Арт-Вовкун

      Cьогодні режисер масових свят, державний режисер №1 Василь Вовкун святкує день народження в «Українському домі». Там буде багато нового «заліза», досі незадіяного в українських проектах, виставка його колекції картин, ікон і вишитих сорочок, презентація книжки спогадів і роздумів про професію і першого в Україні DVD з оперними дійствами. Якби не концентрована «моща» мистецтва на один квадратний метр «Українського дому», якби не срібні букви на малиновому тлі й урочистий древній вовк на запрошенні, ніхто б і не подумав, що Вовкуну — 50. Його естетство молоде за природою, його амбіції не мають бронзового нальоту, а вилазки на лівий берег за старожитностями завжди азартні — треба раніше за Ольгу Богомолець, Віктора Ющенка, Лідію Лихач чи Петра Гончара вполювати якийсь український скарб. Там, де прийнято тужливо філософствувати чи по-снобістськи мовчки стенати плечима, він грає і посміхається, і це навіть напружує — незвичний формат для українського режисера. Утім, коли пробігаєш очима назви 300 акцій, які він зробив за 20 років режисерської роботи, серед них можна зустріти всі програмні, етапні, знакові в українській культурі доби незалежності: фестивалі «Червона рута», «Покуть», «Берегиня», «Рок-екзистенція», вистави за поезією Ліни Костенко і про Катерину Білокур, низка вечорів, присвячених літераторам Розстріляного Відродження, опери під відкритим небом. Вовкун режисував інавгурацію Президента, відзначення Дня пам'яті жертв Голодомору і багато інших сакральних державних дат. Він був у когорті тих, хто по цілій Україні робили українську культурну революцію — Тарас Мельник, Кирило Стеценко, Сергій Проскурня, Анатолій Калениченко, Олег Репецький, сумішшю нахабства, патріотизму, креативності та ентузіазму вони брали Донецьк, Запоріжжя, Харків та інші міста. Те, що сьогодні загальне місце і точка відліку, їм давалося як революція. Головне не забути про це, піддавшись на легкість комунікативних конструкцій Василя Вовкуна.

Той, хто творить

      — Пане Василю, у вашому послужному списку стільки проектів, ви себе спробували в стількох іпостасях — і актор, і режисер масових свят, державних концертів, фестивалів, оперний режисер і режисер театральний, письменник, колекціонер, викладач. Ким би ви хотіли, щоб вас вважали люди, ким насамперед вважаєте себе сам?

      — Мабуть, кимсь таким, хто творить. Ми маємо безлад речей  — матеріальних і нематеріальних. і зліпити їх, розташувати в певному своєму баченні  — це вже є момент творення. Дитина може годинами складати щось із кубиків, очевидно, доросла людина теж такі речі робить, але тоді, коли вона не втрачає до того зацікавлення, коли вона відчуває якісь у цьому модуляції, півсвідомі тексти і змісти, то це дуже цікаво. Якщо я інколи потрапляю у «Трубу» (підземний перехід на майдані Незалежності), я можу півгодини простояти і так дивитися і не дивитися, здається, що я в якомусь зовсім іншому світі, в тому, від якого я вже відірвався. Тому що  більшість часу я проводжу  у своєму світі — у світі створення паралельних світів,  бо майже не буваю без нового проекту. І дружина каже, що я мало присутній  у побуті, у повсякденному житті, мені справді не цікава суєта суєт, побутові речі, хочеться вже набутий досвід використати в тих своїх паралельних світах.

