Омельченка й Віктора Ющенка звучали по суті як арії однієї опери. І мало в кого виникав сумнів, що слова і музика до неї написані на Банковій та у штабі «партії футболістів». За «дивним» збігом обставин після таких заяв пан Лавринович посів крісло держсекретаря Мін'юсту, а Дмитро Пономарчук одержав широкий доступ до озвучення своїх антиомельченківських пасажів на наближеному до есдепеушників телеканалі.

      У принципі позиція Олександра Лавриновича з самого початку його керівництва слідчою комісією відслідковувалася як колегами, так і журналістами. Тому, аналізуючи ЗМІ, можна, так би мовити, побачити еволюцію поглядів Олександра Володимировича. В який бік, думаю, висновки неважко зробити самим читачам. Приміром, як повідомляв «Інтерфакс — Україна» з посиланням на народного депутата Василя Червонія, «коли комісія доручила своєму керівнику внести на сесійне засідання парламенту проект постанови, якою рекомендовано Президенту звільнити з посад міністра МВС, голову СБУ та голову Держмитслужби, то Лавринович через незрозумілі причини не з'явився на вечірнє засідання». Пізніше в публікації «Інституту відкритої політики» у відповідь на пропозицію ігнорувати записи Мельниченка через непатріотизм майора ставиться цілком резонне запитання: «Якщо сам майбутній міністр гальмував розслідування парламентської комісії у «справі Гонгадзе», то це патріотизм?». Та і майор Мельниченко, окрім такого ж звинувачення на адресу тодішнього голови парламентської слідчої комісії, виснув ще одне. Зокрема про те, що пан Лавринович приховав від інших парламентаріїв лист, в якому «американська сторона погоджувалася провести експертизу «таращанського тіла» набагато раніше, ніж це було зроблено».

      Навряд чи можна віднести до заангажованих осіб Михайла Бродського, для якого Олександр Лавринович багато років був близьким другом: «знущання над свободою слова і повну необ'єктивність ЗМІ Лавринович називає «всенародним обговоренням», «взагалі мені важко зрозуміти, як у Лавриновича язик повертається називати згвалтування громадян «всенародним обговоренням», «мені неприємно і боляче це говорити, але до цього фарсу прямо причетна людина — нинішній міністр Кучми Лавринович». Ось так оцінив лідер «Яблука»  намагання пана Олександра підіграти владі в нечесній грі під назвою «обговорення нового проекту Конституції». І ще одне цікаве визначення, з якого почала своє інтерв'ю журналістка з далеко не опозиційної газети: «З різного приводу і в різний час, і, що характерно, від різних колишніх колег по депутатському корпусу на адресу Олександра Лавриновича, державного секретаря Міністерства юстиції чула один і той же вислів: «Троянський кінь». У цьому ж інтерв'ю Олександр Володимирович заявляє: «Напевно, ви чули, як Турчинов запевняв, що роздруківка розмови в кабінеті Президента — суща правда. Але, вибачте, я також багато разів бував у Президента. Так чому ж «диктофон» не записував мене? А якщо «записував» — то де розмови? Тим більше що Турчинов запевняв, що заходив у кабінет після Лавриновича. І скільки б я не говорив їм — надайте, якщо ви так упевнені у їх справжності, розшифровку моїх розмов — немає. Не надають».

      Дійсно, чому не надають? — може запитати пересічний громадянин. І сам же, напевно, знайде відповідь. Бо коли проаналізувати «активність» голови слідчої комісії у розслідуванні трагічної долі Гонгадзе, його позицію щодо резонансних подій на посаді держсекретаря Мін'юсту, то стане зрозумілим, чому нинішньому головному правнику держави не дають можливості ознайомитися з його розмовами на «дивані у Кучми». Очевидно, депутати сумніваються у щирості свого колишнього колеги по парламенту. Бо досить пану Лавриновичу сказати, що такої розмови не було, як влада в черговий раз почне на всі заставки кричати, за термінологією колишнього Генпрокурора, що записи «хвальш». А провладні та олігархічні ЗМІ, що на сьогодні майже одне і те ж,  «вистрибнуть зі штанів» задля того, щоб посіяти в людях недовіру до «плівок Мельниченка».

