Острів закоханих.
Недавно у Краснокутському дендропарку вкрали магнолію, а неподалік, у сусідньому селі, — дві половецькі баби. Події знакові в тому сенсі, що пропажа була частиною історичної спадщини Харківського регіону і належала всім. Тепер ці раритети, що об'єднували етапи історичного розвитку краю в одне ціле, прикрашають приватні маєтки місцевих скоробагатьків і більше не доступні для загального огляду. Їх ніхто не шукає одразу з двох причин. Подібні цінності ще не сприймаються суспільством як національна святиня чи гордість. Це по-перше. А по-друге, процес розтягування України по домашніх кутках триває так успішно, що подібна пропажа на тлі більш значимих втрат здається невинним жартом. Проте саме викрадена магнолія з дендропарку сьогодні може стати напрочуд актуальним прикладом ...життя навпаки. Це коли людина не стільки тягне за власний паркан багатства навколишнього світу, скільки створює їх, примножує і віддає.
На початку XIX століття у Слобідській Україні сталося одразу дві знакові події. Завдяки невгамовному ентузіазму Василя Каразіна, у Харкові відкрили перший вітчизняний університет. А за сто кілометрів від губернського центру його брат Іван заклав першу алею Краснокутського дендропарку. Про значення нового навчального закладу в розвитку вітчизняної освіти та науки вже більш-менш відомо. Водночас мало хто знає про те, що саме каразінська оаза поблизу містечка Красний Кут стала колискою для 52 видів дерев, які з'явилися в Україні вперше. Тобто саме звідси розійшлися по всіх губерніях червоний та канадський клени, чорна та червона ялини, каштани, канадська і бальзамічна тополі, кизил, обліпиха, платан. Саме тут був створений один із найперших і найвідоміших вітчизняних центрів інтродукції та акліматизації цінних декоративних рослин. А заодно — величезний плодорозсадник, з якого розрослися по всій Слобожанщині квітучі фруктові садки. Тільки яблук та груш у Каразіних було по 200 сортів. А ще 100 сортів слив, 70 — вишні, 20 — винограду. Відтоді минуло вже понад два століття, але й понині у Харківському регіоні ніхто не створив чогось кращого за цю рукотворну перлину.
Дерева у дендропарку, як люди, мають власну історію. Ось гігантський сріблястий клен, який живе тут з 1805 року. Його привезли канадці, запрошені на відкриття харківського університету. Тепер таких дерев в Україні вже сотні тисяч, і всі вони корінням звідси. Поруч — дивовижно гнучка ліана. «Прибула» красуня приблизно в той же час з Америки, трохи далі — каразінські сибірська ялина, гінкго, модрина, буки і навіть довга соснова алея, що виростає просто біля входу в парк. У пошуку нових саджанців господар об'їздив майже всю Америку та Європу. А насіння акації, наприклад, виписав із Версалю одразу після того, як його привіз iз американського континенту садівник короля Людовіка. До того часу це дерево в Україні не росло. Заморські гості успішно пережили і свого акліматизатора, і вже далеко не одне покоління краснокутців. Вони навіть устигли побувати в ролі ворогів народу, бо їх висадили поміщики-«експлуататори». Але, попри все, зеленіють і досі, маючи неабиякий запас майбутнього.
Прославилися Каразіни (після смерті Івана Назаровича його справу успішно продовжував син Іван) і власними оранжереями. Під них прилаштували частину підземної печери Петропавлівського монастиря, який був тут у «допарковий» період. Викрадена магнолія — родом звідти. Це додає вищезгаданій кримінальній історії ще більш сумного відтінку. Каразіни свої саджанці роздавали місцевим селянам безкоштовно, завдяки чому Краснокутщина і понині потопає в зелені найрізноманітніших дерев. Щедрість поміщиків і їх уміння створювати на голому місці диво, напевно, залишила в серцях людей неабиякий слід. Принаймні після Жовтневої революції вони сховали родину Каразіних від більшовицьких «інквізиторів», фактично врятувавши їм життя. А ось на що може розраховувати людина, яка спільну магнолію перетягла до власного маєтку, можна тільки здогадуватись.
Краснокутський дендропарк ще називають одним із найцікавіших зразків садово-паркового мистецтва, бо він має дивовижну архітектурну композицію: тінисті алеї, тераси, альтанки, цілющі джерела і мальовничі ставки, посеред яких загубився Острів закоханих. Потрапити на нього можна лише через ажурний місток, що піднімається вгору, як тільки пара ступає на землю. За існуючим повір'ям, відірваність від мирської суєти і казкова природа додає коханню нового імпульсу, а можливо, і заряд позитивної енергії на все життя. Саме тому перед весіллям на Острів молодята приїздять і досі. А ще — до старого каразінського гінкго, який має репутацію дерева щастя. І хоча від колишнiх розкошiв у парку залишилася скромна дещиця, їй тут і досі немає рівних. Цей неймовірний факт сповна видає відсутність найменшого поступу в нашому суспільному розвитку, бо навіть уже створену красу ми не в змозі хоча б просто по-людському зберегти.
