Володимир Білоус.
На жаль, ім'я Володимира Білоуса, члена Національної спілки фотохудожників України, Національної спілки журналістів України, лауреата премії ім. Володимира Малика, не надто відоме широкому загалу, але його роботи, безперечно, впізнавані. Якби фотомистецтво в Україні мало належне шанування, світлини лубенського майстра називали класикою. Володимир Федорович був не просто близьким другом генія української літератури Григора Тютюнника, а і його фотохронікером: майже всі відомі Григорові знімки, уміщені в нечисленні збірочки його оповідань, учнівські підручники, антології, монографії, зроблені професійною камерою Володимира Білоуса.
Минулоріч, як повідомляла «Україна молода», до ювілею великого письменника нарешті було презентовано альбом «Григір Тютюнник у фотографіях Володимира Білоуса». В пошуках цієї раритетної книжки я і відправилася до володінь княгині Сули, а натомість — познайомилася зі справжнім українським інтелігентом, що бачить крізь об'єктив свого фотоапарата життя без ретуші.
На стінах вітальні — картини та рясні полиці із книжками і старими фотокамерами «Київ», на підлозі — грубезний дубовий столик і величезний дзигар, що кожної півгодини голосно відраховує час. Я тримаю роботи Володимира Білоуса, по декілька хвилин розглядаю кожну і не можу до кінця усвідомити, що всі ці роботи були зроблені у провінційних Лубнах...
Володимир Білоус у молоді роки захоплювався літературою і сам писав новели, доки не познайомився 1964 року у журналі «Дніпро» із творами Григора Тютюнника. «Література не визнає повторень»,— вирішив він і присвятив своє життя мистецтву не художніх, а фотодеталей. Згодом доля склалася так, що Григір став для нього не лише улюбленим письменником, а й близьким другом. «У ті часи, коли кожен п'ятий був доносчиком, я міг вільно говорити тільки з дружиною і Григором», — згадує Володимир Білоус. Вони познайомилися в Києві у грудні 1970 року, тоді ж було зроблено і перше «класичне» фото Григора (серед цих на диво «живих» світлин письменника майже немає тих, на яких би він позував — або ж Григір читає нове оповідання, або ж працює за робочим столом; і водночас майже немає і тих, на яких би письменник усміхався). Володимир та Тамара Білоуси (дружина Володимира Федоровича до виходу на пенсію працювала дитячим психіатром) можуть розповісти про Григорія Михайловича багато цікавого і зворушливого. Про те, як Григор з пам'яті читав свої твори; як гарно співав пісню «Летіла зозуля», бо ж мав за плечима славну «шилівську консерваторію»; яким був неперевершеним пародіювальником; який смачний готував борщ — затовкував його, як раніше це робили по селах, старим салом (життя «без дитинства» навчило Григора не лише писати...); як по-дитячому зрадів, коли Володимир Федорович вручив йому ключі від своєї квартири, щоб той міг приїжджати в гості, навіть коли господарів немає дома; як любив дітей (на фото — Оксанка Білоус і Григір Тютюнник гуляють Лубнами); як захоплювався прозою Маркеса, Стефаника... Або ж — як одного разу Григір отримав завдання написати нарис про Героя соцпраці — якогось сільського голову. І тут письменника зупинила єдина деталь — колодязні дверцята на обійсті голови... зачинялися на замок — щоб люди часом кішки дохлої не вкинули. Звісно ж, про такого «героя» гарних слів у Тютюнника не знайшлося...
Цікаво, що деякі з фотообразів Володимира Білоуса перейшли в тексти Григора. Пам'ятаєте Артема Безвіконного з останньої недописаної Григором повісті? «Артем стояв біля тину, зіпершись на нього ліктями й грудьми і звісивши на вулицю обидві руки, схожі на лапи великого звіра». Це речення є майже точним описом фотографії, на якій Володимир Білоус «піймав» мить життя звичайного собі сільського чоловіка — земляка Володимира Федоровича Андрія Куця. Або ж інша фотографія, на якій — сільські поминки. Побачивши цю світлину, яка стояла під стіною, Григір Тютюнник опустився на коліна і промовив: «Ви ж мої хороші...»
Дружина Олеся Гончара Валентина Данилівна якось сказала Володимиру Білоусу: «Як шкода, що в Олеся не було такого друга, як ви». Володимир Федорович надзвичайно вдячний долі, що та дарувала йому можливість не просто знати Григора, а й дружити з ним, спілкуватися «на відстані сердець». Пан Володимир як зіницю ока береже у своєму архіві кожну річ, що так чи інакше пов'язана з письменником. Береже, але не ховає за сімома печатями. Так, усіх гостей у домі Білоусів частують вином зі срібного келишка, з якого завжди пив Григір, і показують зроблені Володимиром Федоровичем відеокадри — Григір Тютюнник читає нове оповідання. Володимир Білоус бездоганно знає тексти творів письменника, показує місця, змінені цензурою, згадує, як по смерті Григора відновлювали загублену новелу «Медаль». Текст цієї новели залишився тільки на невеличких фотовідбитках, і Ганна Козаченко (жінка, яка, щоб першою прочитати невідомі Григорові твори, згодилася набрати їх безплатно) розкодовувала його за допомогою лупи. А новела «Сміхота» взагалі була відновлена з аудіозапису, збереженого Володимиром Федоровичем. Саме завдяки наполегливості пана Володимира в Лубнах нещодавно з'явилися вулиця Григора Тютюнника і пам'ятна дошка на колишньому будинку Білоусів, де часто бував письменник. Протягом багатьох років Володимир Федорович мріяв про видання фотоальбому, куди ввійшли б усі фотознімки Тютюнника, а також світлини, що характеризували тодішню епоху та героїв Григорових творів. І в минулому році книга ця побачила світ. Щоправда, вийшла вона за підтримки приватних осіб і набагато меншими обсягом та тиражем, ніж планувалося. Але ж хіба це книга приватного значення? Які ж тоді проекти підтримує наша рідна держава?..