      Підтвердженням можливості розвитку такого сценарію може слугувати і позиція нинішнього міністра юстиції в деяких, далеко не другорядних, питаннях. Варто лише згадати його «хрестоматійний» вислів про право Президента звільняти голів місцевих держадміністрацій без будь-яких аргументів, або колізії навколо реєстрації Статуту територіальної громади міста Києва, щоб зрозуміти — пан Лавринович, напевно, послідовний лише в одному — відстоюванні будь-яких, навіть антизаконних та антиморальних, дій тих, від кого залежить його кар'єра. Чи не через це багато хто сумнівається не лише в політичній та людській порядності, а й у професіоналізмі міністра юстиції. Щодо останнього, то варто лише згадати, як Жовтневий місцевий суд Києва змушений був оголосити перерву під час розгляду скарги Миколи Замковенка на указ Президента України через неналежне оформлення документів представника відповідача. У ході засідання з'ясувалося, що держсекретар Мін'юсту не знає, що довіреність своєму представнику в суді має підписувати відповідач, тобто сам Леонід Кучма, а не пан Лавринович.

      Можна зробити скидку на те, що фізик-лазерник, який нещодавно здобув другу освіту — правознавця «без відриву від виробництва», ніколи не працював у органах юстиції, а тому не знає того, що відомо юристу-початківцю. Але тоді незрозуміло, якими мотивами керувалися ті, хто призначив його на цю посаду. Адже створювався інститут держсекретарів саме для практичної роботи, оскільки посаду міністра вирішили вважати політичною. Однак, ставши навіть «політичною фігурою», Олександр Володимирович продовжує практикуватися в юриспруденції. Бо коли представник Президента у Конституційному Суді Владислав Носов не прибув на засідання, міністр юстиції взявся сам тлумачити норми законів щодо того, може чи ні Олександр Омельченко очолювати виконавчу владу в столиці. Наскільки «переконливо» — наша газета про це вже писала. То, може, і на старті кар'єри правника, і сьогодні перед Олександром Володимировичем поставлено одне конкретне завдання — бути «адвокатом влади», а точніше тих небагатьох осіб, які вважають себе її втіленням? Якщо це так, то стає зрозумілим, чому Президент не дослухався до думки лідера «Нашої України» Віктора Ющенка напередодні призначення пана Лавриновича міністром, чому Мін'юст вперто не хоче реєструвати Статут територіальної громади Києва тощо.

      До речі, якщо відслідкувати багатостраждальний шлях проходження реєстрації Статуту, то бажаючі, напевно, могли б захистити як мінімум кандидатську дисертацію. Приміром, на тему: «Як гальмувати розвиток самоврядування у Києві». Для цього варто лише дослідити історію спротиву, який чинить  київській громаді відомство, очолюване паном Лавриновичем. Вже три суди, починаючи з Господарського столиці і закінчуючи Вищим господарським України, розглянувши позовні заяви Київради, зобов'язували Мін'юст у тридцятиденний термін зареєструвати Статут територіальної громади Києва, однак вищий правничий орган відмовляється це робити. Наскільки відомо, після останнього судового рішення відбулася розмова мера столиці з міністром юстиції. І останній, начебто, не мав більше ніяких претензій, але раптом через кілька днів після цього Київрада одержала повідомлення, що Мін'юст вирішив «зарубати» Статут через колегію Верховного суду України. Тобто без гучних заяв і фанаберії, а просто так — тихою сапою, ще раз спробували підрубати прагнення міської влади розвивати не показне, а реальне самоврядування у столиці держави. 

      Ні для кого не секрет, що у київського міського голови взаємна «приязнь» із лідерами «футбольної партії» та її головним менеджером, який за сумісництвом працює головним канцеляристом у Президента. Загальновідомо, що ця олігархічна партія з претензією на роль «єдиної спрямовуючої і керівної» навіть уві сні бачить на місці головного розпорядника власністю столичної громади свого представника. Чимало написано і про певний вплив цих «грошових мішків» на міністра юстиції. У зв'язку з цим виникає запитання: чи не волю головного канцеляриста «со товарищи» виконує вищий юридичний орган держави, встромляючи палиці в колеса київській громаді? І друге — чим саме заохочують таку позицію головного правника?