      Я завжди буду згадувати «Червону руту», я завжди буду гордитися, що без усякого досвіду, без всякого диплома був режисером цього фестивалю. Я подумки завжди вертаюся в той час, бо мені здається, що він найбільше мене викристалізував. До цього я вже закінчив театральний інститут, театральну студію, я багато чого знав, я вже був націлений на певні конкретні речі — зіграти таку-то роль у такій-то виставі, а тут раптом «Червона рута» повністю поміняла всі ідеали і повернула до тих реальностей, без яких, по суті, український культурний досвід на той час існував декларативно. Не те, щоб світ навколо мене кардинально змінила, тому що в селі, в родині, від мами я чув дуже багато тих розмов, тих пісень, які співали тільки серед ночі, поруч було дуже багато земляків з УПА, для мене завжди була близька ця країна — Україна, українська проблема як така, але, щоб стільки людей-однодумців і спільно  з ними виступити отак, як це було в 89-му році — це було вражаюче. Під ювілей хочу сказати, що найважче  — бути українським режисером. Якби я був іншим режисером, то, мабуть би, всі газети і всі бігборди, лайтбокси були б у моїх портретах, але коли моє прізвище в багатьох виданнях є небажаним, або на нього навіть є табу, то я вже до цього звик. Відчуття, що за тобою якесь недремне око весь час спостерігає і тримає на прицілі, ще не зникає.

      — Ви маєте на увазі спецслужби чи Боже око?

      — Я маю на увазі якісь політичні сили — раніше, до президентства Ющенка, мені робили стільки перепон! За три дні до концерту мене, незрозуміло чому, знімали з державних заходів, у державних структурах, скажімо, для Міністерства культури я теж був небажаний, звання я отримував не від Міністерства культури, а від Міністерства сім'ї і молоді, причому там була така гра — вранці я був у списках, ввечері — не було. Тому займатися чимось українським не дуже благодатно, так, мабуть, і Президентом бути українським нелегко.

      — Коли ви зрозуміли, що режисура піддається і світ починає обертатися за вашою волею?

      — Задатки режисерські в мене, мабуть, були раніше, бо ще в театральному інституті мені неодноразово пропонували перевестись на режисуру. Тільки на той час егоїзм актора — що я повинен бути на сцені, а не в залі — не допускав мене до професії режисера. Але потім життя розпорядилося інакше. І все ж таки я вдячний долі, що став режисером, а акторство залишилося тільки на кону Чернівецького театру імені Бучми.

      Ми летимо до Запоріжжя з Тарасом Мельником, директором «Червоної рути», до початку фестивалю залишається два тижні, і раптом він мене запитує: «А ти зможеш?» А в місті вже все розписано — Палац спорту, стадіони, вся режисерська група працює.  І це логічно, бо ми всі не мали досвіду. А він мав досвід проведення таких акцій? У кожного було це величезне бажання щось робити, творити, і воно, мабуть, тому й виходило. Хто його знає, що тут важливіше — професія чи величезне бажання творити щось своє. І найголовніше, що це бажання не втрачене. Я — людина, яка не має часу на меланхолійні настрої чи щось подібне, я ховаюся в роботу — від роботи в роботу.

      — Про що ви мріяли найбільше тоді і про що зараз?

      — Тоді, мабуть, мріялося про те, що є сьогодні, але, коли це настає, його стає замало — це вічна дилема. Тоді, напевне, хотілося впливати спочатку на невелике коло людей, потім ширше, а коли ти управляєш стадіонами, хочеш запропонувати свою естетику — і щоб люди не тільки перебували в цій естетиці, щоб у них це десь відкладалося в підсвідомості. Бо ми всі стикаємося з певним менталітетом — ми від нього і залежимо, і ми мучимося ним. І друге, що і до сьогоднішнього дня є великою рушійною силою, — це подолання стереотипу, що українське — це хуторянське, несучасне, це для певного кола людей. Цей стереотип внутрішньо і до сьогоднішнього дня мене подразнює, хоча ми вже всім довели. Мушу сказати, що, починаючи від «Червоної рути» і по сьогоднішній день, на жаль, ми не займаємося чистим мистецтво, наше мистецтво весь час переплетене з державотворчими процесами. От на нинішньому етапі я маю можливість долучитися до державних свят і державних церемоній. Чому я беруся за них? Тому що мені хочеться, поки є момент, запропонувати інший хід їх відзначення, надіючись, що це підхоплять в інших регіонах і що після мене це буде враховано і розвинено. Але на сьогодні я вже хотів би звільнитися від цієї втомливої багатоплановості і повернутися в закрите приміщення театру — мене зараз дуже цікавить опера. У нас є прекрасні голоси, прекрасні музиканти, про це часто говорять за кордоном, коли робиш Дні української культури. Але сама подача оперного мистецтва — застаріла, ніхто її не осучаснює, не модернізує, ніхто не шукає — нема авантюриста. Я до цього жанру теж брався з побоюванням, але приглядаючись до нього і зробивши вже п'ять опер (ще три є в планах), відчуваю, що опера мене так захопить і мені вже не захочеться працювати широкомасово, а погурманити по-мистецьки, зайнятися чистим мистецтвом.