Перше фото пан Володимир зробив антикварною камерою
Зазначимо, Володимир Білоус не одразу став професійним фотографом. Спочатку працював слюсарем-лекальником, виготовляв надточні інструменти. Ця професія також вимагає певного таланту — слюсар-лекальник повинен пальцями відчувати метал товщиною два мікрони (для порівняння товщина волосини — сорок мікронів). А ще у Володимира Федоровича було досить незвичне хобі — він робив прикраси з золота та срібла, через що ледве не потрапив за грати. «Вони хотіли, — згадує Володимир Білоус,— щоб я свідчив проти Григора. Дотравили до того, що дали сім років строгого режиму. Оформили це як заняття забороненим промислом — робота із кольоровими і благородними металами. За п'ятьма статтями йшов! Разом із «поширенням порнографії» — знайшли фотографію із чехословацького журналу — оголена натура. Врятував Борис Олійник, який був тоді депутатом Верховної Ради СРСР. Наші лакеї Москви боялися — скасували рішення».
Перше фото Володимир Білоус зробив 1952 року антикварною камерою середини ХІХ століття («Якби вона збереглася до сьогодні, то в обмін на неї міг би придбати останню модель «Нікона»). В 2002 році Володимир Федорович зробив «ревізію» свого творчого архіву, й прийшов до висновку, що за 50 років фотодіяльності він зробив лише 17 по-справжньому вартісних знімків (як тут не провести аналогію з Григором Тютюнником, який також був надзвичайно вимогливий до себе, одне й те саме речення переписував по декiлька разів). Пан Володимир довго не визнавав цифрову камеру, але від технічного прогресу нікуди не подінешся, і нині він користується лише цифровим фотоапаратом, хоча й знає його можливості відсотків на 30 — в іншому допомагає професійна інтуїція. А от комп'ютером не користується, каже, що для нього то як для людожера консервна бляшанка.
На сьогодні у Володимира Білоуса було дев'ять персональних виставок у Києві. На зініційованому в 2000 році газетою «День» конкурсі «Місто N» отримав приз глядацьких уподобань. Серед серій його робіт найбільш вражаючі - «Язичницькі містерії», «Жінка і ніч», «Долі дерев», «Сновидіння», «Життя без ретуші», «Феєрія самоцвітів». «Феєрію самоцвітів» майстер коментує так: «Кажуть, коштовності прикрашають жінку. Я ж, навпаки, коштовні камені прикрасив жінкою». І справді, роботи ці дуже красиві й незвичнi — за гранями збільшених у багато разів каменів просвічуються прекрасні оголені жіночі силуети.
Взагалі жінка є головною героїнею більшості робіт Володимира Білоуса. На одних знімках вона постає перед нами феєрично-казковою (у «Сновидіннях» та «Феєрії самоцвітів»), на інших — абсолютно реалістичною. І хоча принцип соціалістичного реалізму був головною ідеологією радянського мистецтва, роботи Володимира Федоровича часто викликали невдоволення у партійних бонз (та й кому з адептів марксизму-ленінізму сподобалася б світлина, на якій зображені «щасливі» радянські жінки, що тягають кайла?). А ще в роботах майстра дуже яскраво виявляється жіноча сутність матінки природи — чи то перед нами «живий» сонях, чи засохле дерево... Володимир Федорович родом iз села Дереківщина на Лохвиччині, і багато знімків були зроблені на основі тамтешніх персоналій та краєвидів. Немало часу фотомайстер присвятив і реставруванню старих світлин Лубен — деякі фотографії збільшував до метрових розмірів.
...Майже щодня у привітній квартирі Білоусів є гості: лубенські літератори, фотографи або ж молоді дівчата, яким так хочеться осяяти своє тіло коштовними каменями і потім побачити свої професійні фото на стінах лубенського фотоклубу «Софіт» чи місцевої кнайпи «Капкан». Старша донька Володимира та Тамари Білоусів Оксана працює в Києві мистецтвознавцем, молодша — Лариса — за фахом біолог, живе в Краснодарському краї. Подружжя Білоусів можна віднести до шістдесятників. Випало на їхню долю і заборонених знайомств, і самвидавних книжок, і судових вироків. Але, можливо, саме з цієї причини Володимир Федорович не став радянським митцем, а був і є художником, у роботах якого промовляє сучасність і європейська традиція. А ще в нього є багато по-молодому божевільних задумів. Приміром — перефотографувати, взявши за героїв реальних молодих людей, деякі скульптурні роботи Родена.
Р.S. Поки матеріал готувався до друку, творче життя майстра не стояло на місці. Зателефонувавши на днях Володимиру Федоровичу, я дізналася, що «роденівську» ідею він уже втілив у життя. А нещодавно здійснив ще одну свою давню мрію — знайшов фотомодель для створення образу Мавки. І от я тепер сиджу та й думаю, як би його знайти час і знову вибратися до Лубен, щоб побачити ці роботи. А заодно — зануритися хоча б на декілька годин у атмосферу дому, в якому так любив бувати мій улюблений письменник та земляк Григір Тютюнник. І до якого, напевно, й досі іноді хоча б на хвильку залітає велика, бентежна і дуже щира Григорова душа...
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