Порівняно невеликий шматок землі, що нині зайнятий дендропарком, має дві історії. До того ж однаково трагічні. Каразіни заклали свій парк неподалік від саду, який був посаджений ченцями Петропавлівського монастиря. Його в 1654 році збудували козаки Корсунського полку після битви під Берестечком. Свята обитель проіснувала під Красним Кутом ціле століття, виконуючи, крім усього, ще й роль надійної фортеці. Взяти її штурмом не вдалося жодному завойовнику, хоча навколишні містечка неабияк потерпали від ворожих набігів.
Але те, що не зробили «бусурмани», успішно здійснила російська імператриця Катерина II, яка прославилася надмірною нелюбов'ю до запорозького козацтва. Монастир за її наказом був зруйнований дощенту при введенні на Україні кріпацтва. Але при цьому ... не перестав iснувати. І донині збереглася його підземна частина — майже десятикілометровий лабіринт, що має три виходи. Причому йдеться про серйозну інженерну споруду, викладену цеглою. Вона була потрібна ченцям не лише для усамітненого богослужіння, а й для того, аби відсилати гінців по допомогу під час нападу ворогiв.
Цікаво, що ця унікальна історична пам'ятка і досі не вивчена. Чернечі могили, культові атрибути, а за деякою інформацією і багата бібліотека — все сховане від людського ока за металевою брамою з великим замком. Багаторічний хранитель дендропарку Віктор Кібкало каже, що їх замовили в Харківському інституті металів якраз для того, аби унікальні раритети не розтягли «чорні» археологи. Довірити історичні пам'ятки в Україні поки що нікому. Ні державні органи управління, ні суспільство не визріли до того рівня свідомості, аби гідно оцінити унікальність цієї спадщини. Прикладів же її цинічного знищення, навпаки, хоч відбавляй. Той факт, що місцеві селяни успішно розтягли по дворах цеглу від зруйнованої обителі і що від неї залишилася тільки невелика стіна, — мабуть, цілком природний з огляду на їхню бідність. А ось наказ покійного нині «губернатора» Євгена Кушнарьова закласти сучасною цеглою фрагмент давньої руїни, оскільки та... псує естетичний вигляд дендропарку, — таки дивує. Хоча, за великим рахунком, подібна команда, мабуть, теж логічна. Такі дії Віктор Кібкало називає поведінкою дітей Леніна, які завдали Краснокутському дендропарку в різні роки величезної шкоди.
Розправляючись iз поміщиками Каразіними, більшовики, скажімо, зруйнували їхній цегельний завод. Селянам нічого не залишилось, як у пошуку будівельного матеріалу розібрати до камінчика ретельно викладені тераси та доріжки. Тоді ж у хід пішли і залишки монастирських стін. Не пошкодували комісари навіть могил поміщиків, прах яких покоївся знову ж таки на території дендропарку. Православні хрести та янголи були розбиті на друзки, а шматки надгробків із білого мармуру розібрали місцеві господині для гніту на квашену капусту. І якщо над похованням Івана Назаровича експропріатори поглумилися лише зверху, то могили його невістки Лідії та сина Івана знищили повністю. Віктор Кібкало говорить, що прах генерала юстиції витягли з кованої домовини й повідрізували на його мундирі золоті гудзики. Пізніше вдалося відновити лише поховання батька та сина. Могили Лідії Каразіної тепер тут немає. Дісталося від тих же більшовиків і її доньці. Дівчина успішно склала іспити до Харківського університету, але як тільки у приймальній комісії дізналися про те, що перед ними двоюрідна онука засновника вузу, абітурієнтці вказали на двері. Аби здобути вищу освіту, вона виїхала аж до Середньої Азії (там про Каразіних точно ніхто нічого не знав) і повернулася вже після війни.
Чорні хмари над каразінським спадком не розвіялися і досі. Не так давно землями Краснокутської дослідної станції садівництва, якій належить дендропарк, серйозно цікавилися дуже впливові люди. Типова схема (зміна власника через банкрутство з подальшим викупом за безцінь) не була реалізована лише завдяки ентузіазму вчених. Вони попросили захисту в Івченка, Плачкова та Продана — тодішніх керівників енергетичної галузі (Краснокутщина — газовидобувний район) і ті залагодили цю проблему на рівні столиці. Але де гарантія, що подібна історія тут не повториться знову?