      — Ви не боїтеся, що ваші слова злякають директорів оперних театрів: ще подумають, що ви претендуєте на чиєсь місце!

      — Я думаю, що ні один не злякається. Я ніяке місце для себе не готую, мені якраз дуже добре бути в такому статусі — поставити в Донецьку, потім поїхати у Львів, зараз запрошують інші театри. Це прекрасно — бути вільним і мати можливість ставити. Зараз у нас знову на черзі Донецьк, це буде «Цвіт папороті» Станковича, повністю переписаний ним для академічного складу. Є проект у Львівській опері — це Чайковський. Є задум до 200-річчя з дня народження Гоголя — це через два роки. Учора ми спілкувалися з Юрієм Герасимовичем Іллєнком, який є автором лібрето до гоголівської опери. Хочемо зробити відразу дві речі — оперу і фільм-оперу: її зніматиме Іллєнко. І, можливо, ще цього року восени буде опера під відкритим небом — поки не видаватиму всі секрети. Це вже чотири матеріали, над якими я працюю паралельно. У добі є тільки кілька годин, коли ти можеш відпочивати.

Гонор є, гордині — немає

      — Ви в житті дуже артистичний, не шкодуєте, що не стали артистом?

      — Мене син недавно про це запитав: тату, ти не шкодуєш, що кинув акторську професію? Я сказав: знаєш, я ще після 50 спробую. Якби у мене був час, то є навіть матеріал, який я хочу зіграти — у Ліни Василівни Костенко є такий твір «Сад нетанучих скульптур». Що я скажу на це? Я в 30 років перейшов у режисуру, і якби на той час склався тандем актор—режисер, мабуть, не виникало б думок про режисуру. Коли ж цього не сталося, ти весь час залежав від випадкових людей, тут спрацював американський принцип: якщо тобі за п'ять років не вдалося зробити щось вагоме, кардинально міняй професію. Це було дуже непросто, але потім відчув можливості, і в кінці 80-х — на початку 90-х я почав робити на великих міських майданчиках те, що ніхто не робив: народні свята  — Різдво, Покрова, українське весілля в Пирогові. А потім несподівано пішли вечори Розстріляного Відродження, коли мою роботу визнали професійні режисери, колеги. Я сам не знаю, як воно народилося — такий колаж. Знаєте, у мистецтві колаж — то є дуже добра штука, але він і небезпечний: якщо тільки поєднання жанрів видно штучно, відразу все розсипається, і тебе просто знищують, кажучи, що ти поєднуєш непоєднувані речі. Після вечора «Я — романтика», який мене запросив робити Осип Зінкевич до 100-річчя Хвильового, я прокинувся відомим молодим режисером, як написали газети. Я не намагався когось здивувати, не вишукував у Європі чи в якомусь іншому регіоні форму, це було бажання говорити з цим матеріалом про сьогоднішній день. Так само як виникло бажання говорити про реалії наші, а не про Фіви в «Царі Едіпі». Тому що в незалежних країнах виборчі перегони стали схожими на забіг навіть не коней, а щурів, а народ залишився зі своїми проблемами. І коли цар Едіп дізнається, що він винен у цьому, він виколює собі очі — тому я його піднімав на 30 метрів... До речі, «Царя Едіпа» на Майдані Незалежності я поставив у період другої виборчої кампанії Кучми, тоді ніхто не здогадався, чому...

      — В кіно не пробували зніматися?