      Житло, як відомо, у пана Лавриновича є. Щоправда, київська прокуратура, перевіряючи свого часу законність його надання у столиці, зацікавилася і квартирним питанням Олександра Володимировича. Бо виявилося, що в часи свого депутатства він, не маючи на те законних підстав, замість трикімнатної квартири, у якій проживав разом з сім'єю, одержав дві розкішні квартири в центрі міста. Цьому посприяв тодішній керуючий справами Верховної Ради. Але, як відомо, ніхто з Лавриновичів на квартирному обліку не перебував і до тих, кому надається житло за винятковими обставинами, не належав. Тому наглядова інстанція надіслала позовну заяву до Печерського місцевого суду з проханням визнати обидва ордери недійсними і виселити Олександра Володимировича з сім'єю у квартиру, де вони раніше проживали. На той час це було реально, оскільки за два роки з часу одержання нового житла попередня квартира паном нардепом так і не була передана управлінню справами Верховної Ради. Однак якщо суд не знайшов часу розглянути позов щодо парламентарія, то навряд чи виявить бажання вирішувати його стосовно міністра юстиції. А якщо й розгляне, то яким буде вердикт, здогадатися, напевне, неважко. Тому сумнівно, що пана Лавриновича можна зацікавити поліпшенням житлових умов.

      У такому випадку завдяки чому все-таки відбулася еволюція поглядів, яка розвела пана Лавриновича з учорашніми соратниками на різні полюси? Можливо, праві ті, хто вважає, що люди, які дорвалися до влади, не маючи певності у завтрашньому дні, живуть за принципом «усе і сьогодні». Думаю, це не зовсім так. У кожного, якщо він — особистість, є можливість вибору. Варто лише згадати позицію Сергія Головатого — нинішнього народного депутата України, а сім років тому — міністра юстиції. Коли для нього настав момент вибору між міністерським «коритом» і прийняттям нової Конституції України, він не вагався, хоча і прекрасно знав, на що йшов. Наголосивши, що це, можливо, його останній виступ у Верховній Раді в ранзі міністра, Сергій Петрович, по суті, розсекретив єзуїтську політику Адміністрації Президента стосовно прийняття Основного закону. Після того, як він з парламентської трибуни озвучив вказівку Банкової депутатам — держчиновникам не брати участь у голосуванні за Конституцію, Голова Верховної Ради Олександр Мороз заявив про можливість позбавлення депутатського мандату тих, хто не бере участі в засіданні. І це подіяло — до парламенту серед ночі почали підрулювати автомобілі з міністерськими та іншими «крутими» номерами, а їхні власники знехотя займали місця в сесійному залі. Так що Конституцію, яку тоді називали однією з кращих у світі, прийняли не завдяки, а всупереч волі «демократів» із Банкової.

      А для Сергія Головатого цей виступ став дійсно початком завершення міністерської кар'єри — його кандидатуру просто викреслили зі складу наступного Кабміну. Потім почався жорсткий, довготривалий «наїзд» на очолювану ним Правничу фундацію і позбавлення доступу до ЗМІ. Однак нинішній народний депутат-опозиціонер на угоду зі своєю совістю не пішов. Очевидно, тому за нинішньої влади, яка звикла жити «по понятіям», а не за законами, ніхто йому посади урядовця не пропонував і не запропонує. Та і він сам ніколи на це не погодився б. Зате пан Лавринович, освоївши керівне крісло в уряді Кінаха, спокійно продовжує керувати Мін'юстом і в Кабміні Януковича. Тому висновок щодо того, що краще — бути слугою народу чи адвокатом влади, думаю, зробити неважко. Щоправда, під знаком запитання залишається інше — якими саме моральними, діловими і професійними якостями наділені ті, хто вважає себе сьогодні вершителем долі народу? І скільки ще цей народ терпітиме знущання над собою?