Багато років поспіль краснокутці домагаються того, аби дендропарку Каразіних надали статус національного. Тоді б цей благодатний куточок уже точно залишили у спокої необтяжені почуттям міри та мораллю товстосуми. А заодно вдалося б нарешті поповнити штат співробітників (сьогодні тут за мізерну зарплату трудиться лише два чоловіки) та відновити його втрачену велич. До того ж неподалік від Краснокутська є ще одна історична пам'ятка — Наталіїнський парк державного значення, закладений відомим цукрозаводчиком Павлом Харитоненком. Сьогодні він ще більш занедбаний, ніж зелена перлина Каразіних. У купі вони б могли скласти чудовий туристичний маршрут, який приніс би відвідувачам знання слобідської історії та неймовірний заряд позитивної енергії, а Краснокутському району — непоганий прибуток.
Харківські чиновники говорять, що цю ідею кілька років тому схвалив Віктор Ющенко, а голова облдержадміністрації Арсен Аваков отримав доручення підготувати необхідну документацію. Проект розбудови парку наразі вже готовий. Як каже Віктор Кібкало, під необхідними паперами стоять три підписи «губернатора». Була навіть надія, що статус національного дендропарк отримає на початку минулого року. З'явилися також реальні плани реконструкції монастирських печер. Але справа несподівано зупинилася через пасивність обласної ради, депутати якої не поспішають виносити це питання на розгляд сесії. Можливо, просто не доходять руки, а може, знову вималювався на горизонті якийсь потенційний приватизатор. Сьогодні в Україні, як і за часів імператриці Катерини ІІ та в роки більшовицького іга, все ще може трапитись що завгодно. Результат приголомшливий. За життя Каразіних у дендропарку росло понад чотириста видів декоративних дерев. Тепер — на половину менше.
Нереалізований потенціал цього куточка Краснокутщини б'є ключем ще й у прямому значенні цього слова. Під дендропарком залягають чималі поклади залізної руди, тому джерела, які тут є, мають усі властивості мінеральних вод відомого Залізноводська. Якби природа подарувала таке диво містечку у цивілізованішій країні, поблизу дендропарку вже давно б виріс санаторій для лікування жіночих хвороб. У нас же попити унікальної води можуть поки що тільки відвідувачі історичної пам'ятки.
... На місці вкраденої магнолії вже посадили нову. Разом з унікальною березою та кленом. На черзі годувальники лісу — буки. Вони ростимуть для всіх.
Це могутнє довговічне дерево з розлогою зеленою кроною, що росте на островах Океанії і Зондського архіпелагу, здалеку схоже на дуб чи каштан і носить ім’я артокарпус. Місцеві жителі називають його кемпедак, тобто хлібне дерево, на міцних гілках якого або товстезному округлому стовбурі виростають велетенські довгасті кремово–золотисті, схожі на дині чи гарбузи плоди, завдовжки близько метра. >>
Популярність харківського синоптика байбака Тимка, що вже десять років поспіль прогнозує у лютому весняну погоду, ніскільки не вплинула на чисельність місцевої популяції цих симпатичних тваринок. >>
Здавалося б, тому факту, що за останні 15 років у головній річці України з’явилося шість нових видів риби, треба радіти. Але у фахівців це, навпаки, викликає тривогу. >>
На Харківщині плесо найбільшої річки Східної України — Сіверського Дiнця — місцями повністю вкрила широколиста пістія. Приголомшені екологи здивовано розводять руками: цей тропічний водяний бур’ян росте винятково у спекотних частинах світу, тому появу його на Слобожанщині називають небезпечною сенсацією. Якщо лапата рослина з довгим коренем успішно перезимує в наших краях, то боротися з нею стане ще важче. Для Сіверського Дінця, що й без того серйозно потерпає від забруднення заводськими стоками, тропічна «окупація» може обернутися серйозним екологічним лихом. >>
Віктора Гавриленка, директор заповідника «Асканія–Нова», можна слухати і не наслухатися. А ще краще побути з ним на природі. Хіба не диво спостерігати, як віслюки, побачивши в степу машину з «шефом», прагнуть її зупинити, перекривши дорогу. У такий спосіб вони випрошують собі гостинці — звикли, що в Віктора Семеновича для них завжди є щось смачненьке. Звернення до хитрунів зазвичай починається з лагідного «звірята»… >>
Сьогодні вже важко навіть повірити, що такі типові для наших краєвидів дерева як біла акація, каштани, тополі й канадські клени з’явилися в Україні лише 200 років тому. Завезли їх у різний час і акліматизували до місцевих природних умов Іван Назарович та Іван Іванович Каразіни — батько та син. Колискою для тоді ще фактично екзотів став створений ними дендропарк у селі Основинці поблизу містечка Красний Кут, що й понині вражає багатством і різноманітністю культивованих дерев та чагарників. Але, на жаль, сьогодні цей унікальний куточок природи з багатьох причин переживає не найкращі часи. Чи не вперше за свою довгу і непросту історію він опинився на межі повного занепаду. >>