      — Кіно у мене пов'язано з Іваном Миколайчуком: на першому курсі він мене пробував у «Вавилоні ХХ» — на роль молодшого брата, яку грає Гаврилюк-молодший. Тоді у мене це не могло вийти — тому що було зарано, а він мені придумав роль молодого комунара. Фільм починався крупним планом на весь екран, я жую травинку, в будьонівці. Навіть фотопроби залишилися, вони є в моїй книжці. Насамперед це було знайомство з Іваном, для мене тоді він був просто бог у мистецтві, а для кого він не був богом? Потім ще в двох фільмах щось пробував робити, але мені важко було пристосуватися до процесу — зйомки розтягнуті, цілий день треба чекати якогось епізоду. Я прагнув більшої прагматичності в роботі. Для мене як для сільської людини простоювання було смерті подібне. Коли пізніше запрошували, я вже відмовлявся, після Івана з іншими я не хотів працювати.

      — Ви, мабуть, через гординю не залишилися працювати в акторській професії.

      — Гордині немає. Я гоноровий, але знаю, що гординя — це великий гріх, і тому намагаюся не гнівити Бога. В ті часи всі ми розуміли, що кіно існує в Москві, нас беруть на третьорядні ролі, тільки кілька режисерів проривалися в поетичне українське кіно, і ми знаємо, як вони проривалися і як довго їх фільми лежали на полицях. Тому ми розуміли, що з кіно не слід зв'язувати свою долю, бо це досить боляче. Ну, і потім я розумів, що мої зовнішні дані не так аж відповідають кіно — ми ж теж у дзеркало дивимось.

      — Колись в інтерв'ю в 2001 році ви сказали, що між політикою і культурою має бути дистанція. Зараз ви режисер державних свят, президентських заходів. Чому ж вам не вдалося зберегти цю дистанцію?

      — Поки ця держава не стане державою, політика нас не залишить у спокої, а особливо тих, кому це болить, хто сповідує принцип державності. Для багатьох це не є проблемою, тому їм не потрібна політика — їх задовольняє чиста комерція, у дуже маленької кількості людей головне — творчість, а дехто мусить переплітати і одне, й інше, до них і я належу. Я не скажу, що аж так залежний від політики, тому що я сильно не забезпечую і не задовольняю амбіції якоїсь однієї сторони, я часто сварюся, часто переконую, часто є незручним, тому що думаю інакше і роблю інакше. Але справді використовую можливості сьогоднішнього моменту, щоб, скажімо, зробити саме так Голодомор, як я це відчуваю, на День незалежності перенестися із Майдану на Софійську площу, і таке інше. Хтось інший після мене запропонує інший хід й інший варіант. Це не є відповідь на всі питання, але триває пошук, іноді я потрапляю в десятку, іноді розумію, що не зовсім у десятку. Комусь здається, що Вовкуна забагато. Думаю, що не забагато — тому що державні свята я роблю тільки кілька років, до мене їх робили десятиліттями.

      — До речі, про тих, хто робив державні свята десятиліттями. Свого часу ви були непримиримим опонентом режисера всіх державних свят Бориса Шарварка, ви обстоювали модерновий підхід, не такий етнографічно-радянський, як він. Тепер дехто каже, що державні концерти Вовкуна нічим не відрізняються від концертів Шарварка — ті ж самі шаровари, віночки.

      — Шаровари ні в чому не винні, залежить, що у шароварах робити. Скажу, що зміни є, хто їх не побачив, мені шкода. А щодо народних колективів, на державні свята без них просто неможливо. Знову ж таки, ми повинні трохи відрізняти, принаймні ми з вами, Валентино,  адже ходить і Тарас Компаніченко у шароварах, і ходить той кобзар, який кобзарську традицію не тримає. Отут ми маємо акцентувати на справжньому, а несправжнє нехай посунеться. Тиждень тому я повернувся з Луцька, з фольклорного фестивалю «Берегиня», і там згадували, як на першому фестивалі на стадіоні гриміли феєрверки, співали Білоножки, Зібров та інші артисти, а потім приїхав нікому не відомий Вовкун і сказав: «На сцену вийдуть тільки бабусі, ті колективи, які несуть справжню автентику». Надалі на ці фольклорні фестивалі, коли чули, що є Вовкун, ніхто вже з секундарних, вторинних колективів і виконавців не приїжджав. Цей фестиваль та фестиваль «Покуть» у Харкові у фольклорному русі зробили великий перелом, бо якби все й далі йшло в старому руслі, обробка замінила б справжні українські пісні.

      — За що ви не любили Шарварка?

      — У нас були зовсім різні мистецькі, ідеологічні та естетичні платформи. Ми мали одну розмову в нього в кабінеті — мені пропонувалися на той час дуже великі блага, бо я в Києві починав без квартири, сім'я довго була в Чернівцях, і ми ніби домовилися працювати i за умови, що він переходить у ранг художнього керівника, а я стаю головним режисером. А після мого повернення з «Червоної рути» Шарварко вiдповiв, що не може на це піти, тоді я сказав, що не можу мислити епізодом у концерті. Йому вже самому, як старшій людині, було важко робити весь концерт, то різні режисери зі своїм темпераментом, своїм баченням робили епізоди і виходив колаж, рубаний сокирою. Не було цілісності, одного подиху, однієї енергетики, тому часто ці концерти провалювалися. Якщо Шарварко десь публічно мене зачіпав, то отримував у відповідь — я як максималіст не хотів терпіти цього. Сьогодні у мене хороші стосунки з усіма колегами. Але тоді я казав: не можна приватизувати весь культурно-мистецький простір одному режисеру.

«Легше зрежисувати три державні акції, ніж одне весілля сина»

      — Ви створили мистецьку агенцію «Арт-Велес» і разом з «Арт-Велесом» зробили моду на фольклор, активно пропагували український рок, багато всього зроблено. А тепер ви розійшлися з «Арт-Велесом», так?

      — Ну, не те щоб розійшлися. Я думаю, у мистецтві треба вчасно дати можливість творчої свободи, а не тримати творчих людей, як джина у пляшці, — вони швидко виростають і починають дихати тобі в потилицю. Це якраз сталося вчасно і нормально, в тому сенсі, що кожен запрацював сам і вивірив, що він може робити. Одна справа — бути за Вовкуном, інша — самому щось робити.

      — А у вас інша структура...

      — Вже «В-Арт».

      — Це Вовкун-Арт?

      — Це вікторія, арт-перемога.

      — Як часто ви режисуєте життя навколо себе — в сім'ї, в побуті?

      — Моя дружина (актриса Молодого театру Лідія Жук. — Авт.) каже з порога: «Твоя режисура закінчилась. Тут режисер — я». Вона часто це повторює, бо я інтонації, звичайно, приношу в сім'ю, від цього домашні, мабуть, страждають. Але коли вони мені нагадують, я віддаю себе повністю в їхнє розпорядження — подобається мені така режисура чи ні.

      — А хто вдома режисер?

      — Я думаю, що режисер все ж таки Вовкун, але вже добріший, не такий жорсткий.

      — Ви недавно одружували сина і зрежисували йому весілля, згідно з усіма українськими весільними обрядами, так?

      — О, це режисура була така, що легше було зробити три державні акції, ніж весілля сина. Бо тут ти розумієш, що не маєш права помилитися — все мало бути органічно і не пафосно, щоб я ніде не перевантажив, бо це все-таки подія його, а не моя. Це було поєднання європейського та автентичного весілля — була і сучасна музика, й автентична, вони були в європейському одязі, потім перевдягалися в народний, дотримувалися всіх обрядів.

      — Наречена не злякалася?

      — Ні, вона за рік увійшла у нашу сім'ю і з задоволенням усе сприймала. Вона дуже гарна дівчинка, любить театр. І колекцію бачила. Ті речі, які ми збираємо, не лежать у шафі або в скрині, вони навколо нас, це наша органічна атмосфера. У нас будинок за містом, по Одеській трасі, й один поверх — це якраз музей. Туди заходиш просто посидіти, почитати, кожний куток має свою атмосферу. А картини висять по всьому будинку і в квартирі, але в кожного — свої улюблені. Син вибрав собі модерне скло — авангардовий малюнок на склі, у вітальні висить Марчук, у нашій кімнаті — гобелен.

      — Пане Василю, чого вам зараз не вистачає?

      — Любові...

      — Хороше закінчення інтерв'ю...

      Василь Вовкун хитро сміється. Завіса.